Бурдик - Діброва Володимир
Його батько побачив з балкона залитого сльозами сина, накинув піджак і як був, у трусах, зійшов зі свого поверху мститися.
І батько, і двірник були лобаті, присадкуваті, з маленькими черевцями. Обом було за тридцять. Обох змалку виголодили й пройшлися по них туди-назад фронтами. Але вони вижили, хоча з безхліб'я і не пішли в зріст. Зате зібрали в жменю всю земляну силу й вирвалися у місто, де у білі ванни тече з кранів тепла вода. Обом свербіли руки повилущувати супротивнику жовтяві зуби, і кожен боявся втратити прописку. Тому вони, замість пускати кров, лише квацяли сусіда словами.
"Ти — жлоб!"
"А ти — селюк репаний!"
"А ти — кугут!"
"А ти — чорт!"
Щоб було про що згадувати до нової весни, дворові бабці попідводилися з лав. Діти різних народів із гуртожитку кинули волейбол, вимкнули магнітофони та влізли обличчями в сітку майданчика. Заремба з Бурдиком вибралися з-поза трансформаторної буди й рушили довкола нових будинків.
Спочатку вони у подробицях обговорили політ космонавтів, що саме тоді були виведені на орбіту, тоді з'ясували, чому, з погляду історії, повстання Разіна не могло перемогти. Бо тоді, як учила їх Боровадянка, ще не було робітничого класу.
Але хлопцям кортіло допомогти Стєньці, попередити його про зраду й, коли всі поснуть, як не голосом, то хоча б свистом подати йому знак, щоб феодалам він віри не йняв і, ще поки на небі молодик, біг, не спиняючись, гаями в бік волі. А вдень спав. А вночі, перетнувши Персію, вибрався на берег моря. Там багато наших мучається на галерах. Йому треба підняти їх на повстання, озброїти, захопити бодай один корабель, плисти на північ, там висадитися, як слід відпочити, знайти собі швидких коней і у найкритичніший момент упасти на голову боярам. От якби їм хоч один кулемет!
На жаль, це було неможливо. Бо де б вони не потикалися, скрізь була Боровадянка. "Так, — попереджала вона, — щоб ніякої самодіяльності! Все, що вам треба, вже вирішено на найвищому рівні. Спочатку йдуть мануфактури. Тоді визрівання умов, щоб низи не могли, а верхи не хотіли. Відтак авангард мусить припасти до трьох джерел, у яких водяться три складові, насотатися вчення і виділити з себе партію нового типу. Яка й перегорне все догори дригом. Так усвідомлено наперед. Так вчить теорія. Іншого виходу немає. Ви зачакловані! Повтори!"
Але на поміч підліткам прийшла природа. І, як завжди, сталося це там, де її не ждали. Хлопці побачили, як на зупинці з-під коліс трамваю вихопився курний вітер. Повітря напнулося, тріснуло в кількох місцях і крізь діри на людей з дахів потік смерк.
"А чи знаєш ти, — раптом спитав Заремба у Бурдика, — хто написав "Віконта де Бражелона?"
"Дюма!" — сказав Бурдик.
"Ні, — виправив його Заремба, — не просто Дюма, а Дюма-батько".
"Хто ж цього не знає!"
"А що тоді написав Дюма-син?"
"Як що? — сказав Бурдик. — "Даму з камеліями"!"
"А про що вона? Споримо, що не знаєш!"
"Сам ти не знаєш!" — сказав Бурдик.
"Споримо, знаю!" — сказав Заремба.
"Тоді й мені розкажи", — попросив Бурдик.
"А ти нікому?" — спитав Заремба.
"Нікому", — відповів Бурдик.
Заремба почав вимагати, щоб Бурдик поклявся.
"Клянуся!" — сказав Бурдик.
"Дай піонерське!"
"Даю! — сказав Бурдик. — Про що вона?"
Несподіваний поворот
"Про проститутку", — сказав, озираючися, Заремба.
"А хто це?" — спитав Бурдик і собі покрутив головою. По лівий бік від нього сідало сонце, по правий — заносилося на дощ, якщо не на грозу.
Заремба сказав, що це жінка, яка ночами торгує тілом.
