Бурдик - Діброва Володимир

По дорозі в Одесу. Заремба мені розколовся. А за ідіота ти зараз заплатиш!

— Можна подумати!

— Попереджаю: іще одне слово, і я..!

— Ну і що ти мені зробиш?!

— Зараз побачиш! — Але не встиг я розмахнутися, як син мій, Льошка, який, виявляється, чатував під дверима, кинувся на мене з кулачками.

Ми мали кооперативну квартиру, тому розміняти її було важче, ніж жеківську. Навіть, знайшовши обмінників, перш, ніж здавати папери до квартбюро, треба було одержати згоду всіх мешканців нашого будинку. Я обійшов усі квартири. Як правило, всі підписували, не розпитуючи.

— Розлучаєшся?

— Ні. Міняюся. Ми вже рік, як розлучилися.

— Вітаю.

— Дякую. Розпишіться отут.

Тяжче було із пенсіонерами. Коли один член правління почув, що розпалася ще одна сім'я, то почав благати, щоб ми знов зійшлися.

— Не вийде, — сказав я йому.

— Ах, не вийде, — сказав він, — тоді і я дозволу на такий розмін не дам.

— Як так, не дасте? Це ж — моє житло!

— Тим більше!

— Але чому?

— Тому що я хочу знати, хто прийде замість вас.

— Гарні радянські люди.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я вже місяць щодня з ними бачуся. Члени нашої партії.

— Покажіть їх мені. Дайте я побалакаю з ними.

— Коли вони в'їдуть, тоді й побалакаєте.

— Тоді буде пізно.

— Як пізно? Не мучте мене, підпишіть! Ну яка вам різниця, хто житиме в тій квартирі?!

— Дуже велика різниця.

— А саме?

— А саме, якщо там оселиться хтось антисоціальний, то він...

— Це — дві жінки, мати й дочка!

— То не має значення. Бо жінки, я вам скажу, дуже люблять сваритися й кидати з балкона предмети. А це — дванадцятий поверх. Я йтиму, воно мені впаде на голову...

— Що вам впаде на голову? Підпишіть, я вас прошу!

— Молоток. Або порожня пляшка.

— Вони не п'ють.

— З-під олії.

— Це — тихі жінки. У них хворі руки і алергія на соняхи.

— Ой, шо ви знаєте! В будинку номер шість (це теж, між іншим, кооператив!) молодичка подушкою задушила свекруху!

Як можна творити посеред такого?! І як із цього лайна ти виліпиш красу? Ніяк. Не боротися з ним, а зішкрябати, забути й не зізнаватися нікому, що ти усе своє життя просидів по вуха в цій субстанції. Бо в ній немає ні граму, ні зерня сенсу. Нехай воно саме десь осяде або спливе. Отоді можна буде й про голод писати і про бандерівську схованку. Потім. А зараз довести до пуття Бурдикове "Опудало". Там, мабуть, роботи на півдня, не більше.

Для натхнення я сів на "ракету", доплив до Ходорова і подався пішки через Трахтемирів на Манастирець, туди, де колись літував Бурдик.

За ті кілька років, що минули від його смерті, вулиці вкрилися лопухом, кропивою і перетворилися на рівчаки. Траву та листя контролювали кліщі. Хати стали горбами, на стріхах виросли дерева. А всередину заповзло щось бридке, вогке й невидиме.

Під вечір я добрів до села і побачив корову. Десь біля води між дерев горлопанили діти. Я поставив намет на горі, так, щоби бачити і хати, й річку, дістав "Опудало", чистий зошит і запалив свічку.

"РІЗДВО". У цьому розділі було все, що треба для юнацької пародії. Комета Тахо-Ґоді, яка одгуляла в Альпах день народження Гітлера, полетіла в степи й зупинилася над Улянівкою. Ходаки, наполохані небесним тілом. Черкес Сталін, що жив на кухні в Леніних (вони, щоб виробити в ньому класову лють, годували хлопчину лише свіжим падлом). Декілька сторінок займав написаний матом діалог — Ленін за шопою вчить молодого кавказця палити махорку й плювати в реакційного ректора.

