Бурдик - Діброва Володимир

— Ми самі бачили. Що очі вирячив? Ми тут за шістдесят рублів горбачимося, а він ходить і гидить! Ану йди вилизуй!"

"Мабуть, ні, — завагався сержант, — не могли ж вони, прийшовши в гості, і сміття розкидати, і телевізор побити, і намалювати паскудство, ще й купку накласти. Якби щось одне — ну, підперло, скажімо, а до туалету не добіг — це я розумію. А так, щоб усе заразом... Щось не схоже. Напевно, це хтось зі своїх. Розберемося".

Він дав команду, і четвірка потрусила до виходу, де вже гарчав його "бобик". Але тут з їдальні вибігли три дружинника.

"Це — ті самі! — впізнали вони. — Ми їх попереджали! Бий жлободром!"

Кожен з них мріяв застосувати на практиці кілька смертельних ударів. Першим їх на своїй шиї відчув Бурдик. Він вискнув, але не вмер. Більш тренований Заремба підставив руку, і нападник збив із сержанта кашкет. Сержант двічі махнув кулаком і поклав каратистів під ноги. Коли він присів, щоб підняти кашкет, то вліз носом у сивушну хмару, яку утворили захекані воїни. Це його переконало в тому, що персонал хоче звалити все на школярів. Тому він хлопців випустив, а дружинників, щоб було чим звітувати, покидав за ґрати й поїхав у свій райвідділ.

Сержант — то було його звання. А прізвище його було Бобрик.

Батьки діють

Під ту пору саме кінчалися Бурдикові шкільні літа, й батьки замислилися, як зробити, щоб син став студентом. Вони мали родича, Закусила, який починав у райкомі, був узятий у відділ листів апарату нашої партії, а звідти перейшов до окремого кабінету в будинку Ради міністрів.

"Треба знайти його телефон, — казала мати, — і поздоровити з чим-небудь. Нагадати про себе, сказати: ми маємо спільного прадіда. Чому б колись нам за це не випити? Купимо коньяку і під масну закуску, ніби між іншим, попросимо підключитися. Хай би він вийшов на тих, хто завідує, видзвонив тих, хто вирішує і сказав, що в нього є отакий-і-такий хлопець. Щоб усі знали, що наш син — не з вулиці. А ми також, зі свого боку, не підведемо його. І все зробимо без обману. Хай тільки він натякне. Сервіз — так сервіз, гроші — так гроші".

Батько сів на телефон, привітав Закусила з найближчими святами, й той запросив їх до свого нового помешкання. Бурдики купили квітів, болгарський коньяк "Пліску" та кришталеву салатницю. Родичі прийняли їх як своїх, пригостили картоплею зі свинячими котлетами й виставили різні делікатеси.

Початок застілля пройшов у напруженні. Господарі не розуміли мети цього візиту, Бурдики робили все, щоб не видати намірів. Мати мовчала, а батько стрибав із теми на тему. Втім, він так швидко сп'янів, що досвідчені Закусили подумали: "Він, мабуть, чудій", — розпружилися й показали гостям ванну з вікном, у яке, навіть лежачи, видно Лавру. А на закуску Бурдикам, як своїм, розповіли плітки про життя членів найвищого ешелону. Про те, зокрема, що міністр оборони помер на коханці, а не на маневрах Варшавського договору.

"Заходьте частіше, хоча б раз на тиждень, — казав Закусило, саджаючи Бурдиків на останній тролейбус, — без церемоній і без попередніх дзвінків. Я цього не люблю! І не тягніть з собою нічого. У мене завжди є що випити і чим загризти. Хіба ж ми не родичі?!"

Батьки сяяли.

"Хто ще, коли і кого підтримував, як не свій свого? — казали вони. — Бо на тому стоїть світ. Якщо ми не будемо з усіх боків підпирати одне одного, то всі позгинемо. Життя — жорстоке. І грішми тут не відкупишся. Тим більше, що їх у нас нема".

"Але чому, — запитала мати, — ти не сказав йому про головне? Про те, що ми збираємося поступати. Я тобі весь вечір знак подавала під столом. Невже ти не помічав?"

Батько задрав холошу і показав їй синець, що набіг йому під коліном. "Я ледве стримався, — зізнався він, — щоб не врізати. Невже ти не розумієш?! Не можна з порога просити. Серйозні справи робляться за другим разом".

Наступної суботи вони вже без кришталю й без попередження дзвонили у двері Закусил. Їм відчинила здивована хазяйка. Господар вистромився з ванни і не знав, де б йому вихлюпнути свій гнів. Бурдики почули, що їхні родичі заслабли, прийняли ліки і лягають спати.

Крім того, вона мусить десь бігти, а він збирається у відрядження. Тому існує неписане правило: перше, ніж звалюватися до когось на голову, — подзвони.

"А що, якби ми десь вийшли?"

Батьки довго перепрошували і побігли додому сваритися.

"Знай! — голосила мати. — Ти рідного сина позбавив освіти!"

"Хто ж думав, — відбивався батько, — що він така свиня?"

"А пам'ятаєш, як ти колись просив за ліки від радикуліту? Що він тоді тобі сказав?"

"Що він — не аптека!"

"Так само і зараз він скаже, що він — не університет!"

Вони вирішили, що нема в світі гірших і заздрісніших людей, ніж наші. Й лютіших ворогів, ніж кревні родичі. І такої підлої нації, як наша. Тому, якщо й покладатися, то лише на себе.

Вони продали свій мотоцикл і найняли проханих викладачів готувати Бурдика до вступних іспитів. Крім того, батько згадав про свого однокласника, гарного мужика, нашого, шосткинського, який після захисту влаштувався в університет. Його дружбан сидів у приймальній комісії і на іспиті з історії міг підказати Бурдикові рік битви на річці Калці або кількість делегатів на двадцять першому з'їзді партії. Однокласник звів Бурдиків із дружбаном. Той одразу сказав, коли в нього уродини, й Бурдики загодя понесли йому сервіз.

