Камінна луна - Шевчук Валерій

Коли надумаєшся, можу тебе завести.

— А він що, больний? — спитав Вовка Кравченко.

— А тебе я не водив, коли бешиха в тебе на руці вискочила?

— Це та? Коли та, то вона толк зна...

І ми замовкли, наче раптом видихлися, наче сказали всі потрібні слова. Це була мить, коли ніжно заквітає на деревах листя, а трава починає пахнути. Тоді краплі, що миготять перед очима, стають срібні і тиха музика виникає. Вона звучить десь на споді серця, й назва їй — благота душевна...

Поруч мене ступав Борис, тіло його пахло, так пахне молодий, сильний чоловік. І мені в захистку цього чоловіка стало добре й погідно. Десь так само пахнув мій батько, коли ми поверталися після купання, він не зразу одягався, а ніс одежу на руці. Я повернувсь у той бік, де в дощовому тумані проглядалася гора з ледве видним профілем Голови Чацького. Тієї долини, де колись стояли ми з батьком, уже не було. Натомість виросла велика гребля, через яку перевалювалася вода. На верхівці греблі вода була зелена, а нижче ставала біла. Білий водоспад нерушно висів у повітрі, і Голова Чацького над тим водоспадом задумано похилилася.

Дощ мив нам голови. Дзюбав і колупався у волоссі, негустий, шарудливий дощ. Хмара вже поволокла свій великий живіт за горби, над нами похитувалися тільки її хвости. На заході небо розпогодилося, і в простір між хмарами вже полилося сонце.

Сонце обілляло нас жовтим світлом, і трава під ногами раптом заграла й затремтіла. Мені здалося, що й я заграв і затремтів, бо сам був із роси. Росою було покрите моє волосся, роса висіла в мене на бровах та віях. Щоки мої були у вільжистих краплях, і я подумав, що вже й вечір приходить. Теплий, тихий вечір, яким так добре завершувати повний напруги й клопоту день. Я дивився на сонце, і воно не сліпило мене. Ми були з ним, як два спільники, які хоч і начворили сьогодні багато недозволеного, але лишилися певні, що їх простять. Два спільники, що мали ще силу й віру сподіватися.

Я йшов, переодягнений у свою одежу, і думав, де подіти рибу. Мати, взнавши про мої пригоди, перелякано скрикнула б і почала б згадувати всі хвороби, якими я перехворів з дитинства. Нагадала б мені про мої слабкі груди і насущну потребу берегтися. Відчула б огиду до цієї риби і ніколи б її не посмажила. Викинула б у помийне відро, начебто від того додалося б мені здоров'я.

Я подивився на кульок, що теліпавсь у мене в руці. Поверх дрібнішої риби, поруч із золотавотілим линком, лежала, роззявивши рота, щучка. Була мертва й задубіла, і я знову відчув жаль. "Ти моє задубіле щастя,— подумав я,— маю тебе обов'язково сьогодні знайти. Ти — біль мій і жаль; все можна забути, але звільнитися годі. Добре на хвилю відчутися справжнім мужчиною, але ліку для серця це не дасть. Є ще заданість наша і наше призначення. Є ще доля наша, котра грає нами десь так, як оце погралися з цією рибою ми".

Я відчув, що мені хочеться спокою. Хай уя^е буде Ольга Пісоцька, але я хочу повернутись у дім свій і застати там мир. Хай дитина моя складає піраміду, я підійду до неї й поправлю кубики так, щоб останній її споруди не звалив. Тоді процес будівництва завершиться. Піраміда стоятиме, наче мертва, бо все споруджене по-своєму вмирає. Пристрасті знпкають, а відтак пропадає й інтерес. Я згадав притчу Сковороди про людину і птаха. Людина приходить у сад і ловить птаха, але не може його зловити. "Не печалься з того,— каже птах людині,— бо коли б ти зловив мене, то чи міг би приходити в цей сад?" Сад би тоді для неї вмер. Умер би і птах, так само, як вмерла б для дитини моєї піраміда. Але є й інша смерть: вічна невдоволеність наша. Почуття неповноцінності від того, що піраміду ми таки не в силі добудувати. Невпевненість у собі, а відтак — інертність. Адже є тиша, яка лікує втомленого, а є така, яка вбиває. Є заскорузлість і обмеженість, на яку нас природа прирікає. Є, зрештою, дисонанс між тим, що ми хочемо і що можемо. Саме тому доля кояшого — побудувати свою піраміду. Хай десять разів вона валиться, прийде одинадцятий раз — і піраміда стане незрушна.