"Яким тілом?" — запитав Бурдик.
"Своїм!" — відповів Заремба і пояснив, що вона за мільйон доларів дозволяє себе лапати.
"Кому, — спитав Бурдик, — кому вона дозволяє?"
"Звідки я знаю? — сказав Заремба. — Капіталістам, я думаю. Але ти, я бачу, не знаєш, що люди роблять вночі!"
"Знаю я! — зашарівся Бурдик. — Я ще до школи знав, звідки беруться діти! Я тільки не зрозумів про мільйон".
"Ну тоді слухай", — сказав Заремба і розповів йому про те, що, в принципі, це роблять усі. Але задурно. Коли ніхто не бачить. "І наші з тобою батьки також. Усе людство змушене цим займатися. Щоби не вимерти".
Хлопці дійшли до подвір'я.
"А як ти гадаєш, — Бурдик, нарешті, висловив те, що його гнітило, — Ленін також це робив?"
"Звісно! — відповів Заремба. — 3 Крупською".
"Не може бути!" — сказав Бурдик.
"Чому?" — спитав Заремба.
"Бо в них дітей не було!" — сказав Бурдик.
"Ну то й що? — сказав Заремба. — Не було. Але це вони робили!"
"Ні!" — сказав Бурдик.
"А споримо на "Ленінградське" морозиво, — сказав Заремба, — з горіхами, по двадцять вісім копійок!"
Перед їхнім парадним дорослі дядьки все ще перекидалися новим, але вже дірявим м'ячем. Їхню лайку щодвісекунди розтинало Бурдикове ім'я. Це його мати, почувши ґвалт, влізла у шибку і чаїним голосом кликала сина свого.
"Я тут! Мамо! Я йду!" — пересмикнувся Бурдик і гайнув на горішній поверх. Кожен прогін — одинадцять сходинок — він долав за п'ять стрибків.
Вхідні двері гупнули і закрили пейзаж. Весняна злива, на тлі якої ось-ось мав відбутися злам, розкидала загати, продерлася крізь запобіжники й мокрим рядном впала на людські житла.
"На жаль, — думав Бурдик, — Заремба не бреше. Усе так і є. Всі ми — я, він, батьки, Люба Савченко — як не крути, є приматами. Кожен із нас — двопрохідний ссавець. Всі ми ходимо до туалету. І Люба теж. І Ленін Володимир Ілліч. О, бодай не знати! Навіщо він так?! Немов капіталіст..."
Бурдик припав до дзвоника. Батьки не чули його, бо сварилися на кухні. Тато прийшов з роботи голодний і спитав у мами, чим це вона засмерділа кухню.
"А ти нас щовечора труїш паяльником, — відповіла мама. — Щоб воно здохло, це радіо!"
"Я маю право у свій вільний час, — сказав батько, — робити що схочу".
"Я теж!"
"Не жартуй так зі мною, бо зараз піду в ресторан і проп'ю все!"
"Іди! В нас п'ятірка лишилася".
"Добре! Тоді я піду в день зарплати".
"Уроки зробив? — спитав батько, побачивши сина. — Що в школі було? Тягни сюди щоденник! Стій! Я вчора тут залишав коробку з діодами. Де вона? Хто її брав? Я востаннє питаю!"
Прорив
Це сталося по цей бік ночі. Настирний дощ сік землю й цеглу, хотів проштрикнути скло. Бурдик скулився в своєму кріслі-диванчику, чекав, коли тато з мамою одмордуються і розпочнуть це. Але вони вихлюпнули образи й розбіглися в різні кутки. Батько смоктав цигарку на балконі. Мама замкнулась у ванні, де довго сякалася й змивала сльози. Коли вона повернулася, батько вже мирно похропував.
А на Бурдика разом з дрімотою попливли дівчата: Демченко, Савченко, Таня з минулого піонерського табору і, навіть, Боровадянка. Без трусиків, як вірно вгледів Заремба. Всі вони линули до нього, всіх він пускав під свій верблюжий коц. Все, що він мав усередині, порозм'якало, усе, що було назовні, зіп'ялося на чавунові ноги й розбухло так, наче в природі немає ні меж, ні пропорцій. Бурдик дрижав і боявся дихати. Жінки ж, яких усе більшало, навпаки, тисли і вимагали, щоб він їм усім робив це.
