Бурдик - Діброва Володимир

Прийти і в деталях розповісти їм про те, що сам бачив. Бо де і від кого вони ще про таке почують?"

І, прийнявши рішення, він зійшов з гори. Незбагненно велике, краплею якого він щойно відчув себе, непомітно для ока десь випарувалося. Бурдиків зір повернувся до норми, в якій не було місця для видінь про драбини. Зате було видно, як зі сходу та з північі Бурдикову оазу загарбують цегляні дачі. А на півдні тягачі та бульдозери нищать усе, що було колись не ними створено. За їхнім планом тут замість гір мусив зяяти котлован.

Вражений цим Бурдик підкрався поночі до машин і став натоптувати їхні вихлопні труби землею, травою й камінням. Якийсь робітник вийшов до вітру, побачив Бурдика, прихопив залізний прут і побіг його вбивати. Але, на Бурдикове щастя, нападник зачепився об ківш екскаватора і впав обличчям на зуб'я.

Бурдик пірнув у чагарі і частину ночі ховався в баюрі, що про неї крім нього знали лише дикі кабани.

"Чи зможу, — питав він себе, — я сам, голіруч спасти нерукотворне від неминучого? Чи в тому моє призначення?"

Ця пригода ще більше переконала його в тому, що настав час вертатися.

Бурдик бачить, що все скоро зміниться

З корабля на берег Бурдик зійшов захищений знанням, яке він здобув на горах. Його одпочилий від метушні погляд зразу помітив в кіосках на річковому вокзалі кілька нових типів імпортного лимонаду в великих, небачених досі пляшках. І він зрозумів, що лимонадом це не обмежиться.

Він бачив, що зміни — неминучі, бо люди не вміють і не хочуть дихати! Роблять це казна-як, впівсили, похапцем. Дурять себе й інших, кажучи: "Нам аби бульба на зиму була, а погоду ми переморгаємо. Пережили найгірше, подужаємо й трохи краще".

І так з дня у день, з року в рік не дають повітрю глибоко зайти у себе, а свій одпрацьований дух випускають де попадя. Тому їм, ясна річ, завжди не вистачає сил. А щоби надолужити цей ґандж, вони розробили систему вторинного енергообміну. Або, попросту кажучи, крадуть що можна одне в одного. Як полюбовно, так і через ненависть. Тому що сили потрібні всім. Через таку загальну спотвореиість кожен боїться виявляти себе. Щоб інші не подумали, що він має сили, й не присмокталися. Мало того! Там, де треба було дбати про себе, — всі покладаються на інших. А там, де треба об'єднатися, — кожен ховається, і тим самим виявляє свою окремішність.

Обмін випарами та продуктами розпаду спричинив гниття й хитання основ, бо заселений ними простір майже не продувається. І на цей час усе, що вони собі нагромадили, почало рватися з петель, розлазитися по швах, падати й летіти в прірву.

Спинити цей геологічний процес Бурдик не міг. Та й не хотів. Але він мав надію, що, як усе розпадеться на атоми й почне знову горнутися в купки, то люди згадають про той секрет, який він їм передав. Збагачені ним, вони прочистять ніздрі та впустять у себе дух справжнього життя. Якщо ж вони того не зроблять із власної волі, воно прийде, не питаючи їх. І все за них зробить. Але ціною їхнього нерозумного життя.

Бурдик шукає, кому передати знання

Наближення змін він відчув ще в салоні "ракети", якою вертався у місто. Там грала народна музика, було натоплено й чисто. В буфеті одягнені у вишиванки чоловіки торгували делікатесами і наливали кому "фанту", кому — "перцівку". Бурдику така манірність видалася підозрілою, бо він утік від людей, коли партія оголосила війну алкоголю.

Серед пасажирів він побачив Гурського. Той від свого міністерства супроводжував гурт іноземців і розмовляв з ними українською мовою.

"Очевидно, — сказав собі Бурдик, — за той час, що я вчився дихати, у місті здохло все політбюро".