Один раз це моїй дитині вдалося. Вона не дозволяла нам її руйнувати два дні. Піраміда впала третього дня. Від подуву зачинилися двері, і піраміда розпалася на ті ж таки фатально одновимірпі кубики. Моя дитина тоді плакала. Смутно й гірко, хоч простіше було збудувати нову пірамі-

ду. Я її втішав, а тепер розумію. Тепер я розумію, що збудована вдруге піраміда першої не повторить. Те, що було, ніколи в новий час не повертається.

Сонце вже стояло на небокраї, а ноги мої були ніби ватяні. В сьогоднішньому дневі я мав тільки одне незавершене діло і мусив його завершити. Мав потелефонувати Оксані Сві-дерській — то, здається, останній кубик, який вивершить піраміду цього дня. Я довго не згадував про тебе, Оксано, бо я ще був на кораблі. Я плив на острів, де сподівався збудувати щось для тебе і для себе, і ось він — голий і пустельний. Я втомлено бреду по піщаному березі, в руці у мене риба для нашої спільної вечері, а за плечима у мене згоряє корабедь. Великим червоним вогнем, і корабель той — сонце на західному небі. Посвистує під ногами пісок, і під цю пісню я ледве долаю свій шлях. Я слухаю цю пісню, і вона на-. прочуд збігається з моїм настроєм. Я хочу, незважаючи на втому, брести отак довго й не зупиняючись. Я не знаю конечного пункту, куди приведуть мене ноги, але я вірю, що це буде твій поріг, Оксано! Впаду біля нього спраглий і звуглілий од спеки — сподіваюся, винесеш мені води. Напоїш мене і заведеш у свій дім. Що буде потім, Оксано? Сподіваний мир та злагода чи звичайна хатня колотнеча? Чи досить у мене-сили й мужності, щоб ти могла любити мене співмірно до мого почуття? Адже це таке давнє, таке зашкарубле, вічне в мені почуття. Таке вперте, .таке прокляте, що я деревом можу від того стати. Невже воно не настільки велике, щоб не знайти у твоїй душі відгуку, ти ж бо відаєш про нього? Але відаєш і про інше. Я не той, хто приволочить тобі в дім убитого оленя. Я не той, подивившись на кого, ти затремтиш злякано й щасливо. Я не наступатиму на тебе з роздутими від жадання ніздрями і з запаленими очима. Я не стану вбивати тебе, як оленя,— мій олень повинен жити. Я хочу сидіти на порозі дому свого і стежити, як чудово той олень біжить. Я можу принести тобі в дім тільки цю нещасну, давно подохлу рибу, тож чи достоїн я тебе, Оксано Свідерська?

Мав піти на пошту і знову телефонувати. Моє мокре волосся висохло, але я чув запах річки, яким просякло моє тіло. Я чув у собі чоловічу силу, яку повинен мати, щоб мій останній кубик не завалив піраміди. Відчував у собі силу будівничого, а хіба це не те, що ту піраміду цементує?

На заході горіло вечірнє сонце. Сотні шибок палахкотіло від того вечірнього вогню, а я йшов, ледве переставляючи ноги,— в мене під ногами співав смутну пісню пісок. Чи слухаєш і ти цю сумну пісню піску, Оксано Свідерська?..

