Бурдик - Діброва Володимир

Ну і ми, у відповідь, теж паритетно лягаємо у багно Льодовитого океану й про все, що в них коїться, повідомляємо центральний орган.

Оце тобі й уся, зрозумій мене вірно, притча. На тому стоїть світ. І, щоби не впасти, держися лінії, де б вона не кривуляла".

Од Мутенкової мудрості Бурдик задригався, бо зрозумів, кому саме він так нерозважно відкрився. Дідькові, що затягає в болото таких, як він, подорожніх роззяв!

Мутенок нахилився до нього й обдав паровозним згаром.

"Але я тебе полюбив, — муркотав він. — Живи! У четвер я зберу вузьке бюро й внесу тебе в порядок денний. Першим питанням. Нехай тільки хто мені щось цвенькне!.. Рік ми тебе повипробуємо, як слід пропіскоструїмо, знімемо фасочку, переведемо з резерву в актив, а там, якщо усе гаразд, висунемо, завантажимо, і не виключено, що й по той бік направимо! Віскі мені звідти привезеш, якщо не запишаєшся... Згоден?"

І закіптюжений Мутенок підморгнув Бурдику.

"Привезеш мені гостинець, га? — Мутенок двома лапами обхопив Бурдика. — Пляшечку з джином!"

"Я?" — скривився Бурдик.

"Ти, ти! Кажи, — натиснув Мутенок, — хотів ошукати старого хріна і весь його колектив?"

"Хотів", — зізнався Бурдик.

"І вірно робив!" — Мутенок відпустив пальці. Його мармиза розвиднілася і здивований Бурдик побачив під машкарою урядника справжнього Мутенка — людину щедрої мудрості, срібної голови та показної огрядності. Маківку Мутенка накривав клобук ченця. Юнаком він утік від голоду, змінив куркульське прізвище, бачив і злодійське кодло, і тюрму, війну, шпиталь і службу партії. Все те він перемолов, стравив і досяг генеральських висот.

"Не вір моїм речам, — сказав Мутенок. — Це я тебе досі перевіряв. Все, насправді, не так".

"А як?"

"А так, що світ скрізь єдиний. А довіряти не можна нікому. Бо люди — невдячна худоба. Ти дай їм усе, поясни, що до чого, з твердих боків обклади щастям — вони того і не помітять. Бо їм треба тільки одного — нашкодити, звалити свою провину на когось і бути весь час невдоволеними".

"Що ж мені у зв'язку з цим робити?"

"Дякувати, що вони тебе й досі не виявили, — сказав Мутенок. — Через те, що мета їхня — знайти і знищити тебе".

"А яка моя мета?"

"А твоя мета — не дати їм себе знищити. До того, як ти виконаєш завдання".

"Яке завдання?"

"Ти мусиш підв'язати розірване і розплутати перекручене".

"А після того?"

"Роби, що хочеш".

"А вони не будуть нищити мене за це?"

Мутенок посмоктав папіроску і вже розкрив рота для афористичної відповіді, але тут двері рипнули, і в отворі Бурдик побачив чиєсь до сверблячки знайоме вухо.

"Тік-кай!" — закахикався Мутенок і напустив ядушного туману.

"Де? Чому?" — розгубився Бурдик. "Сили, — зашепотів Мутенок, — нижчі за мене і непідконтрольні мені..."

"Кажіть, — попросив Бурдик його, — голосніше. Я не чую".

"Матір'ю-землею прошу! — простяг Мутенок руки в його бік. — Біжи!"

"Тільки разом! — вдячний Бурдик схопив його за палець. — За вами — досвід, за мною енергія!"

Але тут курява довкола них уляглася і Мутенку відібрало мову. З останніх сил він кивнув головою у бік одзяблених дверей, і Бурдик побачив там Боровадянку, яка вже припала на стрибкову ногу.