Гурський його помітив і, хоча Бурдик був при бороді й у ватянці, підійшов до нього і обняв. Видно було, що якась ідея настільки заволоділа ним, що він ладен був подарувати Бурдикові те, що колись настучав на нього.

Від нього Бурдик дізнався, що, поки він жив поза соціумом, батько Гурського впав у немилість, і це перетяло його сину всі ходи вгору. Тепер за неписаними законами молодший Гурський мав тихо чекати, доки не вмруть ті, що скинули його батька.

"Але, — за інерцією Гурський усе ще висловлювався українською, — правила гри міняються!" Й він по секрету натякнув Бурдику, що нині постає тема грошей. А це означає, що не треба задом нічого висиджувати. Є нагода — дій, нема — шукай її!

"Ти зрозумів?"

Бурдик відповів, що не дуже.

"Тоді слухай!" — наказав Гурський. Він притис кулак до грудей і, поки ніхто не бачив, двічі штрикнув пальцем у бік іноземців.

"Бачиш отих мудаків?"

Бурдик сказав, що бачить.

"Діаспора, — пояснив Гурський. — От хочеш вір, а хочеш — ні. Але вони приїхали і хочуть дати нам гроші! Вони! Нам! Ну як же їх не полюбити за це! Треба буде лише написати, в яку саме патріотичну справу ми вгатимо їхні долари. Їм головне, щоб із тризубом. Рідною, солов'їною мовою. Будемо їм постачати цикорій. Наймемо бабусь, які по шістнадцять копійок за кіло сушеного продукту зноситимуть нам мішки корінців. А з добродіїв будемо за це качати зелені. За вишуканий, щиро український цикорій!"

"Петрів батіг", — сказав Бурдик.

"От бачиш, як швидко ти врубався! "Петрів батіг". Спільне підприємство. Беру тебе своїм заступником. Будеш мені видавати ідеї".

Бурдик спитав, чому саме він.

"Бо я тебе, — відповів Гурський, — знаю. Ну, що скажеш? Згода? Поставлю тобі факс, комп'ютер, машину для кави... Ти пив колись "капучіно"?"

Бурдик сказав, що подумає.

"Поспіши. Бо, якщо ми за сьогодні не збагатіємо, завтра нас кожне лайно по підлозі розмаже. От взуємо цих панів, заснуємо свій банк..."

"А якщо вони взують тебе?" — спитав Бурдик.

Гурський замислився.

"Я тебе зрозумів", — сказав він і пішов туди, де варилася кава. Малоймовірно, подумав він, щоб Бурдик десь біг і стучав на нього. Але й виключати таку можливість Гурській не міг. Не мав права.

Розмова ця змусила Бурдика, кинувши інші справи, шукати своїх друзів та однодумців. Бо хто ще оцінить і сприйме знання, яке він приніс їм зі шпиля? Не дарма ж вони мріяли про цю мандрівку й роками її обговорювали.

"Годі балачок! Рушаймо!" — такого висновку вони дійшли колись. Точніше, висновок цей і погнав їх у путь.

"Він", — казали одні з них, — завжди треба писати із заголовної літери!"

"Тоді і "Путь" нехай буде з великої!" — сперечалися інші.

"Так ви усі літери порозтринькаєте на абстракції, — репетували треті, — а на власні імена нам не лишиться жодної!"

Як не всміхнутися, згадуючи про таке! Бо з усіх лише Бурдик дійшов туди, де вони всі поривалися. І за те дяка!

Бо дехто із шукачів перебрався уже на той світ. Інші давно допилися до жовто-чорних зубів і не мали за що собі вставити нові, як не білі, то хоч залізні. Й лише ті, хто сів на дієту й забігав підтюпцем, діждали кращих часів. За те, що вони не плазували ні перед ким, їм, нарешті, дозволили подати тези і з'їздити на міжнародний симпозіум.

