Бурдик - Діброва Володимир
А де продовження?
— Він навмисно його не записував. Із конспіративних міркувань. Раптом маманя знайшла б. Ще побігла б де слід. Вони з ним, як собака з кішкою.
— Я розумію...
— Тут є "Ленін і вартовий", "Ленін на Кіпрі", "Ленін і Заремба", тоді "Смерть Чехова" і дві частини про Маміна-Сибіряку.
— А чим воно все кінчається? Останній розділ який?
— "Чому Ленін не дожене черепаху".
— Ну і чому?
— Бо вона втекла.
Я погортав заквацьовані аркуші. Чайник засвистів.
— А де, — спитав я, — його мікроп'єси? А "Спогади про забуття"? А лібрето "Летить лелека"?
— Це — все, що я знайшла. Як думаєш, вистачить в тебе на збірку?
— Навряд.
— Тоді хоча б "Опудало" надрукуй.
— Не знаю... Ти ж бачиш, Леніна тепер всі у хвіст і в гриву... Якби це з'явилося років на десять раніше, то це була б бомба! А так... Ну і потім... В зацикленості на гаркавому вожді є щось нездорове. Ти згодна? Та й з літературного погляду... Наскільки я бачу, це — чистий гумор. Тут усе — у словах. Ситуації йому не завжди давалися. Він, головним чином, майстер пародії, а не структури. "Дорога в рай вимощена (як любив він казати) грішними намірами". Смішно, правда? У цьому —весь Бурдик.
— Так, значить, дарма я...
— Ні, ні, ну чому... Я розлив заварку.
— Цукор? Варення?
— Не хочу.
— Вишневе!
— Він, між іншим, проти того, щоб ти писав про нього.
— Хто?
— Кіт. (Так вона звала Бурдика.)
— Проти?
— Так. Проти. Бо ти тільки спотвориш образ. А він зараз сильно змінився.
— Я думаю... Кожний би на його місці...
— Не розумію іронії.
— А коли саме він казав тобі, що не хоче, щоб я...
— Вчора. І взагалі, ми з ним часто...
— — Вчора. І взагалі, ми з ним часто...
— Коли вчора? Як? Він тобі уві сні являється чи, так би мовити, во плоті, коли ти, наприклад, чистиш зуби?
Я підсунув їй варення.
— Якби я сама тоді не бачила, — засопіла вона ображено, — як ти ридав і вив, коли помер Кіт... Навіщо ж ти зараз...
Я взяв її за руку. От хто тут кошеня! Коли вони побралися, їй не було й вісімнадцяти.
Я спитав, як вона далі збирається жити. З середньо-шкільною освітою. Буду художницею, каже. Виставлюся спершу тут, тоді в Пітері, далі — в Прибалтиці і вийду на багатих замовників. Машка (це та, у котрої майстерня) має зв'язки з меценатами, один з яких — канадієць. Він обіцяв сюди знову приїхати й скупити весь аванґард. У тому числі й одну її композицію. Совок для них зараз — останній виск. Далі вона збиралася рушити за кордон, зав'язати контакти з музеями, вийти на богему й дилерів. Якщо їй одразу пощастить, вона там і залишиться. Купить собі будиночок і заведе собаку. А згодом і всіх своїх перетягне туди.
— Як ти відносно випити? — питаю.
— Що саме?
— Водяру.
— Ой ні!.. Хоча... А ти будеш?.. Тоді давай. Треба ж колись починати.
Я поліз на антресоль.
— Він зараз дуже страждає, — сказала вона.
— Хто?
— Як хто? Чоловік мій єдиний.
— Та щоб ти! — я мало не гепнувся з дзиґлика. І, вже наливши у келишки казенку, згадав, що в мене немає закуски. Хліб десь був, окраєць, але ножем його не врізати. Я для годиться сунувся в шафу і — о чудо! — серед брудних целофанових мішечків налапав бляшанку супу "Атлантика".
— Будеш? — спитав я у неї. — Але це ще треба варити.
— Хто сказав?
— Так тут написано. Двадцять хвилин кипіння.
— Дурниці. Воно у них пастеризоване. Бурдик мене привчив.
Я після обміну так і не купив собі відкривачки й мусив за це тупим ножичком колупати консервну сталь.
