Бурдик - Діброва Володимир

Вони окопалися і не дають ходу духові вільного підприємництва та ринковим стосункам. Пересічні люди чекають команди, позаяк не мають достатньо самоповаги, щоб піти у власні бізнеси.

— Ну-ну.

— Але евентуально, — продовжила вона, — знаходиться хлопець, який собі каже: та хай би нечистий вхопив усих тих бюрократів! Годі мені покладатися на загал! Я мушу діяти сам! Треба ризикувати. Я мушу здійснити щось! Я можу! Я буду! Певно, що так!

— Геніально! Але...

— Ну то, власне! І от, не одразу, а дуже поволі, але він знаходить спосіб, як швидко і вигідно щось виробляти (ти мусиш мені підказати, що саме, бо я не завжди розумію вашу систему). Й примушує тих бюрократів визнати це. І стає на чолі компанії, першої на всю Вкраїну, а згодом — на цілу Східню Еуропу.

— Браво!

— Але у цій хвилі я хочу, щоб ти допоміг мені. Бо і політика ваша, і культурні особливості є дуже скомплікованими.

Я одразу ж погодився, але спитав, чи могла б вона запросити мене до себе. Щоб я трохи на місці попрацював з режисерами.

Вона сказала, що краще було б це зробити після того, як я вишлю їй уже готовий сценарій.

— Але ж хіба можна покладатися на пошту? — сказав я їй. — Вони ж усе покрадуть! Крім того, в нас зараз і рекет, і різні мафії...

— О! — запалилася вона. — Тим краще для сюжету! Нехай тоді під кінець фільму герой бере зброю, заходить у їхній барліг, б'ється з охоронцями і підриває склад, у якому вони тримають наркотики.

— Я зрозумів.

Два дні я намагався видзвонити її, але, почувши автовідповідач, кидав трубку. Нарешті, о пів на сьому ранку я застав її вдома.

Два дні я намагався видзвонити її, але, почувши автовідповідач, кидав трубку. Нарешті, о пів на сьому ранку я застав її вдома.

— Гей! — не впізнала мене Дзвінка. — Хто це?

Я коротко нагадав їй обставини нашої зустрічі.

Дзвінка спитала, чи написав я сценарій.

Я сказав, що справа рухається, й що лишилося хіба знайти тихе місце, де б я міг за пару місяців ще раз пройтися по діалогах.

— Що то є? — не зрозуміла вона. Я їй пояснив.

— Крім того, — сказав я, — маю ще один сюжет! От послухай! Серед пригніченого колективом люду знаходиться хлопець, який знайшов спосіб і втік від своїх бюрократів на Захід. Його попервах переховує у себе свідома інтелігенція, вчить мови, годує, допомагає чим може. А він за цей час пише твори і передає весь свій досвід, усі знання про світ, які він на власній шкурі...

— То ми колись це обговоримо, — сказала Дзвінка, — як підемо на ланч...

— Бо ми — скіфи, — продовжив я свою думку, — Так, ми — старий світ. І хто тільки по нас не ходив! У той час, як ви, світ новий, перебуваєте на підлітковому рівні...

— О'кей, — перервала мене Дзвінка. — Тобі які страви більше смакують: індійські, морські чи китайські?

Я сказав, що не знаю, як і чим до неї їхати.

— О, о! — вхопилася вона за цю думку. — До мене варто ступити. Але — не сьогодні. Бо нині я саме працюю над проектом фотоальбому для дітей про лемурів. То є такі звірки. Щойно одержала ґрант від відомої фундації. Будемо в контакті. А наразі — па-па.

І поклала слухавку.

Того дня я приблукав до церкви вже по восьмій. Стукав, кричав, але всі мракобіси як поснули. Я знайшов камінь, прицілився, розмахнувся, але хтось схопив мою руку. Я скрикнув і побачив хмурного Довбуша. Він, не питаючи ні про що, пустив мене до храму і, поки ми долали сходинки, розповів, як колись він партизанив і тікав від НКВД за кордон. З того часу Довбуш не бачив ні своїх сімох дітей, ні дружини. І не писав їм. Боявся, що їх за це вишлють у Казахстан. Так він останні сорок років і прожив при церкві, а в місто виходив хіба що по моркву та хліб.