Але коли Бурдик зібрався розкрити їм таємницю, вони якраз почали мерти. На засіданнях кафедри або під час наукових дебатів. Схема скрізь була однаковою. Їхній натхненний виступ викликав жвавий спротив колеґ, хвилювання, інсульт, швидку допомогу, лікарню і смерть.

"Кому ж я тепер передам знання?" — розгубився Бурдик.

Якось він зустрів Цюрука. З того часу, як вони не бачилися, Цюрук поголив бороду, захистив дисертацію і рівномірно посивів. Тепер він був деканом.

"Прекрасно! — вирішив Бурдик. — Я передам свій секрет Цюруку! А він — допитливій молоді". І Бурдик стисло повідав йому те, що сам зрозумів, коли був на горі.

"Стоп! Стоп! Стоп! — зупинив його Цюрук. — До чого тут гора? Нам зараз не дихати треба, а піднімати духовність! Займати стратегічні висоти. Ловити момент. Поки банда в розгубленості. Поки вони не окупували всі вільні місця. Бо лафа ця ще трохи — й урветься".

Бурдик йому пояснив, що до справжнього, тобто до суті речей, хто яку зараз займе посаду, не має ніякого відношення.

"Люди гадають, що світ — такий, але воно все — інакше!"

"В якому значенні?" — не зрозумів Цюрук.

"Вір мені! Я знаю, бо я сам бачив! — запевнив його Бурдик. — Кожному з нас треба негайно..."

"Вір мені! Я знаю, бо я сам бачив! — запевнив його Бурдик. — Кожному з нас треба негайно..."

"Ой! — урвав його Цюрук. — Як я міг забути! В мене ж засідання о третій двадцять!"

І більше вони не бачилися.

Того ж вечора на Бессарабці Бурдик зіткнувся з Зарембою.

"О! — сказав той, наче вони не бачилися з обідньої перерви. — Ти мені й допоможеш!"

Заремба хотів, щоби Бурдик йому склав листа англійською мовою, де було би без помилок написано, що, коли він грав за дубль (і в "Колосі" теж!), то його переслідували за релігійні погляди.

"А якщо вигорить із цим листом, — пообіцяв Заремба, — то я тебе заберу з собою до Америки. Ти знаєш мови, я маю розряд. Удвох проб'ємося. В тебе права є? Шкода. "Запорожець" мій пам'ятаєш? Так от, його вкрали! У, гадська совня! Треба звідси тікати!"

Бурдик йому пояснив, що проблема наша — всередині, в нас самих, і зі зміною місця ніде вона не зникне.

"Не надо!" — сказав йому Заремба.

"Але варто дати повітрю повністю зайти в нас..."

"Кому зайти? Куди? — вирячився Заремба. — Навіщо?"

"Бо я, ти, усі ми обмежені власним тілом. Поза ним і далі нього ми майже нічого не бачимо і не знаємо. А йому, тобто повітрю, відкрите все. Бо воно є скрізь!"

Заремба закляк. Кілька хвилин він старанно перетравлював те, що почув від Бурдика. Але його організм того не приймав. Тому, коли Бурдик попрощався з ним, Заремба обтрусився і крикнув Бурдику в спину: "Не вмієш, так і скажи! Тільки не треба бути таким хитрожопим!"

Розмова батька з сином

Виснажений цими пошуками, Бурдик пішов до батька, якого не бачив звідколи померла мати. "Може, хоч він зрозуміє мене, — сподівався Бурдик. — Ми з ним здаля схожі поставами. І волосся у мене росте по тих самих місцях, що у нього".

"Ага! — сказав батько, побачивши сина. — І де це тебе носило?"

Пішовши на пенсію, він завів вуса і почав скидатися на забороненого в нас філософа Ніцше.

Коли Бурдик був у дев'ятому класі, батько його без відриву од виробництва захистив дисертацію й через два роки його взяли до міністерства внутрушніх справ, дали підполковника і цілий сектор у відділі економіки закладів примусової праці. Його завданням було запроваджувати нові методи по зонах, в'язницях та колоніях.