Уявляю, як Бурдик холонув, пишучи таке. Тремтів, озирався й пишався собою. Своєю відчайдушною мужністю. Образом Фані Каплан, що її юний Ілліч одбив був у кодла есерів. Портретом баби вождя, Цари Мухамедівни. Вона на літніх канікулах прищепила йому любов до російської байки.

Траплявся там і суто внутрішній гумор, обтяжений деталями й незрозумілий загалові. Наприклад, дворнягу Леніна звали Заремба. І Ленін його доглядав і виховував на німецьку вівчарку. Але якось Заремба вибив скло в голуб'ятнику, і батько Леніна, що мав важку руку, здав кобелька на заставу.

Минули роки. Ленін з торбами "Іскри" переповзав через замінований кордон. Сторожа його не угледіла, а Заремба (бо саме він тієї ночі стояв на цепу у наряді) зачув рідний Ленінський запах, але не став гавкати на свого вчителя.

Свічка заляпала намет. Я її задмухав і швидко заснув.

Зранку я пішов до струмка чистити зуби і, заразом, подивитися, що то за люди.

Це були колишні манастирчани, які на літо перепливали сюди з Переяслава, ставили курені і жили тут до морозів. Було їх тут три родини — дід Михайло з жінкою та онуками, молодиця Галя зі своїми Сашком і Аллою й баба Палажка з коровою та козою.

Бурдик мені про них розповідав. І робили вони те саме, що й за Бурдикового життя. Дід Михайло рибалив, Галя займалася городом, баба Палажка пасла корову. І всі між собою ворогували. Буцімто через цибулю, яку, зі слів Галі, Михайлиха у неї постійно смикала. Потім корова баби Палажки витоптала всю сусідську городину. Після чого нацьковані старшими онуки й діти капостили всім по черзі.

Я привітався з усіма й повернувся до свого намету. По дорозі я зустрів цибатого персонажа у брилі. Звали його Сергій, сам він був із Києва, але вже два роки, як поселився в селі Лукавиці, неподалік. Він спитав, що я тут роблю й, коли дізнався, що я — не дачник, розповів про те, що землю між Трахтемировом і Ходоровом уже загарбали дачники.

— Нада шукати правду, — сказав він, — і нада жить у холоді й голоді. Я тут оце прочитав одну книжку... Інтересна така!.. Але голова, падла, болить... Ну от як жити далі?

Вже відійшовши від намету, він раптом обернувся й запитав, чи нема в мене зброї. Я про всяк випадок сказав, що є.

— У мене — теж, — похвалився він і витяг із торби батіг. — Ось він! Знак влади пана над рабом.

"СМЕРТЬ ЧЕХОВА" — це, власне, й не оповідка, а список тих, хто не приїхав на похорон класика, від Аарона до Ящура. Ленін представлений там як Микола Надін.

Зате "ЛЕНІН НА КІПРІ" має щось схоже на сюжет.

"Тихо хлюпоче прибій. Майорить гондола. Співа мандоліна. Плаче в тюрмі Чіпполіпо. Ленін носаком перевіряє воду в затоці. Пахне йодом, лавандою. Портові пролетарі щось тягають.

На Леніні — картаті труси, залатаний мамою лапсердак, куца, але тепла камізелька. Під пахвою в Леніна — синій зошит у клітинку. Поруч стоїть вірний Бонч-Бруєвич, не зводить очей із валізи з книжками.

Ленін, навпаки, дивиться, як на дні одна з морських потвор кульбачить іншу.

Ленін згадує, як колись у Цюріху він розчехвостив легальних марксистів. Поваляв шість їхніх лож. Бився об заклад із Троцьким. Грав в дамки з Богдановим. Розколов його на двадцять ескудо. П'ять відклав у скарбничку партії, три — на трамвай, три — на воду з сиропом, а решту віддав на збереження Бонч-Бруєвичу. Де то він, цікаво, зараз?

— Я тут! — обізвався Бонч.

А позавчора ходили в курзал. Сіли з Надьою в першому ряду. А перед тим лаявся з адміністратором. Це не мистецтво, а грабунок! Посеред виступу підвівся й вивів на чисту воду штукаря з кролями й стрічками. Надюша зо сміху мало не вмерла.