Дзвінка одгородилася від мене своїм магнітофончиком. Шкода. А то б я їй показав, як палко ми кохаємо.

Зате я прямо посеред вулиці зустрів старенького Завіловича, нашого вчителя фізики. Він тут одержував пенсію, завів собачку і пам'ятав всіх моїх однокласників.

— Знаєш, кого я тут бачив? — спитав він мене.

— Кого?

— Зарембу.

— Якого Зарембу?

— Нашого. Футболіста. Того, що разом із Блохіним грав за "дубль". Я йому натягнув за це трієчку.

І Завілович мені пояснив, де розташована заправка, на якій працює Заремба.

Підходжу, дивлюся — він, Заремба!

— Як тебе, — питаю, — сюди занесло? Пішли, краще, вмажемо!

— Не можу, — каже, — робота.

І він розповів мені свою історію.

Два роки тому його потурили з тиру, що стояв якраз проти універсаму, де колись був Печерський-ринок. Заремба завідував тією точкою, доки сам не підпалив її.

Була зима, сонце сідало рано і всі стрільці домували під телевізорами. Тому Заремба прийняв свою дозу, встромив у розетку обігрівач, закуняв і звалився на розпашілі пружини радіатора. Сам він не постраждав, бо, хоча й обпік сідниці, але стягнув з себе кухвайку і стрибнув у сніг. Але звідтоді він кинув пити, відчув потяг до духовного і почав малювати на склі. Ще не зійшов сніг, як він побіг на майданчик відновлювати форму. За кілька місяців скинув шість кілограмів, ще зо два перегнав у м'язи і якось влаштувався тренером до дитячої спортшколи.

Влітку того ж року школа домовилася з закордонними мормонами про обмін досвідом. І в результаті дитяча футбольна команда поїхала вчити бойскаутів ганяти м'яч. Їхній тренер Заремба, одержавши добові, чкурнув попутними на інший бік неохопленої пропискою країни. Десь він щось підробляв, не пропускав того, що погано лежало, збирав фрукти, лагодив автомобілі й так піднабрався зухвалості, що через півроку не було таких тем, на які б він не патякав.

Але через свій норов Заремба втратив роботу в крамниці одягу, знову, цього разу вже на автобусі, проїхав усю країну і тепер дванадцять годин на день заробляв на заправці готівку. І десь тут при ній ночував.

— Ти не вір їхнім усмішкам, — вчив він мене. — Бо це — ганебні, табірні вовчини! Либляться в очі, а в самих на думці одне — як би взути тебе.

Зате Заремба знайшов спосіб, як їх провчити. Він знімав з руки годинник, дзвонив кому хотів у Київ, розмовляв хвилину, клав трубку, набирав знову, чекав, коли секундна стрілка опише нове коло, знов уривався і витискав той самий номер. І так повторював разів до сорока. Коли йому приходив рахунок, він дзвонив до телефонної компанії і вимагав, щоб вони розібралися зі своїм божевільним комп'ютером. "Так, я дзвонив, —казав він, — але нікого не було вдома. Я їм залишив меседж і через хвилину поклав трубку. Я ж не маньяк якийсь сорок разів туди-сюди смикатися! Це вже — повний абсурд! Хіба можна так дурити чесних клієнтів!" І ті в результаті брали з Заремби лише за хвилину розмови. Ще й вибачалися.

Я спитав шкільного друга, чи немає тут і для мене якоїсь роботи.

— Тут — ні, — не вагаючись, відповів друг, — але ти запитай у Гурської. Може, вона щось порадить.

— У Гурської? Вона хіба тут?

— Аякже. Вона. Сестра Гурського. Де ж їй тепер бути! І він мені дав її номер.

