Камінна луна - Шевчук Валерій
Але він мав перевагу наді мною, той Агапон. Він мав чотири птахи й коня, а я не маю нічого. Я маю тільки телефонний кабель, який тягнеться від мене лише в один бік. Отже, й конверти мені ні для чого, бо я можу послати також тільки одного листа...
Я стою на хіднику й вирішую, куди податися. Сьогодні мені не до листа, сьогодні я голий і босий, як каже моя дочка. Десь вона сидить зараз у баби і складає кубики. Громадить їх один па одшш, і гі кубики розвалюються, як тільки вона пробує примостити на вершечок останнього. Тоді вона починає спочатку, не підозрюючи, що практично засвоює один із житейських уроків. Я теж будував свою піраміду. Майже півтора року складав кубик до кубика — і ось прийшов час, коли треба покласти останнього. Але я мудріший за свою дочку, я той останній кубик класти боюся. "А твої телефонні дзвінки,—кажу сам собі,— хіба це не намагання покласти останнього кубика? А бігання на пошту?" Так, я ниций, я не розумніший своєї дочки, бо таки поспішаю. Поспішаю покласти свій останній кубик...
Біля мене загальмовує вантажна машина, відчипяються дверцята, і я бачу кругле усміхнене обличчя свого однокласника Бориса Ткачука.
— Ти не мене чекаєш? — питає Борис.— Чи, може, тут з кралею зустрічаєшся?
— І те, і друге,— сказав я.— Виглядаю з моря погоди.
— Може, кудись тебе прокатати? — питає Борис.— Бо я оце мушу годин зо дві чекать.
— Прокатай,— кажу я, відчуваючи, що це, певне, сам бог послав мені Бориса.— Саме тебе я й виглядаю...
— Щось треба перевезти? — спитав той.— Тільки хіба в тебе калимнеш?
— А чому б ні?
— Оце б я з однокласника гроші брав?— обурився Борис—Нє, Юрку, погано ти мене знаєш! Що тобі перевозити?
— Тахту, пуфик і тазик,— смиренно сказав я. Борис реготав. Чомусь вирішив, що я з ним жартую.
— Ні, серйозно,— мовив я, блазнговато посміхаючись.— Зі своєю жінкою я розсипався. Ну, а в мене її придане: тахта, пуфик і тазик. Хочу відтарабанити це добро до її мамуні, тобто до моєї колишньої тещі.
— Справді? — посерйознішав Борис.— Таж вона в тебе якась така... серйозна...
— Через це я й розсипався з нею. Надто вона серйозна, а я пожартувати люблю.
— Ну, це твоє діло. Далеко везти?
— На Мальованку.
— Ну, тоді по конях! — сказав Борис і сховався в кабіні. Я поліз у кабіну й собі. Тут пахло чоловічим потом і бензином.
— Як життя? — спитав я.— Наших зустрічаєш?
— Зустрічаю часом. Такі старі всі поробилися! Один ти й досі мов пацан, навіть борода того не ховає. Нащо тобі ця борода?
— Хочу не виглядати пацаном.
— А ти жінку випер, чи сама повіялася?
— Якось навзаєм вийшло,— сказав я.
— Вони, баби, в'їдливі. Моя теж така, що аж шквар-чить. А як ти її в біса кинеш, коли трьох пацанів маємо?
— У мене одне,— сказав я.— Дівчинка.
— А в мене пацани,— гордо засміявся Борис.— Круглі й тугі, як кавуни.
— А жінка?
— Жінка теж, як кавун. В два обхвати!
Над склом у Бориса було приліплено кілька стандартних красунь. З журнальними усмішками і паперовим волоссям.
— А ці тобі нащо? — спитав я.
— Ці мені для понту тра,— сказав Борис.— Або коли далеко кудись їдеш. Глянеш — і затишніше, якась баба коло тебе все ж є.
Ми приїхали. Борис підкотив під наше парадне і натиснув на ручку дверцят.
— З батьками живеш? — спитав я, коли ми підіймалися сходами.