Пішовши з університету, вона тепер совалася в різні установи, щоб бути десь ближче до влади і наглядати за кадрами. Рижков Валерій, колишній її чоловік, утік з Києва, і вона гризла тепер його батьків, хотіла до них прописати свою дочку Лєночку. З тим, щоб, коли вони помруть, то хата ця перейшла до неї. А свою однокімнатну вона б тоді переписала на дочку.

"Я знаю її!" — скрикнув Бурдик.

"Я теж!" — захрипів Мутенок.

"Гайда! Вставайте!"

"Пізно! Тікай сам!"

"А ви?"

"Я вже тут залишуся", — ледь сопів Мутенок. — Хоча я їх і ненавиджу. Але я стільки сил поклав на те, щоб залізти в цю шкуру, що так і приріс до неї. А ти тікай. Бо як залишишся — пропадеш!"

Кабінет Мутенка мав інші двері, через які Бурдик і вискочив у коридор. Він збіг сходами на перший поверх, перестрибнув через вертушку, і більше його там не бачили.

Бурдик розплутує перекручене

Втікши від соціуму та примусової праці, він розгорнув самостійну роботу і зміг за короткий час визначити себе як політично, так і естетично. Пірнув углиб знань, став виписувати чужі думки, ловив вночі різноголосе радіо і дійшов висновку, що все складне можна звести до простого, а будь-яка простота є прихованим лабіринтом премудрості.

Щоб розібратися раз і назавжди з політикою, він подався в зворотній бік. Від ганебного сьогодення у світле минуле, де люди віталися з усіма перехожими і пили воду з річок. Починаючи від чергового, двадцять п'ятого з'їзду, Бурдик навколішки позадкував туди, де жеврів ідеал. Він мріяв дослідити, хто, де, коли і за яких обставин перекрутив пряму лінію. Але чим глибше він заповзав і чим більше вузлів розплутував, тим очевидніше йому ставало, що лінія ця завжди була кривою.

Подорож з'їздами та праця з першоджерелами зробили з Бурдика знавця відтінків та форм. Він тепер міг здаля відрізнити консерват-угодовця від радикал-центриста, а ультраправий ухил від анархо-лівої платформи. Переповнений цим знанням, Бурдик забаг змін. Для цього він мусив підняти й розбурхати масу. Бо тоді (й тільки тоді!) вона сама почне розбиватися на трійки, п'ятірки, зв'язківців, бомбістів і ватажків.

Із джерел, які мали вихід на закордон, Бурдик якось дістав заборонену в нас книжку про те, чому нам так зле і що треба зробити, щоб нам стало добре. Того ж вечора він запросив до себе надійних друзів.

Читали по черзі, весь вечір, піч і половину наступного дня. Пили чай, обговорювали почуте, палали праведним почуттям.

Збагнули: якби така книжка пішла в народ, то народ би, нарешті, прокинувся і сказав би собі, що так далі жити не можна.

Постановили: заварити ще чаю, розбити книжку на шматки і переписати хто скільки подужає від руки. Сіли кружка й, зазираючи по черзі в текст, перенесли на окремі аркуші всі вузлові думки.

Вирішили через тиждень зібратися знову, накидати план дій і нести його в маси.

З хати виходили поодинці, озираючись. Бурдик сховав переписане за туалетний бачок і відніс книжку туди, де взяв. Через тиждень вони мали скласти програму і розподілитися на осередки.

Але всі зустрілися раніше. Переписувачі одіспалися, з них вийшов чай і прийшло розуміння, що в цій країні за таку каліграфію дають п'ять років. І що кожен з аркушів — то вже є речовий доказ.

Вони зранку підняли Бурдика з ліжка і стали вимагати, щоб він їм віддав їхню пайку. "А з рештою роби, що хочеш", — казав кожен із них, бо на те, що вони випадково прослухали невідомий їм текст, не було ради, але й статті не було.