— Ти щось, здається, казала?
— Йому, кажу, зараз там кепсько.
— А як ти... Він що, уві сні тобі... Тобто, я чесно, без жартів, із суто технічного боку...
— По-різному буває. І через сон. Або коли на фото дивлюся, то голос його чую. Ми розмовляємо. Він мене вчить... Як, бідненький, страждає! Він у мене дуже високих народжень. Колись навіть був апостолом.
— Ну, — сказав я, — за твого Кота!
— Так! За Кота Котовича!
— Щоб йому добре було там!
Ми перехилили чарки. Вона набрала повний рот перловки з кількою й лавровим листям і зайшлася кашлем.
— Що значить "високих народжень"? — Крупинки з її рота влучили у бляшанку і навіть на мою виделку.
— Кожна земна сутність, — пояснила вона, — має десь одинадцять тисяч народжень.
— Ого!
— Кіт мій був Демокрітом, Конфуцієм і Симеоном. Тим самим, який "нині одпущаєси".
— Звідки ти це...
— А ти хіба не помічав?
— Коли?
— Але десь у середньовіччі він схибив і зазнав спотворень. Які й доніс дотепер.
— Ясно...
— Тому й зіскочив. Не виконав місії. Мушу тепер працювати за нього... Я закурю, можна? Ольга твоя сюди не прийде?
— Ні.
— Це ви як? Офіційно?
— Так.
— Ну й добре. У вас був на диво негармонійний союз.
— Хочеш іще по одній?
— Знаєш, що вона казала цій своїй... як її... подрузі... забула ім'я... ну... як же її?..
— Ну то що вона їй казала?
— Що, буцімто, це в неї останній шанс влаштувати життя...
— Розумію...
— І чим ти їй не догодив?
— Підростеш — зрозумієш.
— Дай руку.
— Навіщо?
— Дай.
— Що? Ворожитимеш? Зараз усі баби як подуріли...
Наталі дістала з торбочки голку з білою ниткою й взялася пальцями за вузлик на кінці.
— Ссатимеш кров мою?
— Помовч, придурку! Я хочу твій духовний рівень визначити.
— У спокійному стані чи в збудженому?
— Що, злякався?
— Давай краще вмажемо.
— Я, безумовно, ще не до кінця втаємничена...
— От за це й вип'ємо!
— Але мені вже відкрилися загальні обриси Задуму.
— Слухай, — сказав я, — помовч, га!
— Звичайно, — вона мене наче й не чула, — на цьому етапі мої знання (поки що!) — скромні, але...
— Жінку, — сказав я їй, — як вчив нас Бурдик, прикрашає не скромність, і не знання, а гарні, високі груди. А в тебе, як бачимо...
— А ще їй Ольга казала, — визвірилася вона, — що ти — не мужик, а невдаха!..
— А про те, як Бурдик до неї клеївся, вона їй не казала?
— І що ти — нікчема! І ніколи не збереш того, що він написав!
— Краще б ти за могилкою гляділа!
Юна вдова розридалася.
— От і ти теж!
— Пробач, — сказав я і пригорнув її.
— Бо всім плювати! — поскаржилася вона мені у пахву. — Але в очі всі так і лізуть! "Чому ти не те? Чому ти не се?" Знали б вони, як мені тепер гірко! У, блядські святенники!
Пряме волосся, волога щочка і свіжий, незнаний запах. Груди, що й казати, символічні, зате і талія, і стегна — жива скульптура. Торкаєшся, а там усе дрижить.
— Давай, — я налив їй і собі по вінця, — за тебе!
— А знаєш, — Наталі витерла об мене сльози, — якби він так безглуздо не загинув, а тільки покалічився... Навіть, нехай би він став імпотентом, але живим, я б його кохала не менше! Віриш? У нас на цей час було б двійко дітей. А то й троє...
Своє знайомство Бурдик та Наталі почали з аборту, а потім скільки не старалися — результат нуль. Він колись мені сам зізнавався.
— Ну, — сказав я, — вперед!
— А в тебе немає лимонаду чи "пепсі"?
— Тільки вода з крану.
— Шкода.
— За тебе!
— За мене!