Оксана Гурська жила при родині місцевого багатія українського походження. Прибирала хату, куховарила, вчила малих панів української мови. І це не налазило на мою голову. Гурська — наймичка! Гурська і мова! Що робиться в світі!

У Києві тато її влаштував на романо-германський факультет, видав за кого слід, зробив їй аспірантуру. А це, видно, вирішив про всяк випадок евакуювати дитя за кордон. А чому б і ні? Вона на ту пору вже розлучилася, сина гляділи батьки, можна було подумати і про новий шлюб.

Але з цим, як вона мені поскаржилася, тут було зовсім зле. Благодійників своїх вона не любила ("бо ми для них — бідні родичі"), а знайти мільйонера з тубільців їй поки що не вдалося. Лишалися хіба нові іммігранти. І Гурська розповіла про свою нову подругу, Ксюшу з Алма-Ати.

Ксюшин чоловік був радіотехніком і вони мали трійко дітей. Щоб потрапити сюди, він записався в баптисти. Тут він вечорами розвозив піцу, а Ксюша сиділа в хімчистці. Рік тому вона якось прийшла з роботи й застукала чоловіка у ліжку з їхньою дочкою. Здійняла галас і стала погрожувати їм поліцією. Чоловік її так відходив кулаками й ногами, що одразу ж сів до в'язниці. Вона розлучилася з ним і знайшла собі мексиканця (хоча всім казала, що він — із Іспанії). Але невдовзі і його зловила з тією самою дочкою. Дочку вона одшмагала в кров, а полюбовника вигнала. Хоча тепер знову з ним зустрічається.

"Ксюша, не будь ідіоткою! — повчала Гурська. — Вони тут — як наші чурки! Він тебе приріже колись!"

На що Ксюша їй відповідала, що такого вона ще зроду не бачила. Й що Гурська мусить її зрозуміти. Як баба — бабу.

Я запитав, чи немає при Ксюшиній хімчистці зайвої роботи.

Гурська порадила мені зв'язатися з Цюруком.

— А він також тут?

— Звичайно. За академічним обміном. Вже другий рік. Уявляєш! Баптисти! — й вона повернулася до попередньої теми. — Біженці вони! Я не розумію, кому ці придурки притулок дають?! От вони їх і трахають за це. Бо їм за таке треба скрізь вставляти! У всі їхні мудацькі отвори!

Того ж дня я знайшов Цюрука, який в університеті вів семінар з наукового комунізму для аспірантів-русистів. У зв'язку з цим він став гарно одягатися й навчився формулювати думки.

Я сказав йому, що не чекав тут побачити стільки знайомих облич.

— Даю, — сказав він, — повне й вичерпне пояснення. Навіть два. Перше. Кінчається тисячоліття. Совітська Орда розпадається. І можна боляче вдаритися об уламки. Хто розуміє це — тікає із зони лиха. Друге. Київ — одне з, може, десяти справжніх міст світу. Тому ми природним шляхом є до всього прилучені. Тому вони так і не змогли ізолювати нас від світу. Бо ми...

— А де б тут мені, — спитав я його, — заховатися?

— З цим — важко, — відповів Цюрук. — Хіба що ти знайдеш собі адвоката. Але це — пиявки. Вони й лікарі. Вгадай, скільки висмоктав з мене дантист за одну пломбу?

Я не вгадав і спитав, де б і до кого б мені звернутися, щоб трохи підробити. Бажано, щоб це було пов'язано як не з російською, то хоча б з українською. Бо французьку я вже підзабув.

— Єсть такая партія! — сказав Цюрук, дістав записника й дав мені телефон якогось Сашка, який викладав мову при урядовому аґенстві.

— Він трохи, щоправда, дивний, — попередив мене Цюрук, — Сашко — це прізвище. А зваться він — Олександер. Дивися, не переплутай. Бо я не здивуюся, якщо він виявиться шпигуном.

— О ні, — сказав я.