"Ну скажи, — питав Бурдика Цюрук, — кому буде краще, якщо хтось із нас, твоїх друзів, потрапить до лап ґебе? Зможеш ти вибачити собі це? Сумніваюся. А чи не більше користі ми принесемо тій самій, між іншим, справі, заради якої ми всі, ясна річ, і зібралися в тебе, якщо свої кращі літа проведемо на волі, а не в тюрмі, серед блатних і сук?! Скільки ми всього перелопатимо! Скільки осмислимо! Людське життя — ось мірило всього!"

Цюрук був тоді аспірантом, писав дисертацію із наукового комунізму, але носив бороду й знався на ізотеричних ученнях.

Бурдик просив у них два-три дні, щоб їхні аркуші переписати у свій зошит. Прохачі не погоджувалися, зривалися на крик і таки збудили Бурдикових жінку й дитину.

"Ти хочеш бути героєм за чужий рахунок! — картали Бурдика надійні друзі. — Нашими руками! Сам ніде не працюєш, а нас підставляєш! Якщо ти такий принциповий, то йди у тайгу і живи там собі незалежно від інших людей!"

Бурдик став на сідачку, поліз за бачок і віддав їм усі аркуші.

"Я вас не знаю!" — оголосив він їм.

"Можна подумати!" — відповіли вони й пустили поговір, ніби він — стукач.

Ні Бурдик, ні його дружина не виключали можливості обшуку. Півночі вони палили у ванні його найцінніші конспекти, тоді спакували копії заборонених книжок і під шосту ранку він був на автобусній станції. Через годину він вийшов з автобуса, затягнув жовту валізу з духовними скарбами у яр над річкою й там закопав під осикою.

Минув день, тиждень, кінець квітня, весна і літо, яке того року урвалося в серпні, а Бурдика так ніхто й не переслідував. Але випадок цей підказав Бурдикові, що він — не політик і що йому треба йти в світ прекрасного.

В світі прекрасного

Розпочав він з кіно, бо його жінка тоді вела гурток у піонерському палаці й брала додому камеру. Бурдик, звичайно, міг без підготовки знімати голих жінок або плин життя. Але він був не тільки митцем, але й теоретиком мистецтва, тому він, перш за все, сів розробляти свою кіномову.

Рік пішов у нього на стилістику, півроку — на новий синтаксис, місяців, може, зо два забрали лексика з морфологією, а фонетика, хоч як дивно, зжерла решту зими. Всю весну й літо він промучався над адекватним відтворенням паузи, бо вона теж вимагала для себе окремої філології. Тому, коли вони з жінкою зібралися знімати кіно, в них лишився один день, субота.

Вони знайшли старий будинок, з якого виселили всіх пожильців, витягли апаратуру і загримувалися (бо мусили по черзі бути то актором, то оператором). Але вже після першого дубля їх вистежили й обліпили непрохані глядачі — діти, бабуся з мішком, кілька роззяв обох статей та пенсіонер з газетою. Діти полізли в кадр і розваляли декорацію, парочка стала канючити, щоб Бурдик зробив з них "фотку", а пенсіонер поліз битися.

"Хто ви такі? — кричав він. — Що ви тут знімаєте? Хіба не можна було більш культурний об'єкт знайти? Покажіть документи!"

"А ви хто такий?" — запитав Бурдик.

"Я — патріот цього району", — відказав пенсіонер і побіг по дільничного міліціонера.

Той вислухав Бурдика, сказав, що він його розуміє, але без дозволу тут ні паркет, ні хоч розтричі яке кіно знімати не можна.

"А де можна взяти той дозвіл?" — спитав Бурдик.

"Бо це — об'єкт будівельного профілю", — відповів йому дільничний.

"А дозвіл, де я можу взяти дозвіл?" — наполягав Бурдик.

"А будеш тут мудрувати — зі мною підеш!"

"І піду! — задирався Бурдик. — Там розберемося!"

"Як ти, шмаркач, розмовляєш!" — накинувся на нього пенсіонер. — А ви, для чого ви потураєте? — і дідок узяв в оборот дільничного. — Сьогодні він наші смітники фотографує, а завтра відправить це у їхні "голоси"!"

"Ану, дай я подивлюся!" — Міліціонер потягнувся до камери.