Ми випили до дна. Наталі згадала, які смішні імена Бурдик їй дарував, а вона — йому. І які сороміцькі анекдоти він оповідав їй ночами. Й які плани вони тоді собі вимріяли. І яке одкровення він мав у тринадцять років. Ніби він мусить дати людям новий етичний закон.
— І дав би, — сказала вона, — якби ця відьма, перша його дружина, не відтяла у нього шмат життя. Вона — типовий вампір! Ти про це знав? П'ять років він змарнував із нею!
— Та майже сім.
— Жах! А зі мною, він сам мені казав, у нього відбувся приплив нових сил і загострення чуттів. Він хотів, щоб ми разом взялися за санскрит і оселилися на Памірі... Мали ми й запасний варіант типу розведення рідкісних порід яких-небудь тварин і продаж їх іноземцям. Ми гроші на першу пару дістали б! А ще в нього був план: у вересні-жовтні поїхати десь на далеку північ, зібрати там кілька центнерів морошки або журавлини...
Я теж згадав дещо. Наприклад те, що ми з ним колись удвох домагалися Ольги, яка спершу вибрала Бурдика, але пішла за мене. Тобто, я переміг. Так мені тоді видавалося. Доки Заремба з п'яних очей мені не розколовся, що було в купе, коли вони втрьох їздили на одеську товкучку. Заремба вдав, ніби спить, і все чув.
— Ти ж і справді напишеш про нього?
— Свята правда.
— Розмовляла я вчора з ним, — вона притислася так щільно, ніби лізла на скелю. — Питаю, чи йти мені заміж. Як скажеш, кажу, так і буде.
— А він?
— Іди, каже. А ти, питаю, хіба цього хочеш? Не хочу, він каже мені, ой, як не хочу! Але так треба.
— У тебе дуже чуттєві губки.
— А ти що, раніше не помічав?
— Я завжди про це знав.
— І про груди теж?
— Мені твої груди завжди подобалися.
— Брешеш!
— Бо я ненавиджу грубі цицьки!
— Це — неправда! Усім мужикам тільки й подавай шостий номер.
— Можна подумати! Що за кайф!
— Лицемір!
— Ти, — сказав я їй, — художниця. Грецькі скульптури бачила?
— В мене ще менші!
— А Твіґґі, манекенницю, знаєш? — спитав я й потягся зубами до ґудзиків на її платті. Бурдик давно б це зробив. І не тільки це.
— Почекай! — пошепки оголосила Наталі. — Він скоро знову народиться!
— Хто?
— Бурдик.
— Звідки це відомо?
— Я знаю!
— Послухай...
— Це ти мене слухай! Ти знаєш, ким я колись була? Саломеєю! Жрицею в храмі Ізіди!
— Не будемо про це.
— Ізіда — це я.
— Ну і мать...
— Він помер на руках у мене.
— Як це так?
— У символічному плані. З ким він був останній рік перед смертю?
— Припустімо.
— Він передав мені свій заповіт, свій останній подих. Чи розумієш ти, що я торкнулася таїнств того життя...
— — Він передав мені свій заповіт, свій останній подих. Чи розумієш ти, що я торкнулася таїнств того життя...
— Може, вип'ємо?
— Ні.
— Тут лишилися сльози. Ну? Давай! За таїнства.
— Я вже така п'яна...
— Тоді я сам.
Я ковтнув із пляшки і вишкріб залишки шрапнелі й риб'ячих очей.
— Бо мертві, — сказала мені Наталі, — це ті ж самі живі, тільки...
— Не треба. Що ти, їй-Богу...
— Думаєш про неї?
— Про кого?
— Ольгу.
— Ні.
— Ну а...
— Що?
— Є в тебе хтось?
— Ні. Нема і не хочу.
— Це означає, що весь свій фонд ти зужив у попередніх народженнях. Сперма — це безцінний енергетичний резерв. Не годиться його тринькати.
— А ми — не все. Ми лише на півшишечки. Як заповів нам твій Кіт.
— Почекай!
— Ти ж сама кажеш, що він — не проти.
— Але ж він був унікальний!
— Не хочеш — не треба.
— Ти тільки не ображайся.
— Хто? Я?
— Я й не думала протиставляти вас.
— Молодець! Я тобі вірю.
— Я хотіла лише сказати, що так, як він...
— Добре! — не витримав я.