Морські почвари випустили з себе бульбашки і заповзли у мул. ЦК схвалив мій проект резолюції. Це — сигнал. Треба сідати за брошуру. Й викрити всіх, хто нам гидить. І добре одшмагати Марра, Шевченку і Маріупольського...

— Ти ля! Знову злигаються! От сучки! — реготнув Бонч-Бруєвич і встромив у море свій шоферський палець.

— Занесіть речі до камери схову, — наказав Ленін".

На цьому місці я намацав на своїй лівій сідниці підозрілий пиптик. Скинув труси, роздивився й побачив, що то був кліщ. Чим я його не тягнув, як не підколупував, тільки заюшився. Мусив спускатися в село. Привітна Галя поклала мене на ослін і залила паразита олією, після чого він сам з мене виповз і прийняв смерть од сірника.

Галя нагодувала мене борщем, напоїла горілкою і запросила на пізню вечерю. Коли я вийшов, то побачив, що дійових осіб значно побільшало. Була субота, і до всіх приїхали гості. До Гальчиного Сашка — хлопці на моторці з ящиком плодоягідного вина. До баби Палажки — син Володя. До діда Михайла — ще один онук, Руслан із Києва.

Сашкові приятелі, як проходили повз козу баби Палажки, то перевіряли, яка то із неї була б "кожка", козяча шкіра для мотоциклетного сидіння. Бо хто ж у такому віці не мріє про мотоцикли! Палажчин син Володя знав про цю моду і заздалегідь розповів пацанам, кому з них і що саме він одірве за козу.

Я сказав Галі, що обов'язково прийду, й поспішив до "Опудала".

"ЛЕНІН В РОЗЛИВІ". У цьому розділі Ленін узяв собі відпустку, але швидко проциндрив гроші і змушений був піти у найми до куркуля.

"МАМІН-СИБІРЯКА ПРИЙШОВ!" починається з того, що куркуль не влучив у Леніна, Ленін стрибнув у вікно, помчав на електричку й за кілька годин був у місті. Не встиг зайти до хати — телефон.

— Ало?

— Ало! Це — жіночий манастир?

— Ні.

— Це — мебльовані кімнати?

— Ні.

— Це — обіди для бідних в архімандрита? Чи, може, це — хто не працює, той їсть? Або день іменин його світлості? Чи суд присяжних?

— Ні!

— Як ні? Куди ж я попав?

— На кудикіну гору! Це — штаб революції!

— Я так і знав! Ну здорово! А то я дзвоню, дзвоню... Де тебе чорти носили?

— А хто це?

— Свої. Відчиняй!

Двері, які він не встиг взяти на скабу, розчахнулися і він побачив Маміна-Сибіряку з котом на плечі.

— Ну, здорово, опудало ти горохове! А постарів як! Геть лисий став! Ти чому не голишся? Слухай, гайда в "моржі"!

— Часу нема.

— Тоді дай я тебе поцілую!

— Я їв часник.

— Дарма. Послухай! Це правда, що ти розлучаєшся?

— Хто сказав?

— Не хитруй. Краще скажи, коли боржок повернеш.

— Який боржок?

— Двісті ца-алкових! Забув?

— Вперше чую.

— Гай — гай! Бреше і не зморгне! Хоча, біс з тобою! Живи. Я — натура широка. Й за це треба випити. Замов мені щі й рябінівку з растєгаями. Гей! Чілавєк!

— Тихо ти! Надя спить!

— Ніх...

На півслові мене урвав Гальчин Сашко. Він кричав мені, що їх усіх убивають. Я схопив сокиру й спустився до нього. По дорозі в село він мені сказав, що горить хата баби Палажки. Хата стояла далеко від річки і там уже давно ніхто не жив, бо ближче до криниці Володя матері збив з нових дошок сарайчик. Палажка махала костуром на онуків діда Михайла, а Володя кричав у Гальчині вікна, що всіх порішить.

Коли ми спустилися, сварка була у розпалі, але до бійки ще не дійшло.