"Посоромилися б! — казав їм Бурдик. — Я ж вам не Дюма-син. Хоча мені теж нестерпно приємно. Але я терплю".
"Ну й дарма!" — почув Бурдик знайомий голос.
Він зазирнув у сон і мало не наступив на Леніна. Той, обхопивши коліна, сидів навпочіпки під кущем і так напружувався, що вся вовна на його спині настовбурчилася.
"Ти не бійся їх! — Володимир Ілліч підвівся, зірвав широкий листочок, використав його й викинув. — Навпаки! — сказав він. — Тс! Ходи сюди!"
Попри свій росточок і криві ніжки пурхав він краще за бражника.
"Гайда!" — мотнув він хвостом і, підхоплений силою, проти якої все — тьху! — відірвався від землі.
Бурдик, не тямлячи себе, зробив те саме. Вони полетіли у бік квітника, повз завалені нори і кручені лази, в яких реготало й стогнало щось недобите.
"Із чого почнеш? — спитав Ленін Бурдика, коли вони зависли над клумбою. — Ось тобі ромашка! Отам — фіалки. Ні! Краще з троянди? Йой, скільки ж їх тут! Все — твоє! Ну й моє теж. Якщо ти не проти. Ех!"
Ленін ударив копитом, завис над одним із чудес рослинного світу, розсунув дзьобиком пелюстки, щасливо вискнув, немов залоскотаний, і шугнув углиб бутону.
"Чого стоїш? Чіпляйся!" — шепотнув Ленін і щез. Було чути лише, як десь вище коліна та нижче пупка затинається його дзвінок. Бурдик очманів, смикнувся, в'їхав ніздрями в квітковий м'якиш і вибухнув. Коли він розлітався на друзки й забризкував флору своїм аж гарячим соком, то зрозумів, хто він відтепер є. Той, хто прийшов усупереч лукавій логіці. Вільна Людина. Обранець і Пещеник Долі, покликаний дати нам дороговкази і точки відліку.
Так почалася його подорож.
Коментар до розділу 1
Якщо у такому ключі розписати все крок за кроком, то проблем із життєписом, я гадаю, не буде. Не ясно, однак, що робити з творчістю. Ідея надрукувати "повного Бурдика" виникла в усіх спонтанно, коли ми ховали його. Тоді ж вирішили позбирати і видати все, що він встиг написати, включно з листами та задумами. А окремий розділ присвятити спогадам про нього. Кожен пообіцяв згадати щось смішне — жарти, випадки з життя, афоризми.
— Бурдик був геній! — погодилися всі.
— Він був обдарований більше, ніж будь-хто з нас!
— Більше, ніж усі ми вкупі!
— Як прикро, що він народився в совдепії, а не в Парижі...
— Чи в Мюнхені...
— Або у Каліфорнії...
— Та хоч би в братній Болгарії! Все таки гори, і море, і клімат більш людяний...
— І вино там дешеве...
— Ех, скільки б він міг за цей час написати всього!..
— Навіть лячно подумати...
— Навіть лячно подумати...
Обробити й видати спадщину Бурдика доручили мені. Як найближчому другові й тому, що я мав друкарську машинку. Про видавництво або журнал ніхто й не мріяв. А я переконаний, що, якби збірка ця вийшла тоді (за кордоном чи тут — то вже не має значення), наше письменство змінилося б так, що його рідна мама не впізнала б.
Але на заваді постали текстологічні труднощі. Тобто, нічого ніхто мені не дав. Ні прози з віршами, ані скарбів епістолярного жанру, ні мемуарів сучасників. Хіба що добра Люда Крупа відкопала й піднесла мені на зупинку уривок з юнацького оповідання Бурдика.
У тому творі орлята із групи продовженого дня зібрали машину часу. Але поки їхній ватаг-зірковий звітував про це раді загону, вони влізли в модуль-носій, розгойдали його, вийшли за смугу триєдиного часу, злякалися і зірвали стоп-кран.