— Приліпив коло них дві кімнатки. Зі старими вжитися важко...
— Витягнемо ми з тобою удвох тахту?
— Це вже як ти потягнеш. Бо я... сам знаєш!
Я знав: Борис у нас був найсильніший у класі. Жартуючи, міг схопити когось із нас і перекинути через паркан. На перекладині найдовше від усіх крутив сонце.
Мати вже була вдома. Наше вторгнення вона зустріла розширеними очима.
— Це Борис Ткачук, мамо,— сказав я.— Пам'ятаєш його? Мати кволо всміхнулася і подала тендітну руку, яка втонула у величезній Борисовій долоні.
— Я загоряв, а тут Юрко,— простодушно сказав він.
— Відвезу, мамо, тахту, пуфик і тазик,— сказав я.
— От дає! — зареготав Борис.— Пуфик і тазик.
— Еге ж, придане моєї половини,— весело обізвавсь я.— Колишньої половини.
І ми почали тягти тахїу. Спершу дерев'яну її частину, а тоді і м'яку. Я відчував натхнення. Позбавлявся остаточно Ольги Пісоцької — всього для спання і всього для омивання. Вже не лягатиму на це чудо меблярського мистецтва і ніколи не відчую біля себе холодних маслаків Ольги Пісоцької. Вже не митиме вона ніг у тазику, сидячи на пуфику,— щовечірній її ритуал, що невідь-чому мене дратував. Мені не раз хотілося схопити той тазик і пожбурити у вікно, хай він собі летить, перетворюючись у птаха. Ось вони — три птахи, яких виганяю я зі свого дому за те; що принесли мені про милу неприємні звістки. Четвертий птах полетів у Київ і ще звідти не повернувся. Якийсь недобрий шал огорнув мене, коли я волочив із хати тахту. Я солоно жартував, коли ми складали те добро в машину, і Борис з моїх жартів простодушно реготав.
— Баби, вони такі! — сказав він, коли ми перепочивали.— Пальця їм до рота не клади.
— Або голову,— сказав я.
— Оце розкажу своїй, як ти виметував добро своєї жінки,— мовив Борис.
— А навіщо? — здивовано спитав я.
— Як це навіщо? Сердитися буде. А я люблю, коли вона сердиться...
Мабуть, було в мені щось таке, що могло розсердити Бо-рисову жінку, власне, не розсердити, а обурити. "Чорт забирай",— лайнувся подумки я і пішов нагору по тазик і пуфик. Борис лишився внизу, пораючись біля поставленої в кузові тахти.
Мати поклала тазика на пуфик і стояла біля того добра зі стурбованим обличчям.
— Більше в нас її речей не залишилося? — спитав гостро я.
— Юрчику! — шепнула мати.— Тобі нічого не відходить? Я засміявся.
— Вже відійшло. Оте чудо горохове...
— Ти якийсь такий...
— Який?
— Ну, надмірно збуджений.
— Звісно,— сказав я.— Не часто людина руйнує свою родину.
— Може, ти на мене сердишся? — покірливо спитала мати.
— На тебе? — здивувавсь я.— Чому на тебе?
— Ну, я проти неї часом і гостре казала.
— Перестань, мамо,— мовив я, беручи пуфик і тазик.— Звільнюся від цього всього і заспокоюся.
— Я хочу тобі тільки добра, синку,— прожебоніла мати. Але від цих слів у мені накопичилося ще більше чорного.
Щось, може, я відчув і до матері, до її покірливості й непотрібної самозреченості. Адже й вона лишилася по той бік ущелини, в якій я залишив свою стару шкуру. Хтозна, може, я хотів звільнитися не тільки від Ольги Пісоцької... "Не бреши,— сказав я сам собі.— Ні від неї, ні від Ольги Пісоцької ти не звільнився. Можеш замінити Ольгу на якусь жінку, але матір ти ніколи не заміниш. Та й Ольга сидітиме в тобі ще довго. Як убитий у тебе кілок, і муситимеш із цим миритися".