Зі свого боку, мати через одну знайому вийшла на підполковника з Дарницького військомату, який мав сестру, що була одружена з хірургом. А той хірург колись оперував грижу у чоловіка, жінка якого в колегії міністерства відповідала за заклади гуманітарного профілю. Але їм натякнули, що посудом тут не відбудешся. Бурдики витрусили всі кишені й позичили тисячу.

Напередодні іспитів батько пробився до декана й пообіцяв, що його науково-дослідний інститут завезе на факультет нові пульти для фонолабораторії.

"Вудки закинуті, — хизувалися батьки один перед одним. — Подивимося. Щось, напевно, клюне. Знання в нього є. Про історію ми подбали. Мову він учить. Твори з літератури пише. Язик у нього підвішений. Чого ще гуманітарію треба?"

Мати вже бачила Бурдика то на прем'єрах спектаклів, то посеред дипломатичних раутів, де всі ходили у фраках. А батькові мрії не сягали далі якогось начальника, з яким вони вдвох додушували третю пляшку. Молодший Бурдик, як референт начальника, був десь тут, але за кадром.

"Твій хлопець?" — питав начальник у батька.

"Мій", — ледве ворочав язиком батько.

"Від імені партії-уряду, — оголошував начальник, — виношу тобі подяку. Бо ти для нас викохав зміну!"

Але були й сили, які не хотіли, аби Бурдик став студентом. Діяли вони не явно, а через своїх людей. Зокрема, Боровадянка підбила кількох учителів, і ті, де змогли, знизили Бурдику оцінки.

Дружбан того мужика, що колись учився з Бурдиковим батьком, заковтнув сервіз, але, замість пітніти, як обіцяв, у приймальній комісії, подався в літню відпустку.

Жінка, яка в міністерстві тримала на оці всі вищі заклади, посварилася з тим, кому вправили грижу. А майже полковника за аморалку відправили охороняти пустелю.

Декан чесно записав Бурдикове ім'я в свій календарик, але через день для якоїсь потреби вирвав той аркушик і весь ланцюг, що тягнувся від Бурдика до стін університету, розпався.

За тиждень до іспитів списки майбутніх студентів уже було узгоджено де слід і роздано екзаменаторам. І, як дізналися Бурдики, прізвища їхнього сина там не було.

Батьків охопила паніка.

"Треба було не детальки паяти, — у свинячий голос радила мати, — а йти по партійній лінії! Або, ще краще — в органи! Тоді б у нас усе було".

"Зате я, — вихвалявся батько, — ніколи не крав, не підлещувався й не підсиджував нікого!"

"Ну й сиди тепер до пенсії в НІІ, а син піде в армію!"

"Нехай!"

"Що ж "нехай"?! Там з нього усі знання виб'ють! За що ми такі гроші платимо?"

"Ці виб'ють, інші заб'ють. Може, це загартує його".

"От чого ти завжди прагнув! Зробити з сина каліку! — прозріла, нарешті, мати. — Що нам тепер з того, що ти не крав? Якщо воно — нічиє і погано лежить, то чому б і не взяти? Однаково ж пропаде! Не ти, так хтось інший скористається. Кому потрібна та чесність, якщо через неї страждає твій син?!"

Батько мовчав, бо й сам так гадав. Навіть більше, він вірив, що це і є головна мудрість. Іншої він не знав.

Боротьба поганого з гіршим дає гарні наслідки.

Бурдик знав, що у списках його нема, але він не сумнівався, що поступить, і, завдяки цьому відповідав так, що перші три іспити склав на "п'ятірки".

В пригоді йому стали викладачі, що півроку приватно готували його до вступу. Один із них передав Бурдику секрети зчеплення слів, звички й норови кожного із розділових знаків. Інша навчила, як іноземною мовою розповідати про з'їзди партії. А написаний ним твір на вільну тему так вразив екзаменаторів, що вони занесли його до блокнотів і видавали за свій.

Але на останньому іспиті доцент Приходько зазирнув у список, який йому дав декан, і з якого було ясно, хто мав одержати "п'ятірку". Бурдика там не було, тому, позбиткувавшися, Приходько вивів йому "трійку".

Бурдик того дня відповідав краще за всіх і це так роз'ятрило доцента, що спересердя він виставив "трояки" й тим, хто у відомості йшов як до, так і після Бурдика, а саме — Бурдизі та Бур'яну. На встиг він поставити підпис, як перелякався: а раптом хтось із тих двох — люди списошні? Приходько поліз під стіл, витяг аркушик, але ні Бурдиги, ні Бур'яна там не вчитав і порадив Бурдику бути скромнішим.

Абітурієнт Бур'ян виявився демобілізованим сержантом. Жодного з питань білету він не знав і Приходько розчавив його у кілька дотиків. А Бурдига, напевно, захворіла, бо на іспит вона не прийшла. (Чи пак не прийшов — Приходько не поцікавився, він це чи вона.)

Через два дні, якраз перед нарадою в ректора, Приходька викликав декан і запитав: "Нашо ти це зробив?"

— Через два дні, якраз перед нарадою в ректора, Приходька викликав декан і запитав: "Нашо ти це зробив?"

А річ у тім, що Бур'ян, справді, був поза списком, на відміну від Бурдиги, яку до відомості секретарка занесла помилково. Бурдига була медалісткою. Вона одержала п'ятірку з фаху й поїхала додому святкувати свій вступ до університету. Жила вона в Криму, на березі моря, й її батько був головою радгоспу.