Довгий, переривистий поклик. З одного міста в інший, поклик волаючого в пустелі. Відгукнися, Оксано! Поклик перервався, хтось узяв рурку.

— Алло! — сказав жіночий голос.

— Доброгс дня! — радісно гукнув я,— Це Іра Конопенко? По той бік дроту, далеко-далеко звідси,— мовчання. Хтось

дихає в рурку.

— Алло! — кажу я.— Це квартира Іри Кононенко? Може, я й справді потрапив у квартиру якоїсь Іри

Кононенко, бо голос, який мені відповідав, був чужий.

— Так,— каже жіночий голос.— Це квартира Іри Кононенко.

Говорить не Оксана Свідерська. В цієї, що говорить зі мною, голос не той. Здається, ця жінка старша літами.

— Я хочу поговорити з Ірою Кононенко! — вже настій^-ливіше кажу я.

Тоді голос питає в мене, чи я Геннадій Карпович. Звісно, відповідаю я, це він і дуже хоче поговорити з Ірою Кононенко.

— Іра захворіла,— каже жіночий голос— Я її подруга. Іра захворіла й просила мене дещо вам переказати.

— Слухаю,— пробелькотів я.— Щось з нею сталося? І чи вдома вона?

— Вона в лікарні,— сказав голос.— Але доручила мені переказати, що коли одужає, то їде зі своїм чоловіком на два роки за кордон.

— Послухайте,— мовив я.— А ви нічого не сплутали? Хто ви, власне, така?

— Подруга Іри Кононенко,— сказав голос— А коли вам так дуже цікаво, Іра Кононенко — це я.

— Що ви мені морочите голову? — вибухнув я.

— Я вам не морочу голови,— терпляче сказав голос— Мені доручено переказати тому, хто назветься Геннадієм Карповичем, саме те, що я сказала. Ви ще й досі нічого не розумієте?..

Але я вже зрозумів. Я зрозумів, що будка, з якої я телефоную, має червоні стіни.

— Ви можете пояснити мені чіткіше? — проказав я, ледь володаючи язиком.

— По-моєму, я висловилася досить ясно,— сказав голос.— Розумніше вам буде більше сюди не дзвонити. Листи писати теж нема рації...

Трубку покладено. На табло автомата горить цифра нуль. Червоний, як око, нуль, а в рурці коротке тутукання. Автомат виконав свою роботу і глумливо дивиться на мене своїм оком. Я мотаю головою, бо мені здається, що це сон. Але це не сон, отож мені годиться повісити трубку і вийти з задушної кабіни. Я беру свій кульок з рибою, який поклав на поличку, і штовхаю рукою двері. Немає чим дихати, а на мене дивляться ті, що чекають черги до автомата,— вони, здається, теж усе зрозуміли.

Я виходжу надвір. Але й тут бракує повітря, начебто я виніс з собою і ту тісну, задушливу кабіну. Йду в тій кабіні, запечатаний навіки, і несу в руці кульок з дохлою рибою. Сонце горить на заході. Парує асфальт, і я вступаю в туман, під ногами в^ене починає горіти земля. Я раптом розумію, що Іри Кононенко таки нема вдома, що немає й Оксани Свідерської. Є тільки моя надмірна глупота, бо я повірив, що гра — живе життя. Повірив, що коли на екрані герой стріляє в іншого актора — це постріл справжній. Але цей постріл тільки тим справжній, що влучає в мене. В того несусвітного дурня, котрий дав обвести себе довкола пальця. Оксана Свідерська зараз сміється. Сидить у тій пишній віталеньці; в кріслі, куди садила мене, розвалився Володька Кузьменко, котрий презирливо кривить в усмішці рота, а Оксанина подруга, власне, Іра Кононенко, збудженим голосом переповідає розмову зі мною і те, як був я вражений і як по-дурному белькотів.

Оксана Свідерська — нежива. Вона плід мого схильного до містифікацій мозку, і вигадав я її, щоб знайти втіху.