У правій руці в мене був тазик, а в лівій пуфик. Чудовий сюжет для художника: "Людина з пуфиком і тазиком". На ній блискуче наваксовані туфлі, але вона все-таки хоче омити собі ноги. А може, іде омити ноги ворогу своєму? Фу, чорт! Я начебто і справді кажуся. Навіщо це і від чого? В мене, здається, червоне обличчя, а очі лихі. Я бридкий сам собі, але є речі в житті невідворотні. Через це я перекидаю пуфик і тазик за борт машини.
— Вперед, на Мальованку! — войовниче кажу я Борису, і він повертає до мене усміхнене лице. Водночас оживає й мотор, і ми зриваємося з місця...
Чорний вершник осідлує білого коня. Накладає вуздечку І затягає ремені кульбаки. Вискакує верхи, і кінь починає лід ним грати. Чорний вершник торкає острогами білі боки, кінь рветься на зарослу травою дорогу. На одному з цих горбів, що навколо, вершник збудував будинок, але він порожній. Сухий і голий вітер блукає порожніми кімнатами, суха тиша висить навкруги. Були у вершника птахи — розіслав він їх на всі боки, і вони не повернулися. Відчули голубу волю, ті птахи, і що їм до того сумного велетня. Може, він єдиний залишився на цій землі, але ніяк не хоче з тим примиритися. Не для себе будував він дім, що лишається за спиною і все меншає й меншає. Забирає його в синій полон холодна далеч і тепла земля. Вершник мчить по зарослій травою дорозі, і його кінь не торкається землі. Вершник шукає собі хоч би одного товариша, але він знає: для того, щоб оживити новий будинок, товаришем його повинна стати жінка. Без жінки його дім перетвориться в порох, без жінки він струхлявіє за один день, і це буде навіки. Через те й летить він у білий світ, і велика туга проступає на його лиці. Туга чекання. Він мчить на схід сонця, але коли дорога його зникне, повернеться назад. Поїде тоді на захід, а коли й там нічого не знайде,— на південь. По тому й на північ, де шукатиме річки, на березі якої стоятиме мисливець. Мисливець оберігатиме золоторунну лисицю, бо та ще мала і не підросла. Коли вона підросте, мисливець зможе її продати,— купець уже до нього їде. Коло мисливця лежить мати тієї лисиці, колись лисиця також, а зараз — жінка. Вона спить, і навколо трава насінням укривається. Вершник бачить те химерне видиво. А що, коли це йому тільки здається?! Чи не ліпше розігнати свого коня і шубовснути з кручі у холодну воду? Тоді здригнуться скелі, бо його крик виб'є камінну луну. Його крик стане двічі криком, тричі і сім раз по сім. Той крик зрушить землю і 'затанцює, ніби живе каміння. Річка розтулить широкого рота й пожере вершника, а па тому місці, звідки він стрибнув, почне виростати камінна голова. Камінна людина народжуватиметься з хаосу, що його творитиме землетрус. Річка зімкне вуста, а на гладіні хитатимуться й плистимуть брижі. А коли й вони зникнуть, голова перестане рости. Вона задивиться у воду з печальним кам'яним спокоєм і виглядатиме у тій воді себе втоплену. Але вершник уже ніколи не з'явиться на поверхні води, адже вода ота бездонна. Вершник поринатиме в неї все глибше й глибше, і так триватиме до кінця світу. Ніколи не дістане він дна, бо годі дістати те, чого нема...
— Ти все ще в тому музеї робиш? — питає Борис.
— Все ще в музеї.
— І що тобі в руку кладуть?
Я відповідаю. Борис присвистує, для нього це не гроші,
— І якого біса ти вчився? — каже він.
Я намагаюся пояснити, якого саме біса. Але мої резони для Бориса, як бемкання дзвона: молитися він все одно не буде.
— А мені добре й так,— каже він.— Баба в мене славна, гризе трохи, але не цукерка і я. Та коли подумати, то й треба з нашим братом так. Не гризи нас, то розпаскудимось. А з нею я людиною себе почуваю.
— А я от не можу, щоб мене гризли.
— Бо ти з іншого тіста.
