Бурдик - Діброва Володимир

Не відпускаючи її з обіймів, Сашко зміг і замкнути двері, й представити мене своїй любці, й пересунути всіх нас до вітальні.

Ледве вони роз'єдналися, як хтось по той бік став гупати в двері. Сашко стиснув кулаки, його коханка подала мені знак мовчати. Стукіт та галас не вщухали. Ми перебралися на кухню. Коханці злилися у поцілунку, після якого ми з Сашком через вузькі двері потрапили на чорний хід, мовчки вибігли з будинку і заховалися між баків зі сміттям.

Я його запитав, що відбувається і хто там ломиться: наші чи їхні.

Він сказав, що або ці, або ті. Батьки його вагітної подруги давно полюють на нього. Та й дружина, з якою він так і не розлучився, теж, як він дізнався, найняла аґента, щоб мати докази його перелюбу. Бо без них вона не зможе запроторити його до в'язниці.

— І отак, — похитав він головою, — кожного разу!

— То, може, я піду? — спитав я його.

— Так, — сказав він. — Вони засікли нас разом, тому треба розходитися поодинці.

Сашко пригорнув мене і сказав, щоб я йому задзвонив вранці. Бо жінка, в якої він нині ночуватиме, не зрозуміє, якщо він когось приведе.

— Але ти не журися! — сказав він і дав мені кілька порад.

— Якщо ти хочеш десь влаштуватися, то не з такою зачіскою. І не бійся щодня голитися. Це, безумовно, дрібниця, але вони на неї дуже клюють. Друге. Заборони собі плювати на асфальт. І на підлогу — теж. Я не конкретно про тебе, я взагалі. Бо то наша національна звичка. Я через це пройшов. Третє. Дистанція. В цій країні відстань між людьми не повинна бути менша двох футів. Це — шістдесят сантиметрів. У нас вона менше, тому нам тут буває важко. Й купи собі дезодорант.

— Добре, — пообіцяв я Сашкові.

— Стій! — крикнув він, коли я був на відстані бозна скількох футів від нього (а в метрах там було не менш як дванадцять гарних стрибків). Я спинився. Він підбіг і сунув мені у кишеню якийсь папірець. Поки я його витягав і роздивлявся, Сашко щез. А папірець виявився двадцяткою.

Я побрів до церкви. Незважаючи на пізню пору, ні сестра-чорниця, ні партизан Довбуш не спали. Вони мені розповіли, що приходили якісь пани і питали про мене. Я сказав, що знаю про це, й попросив у них дозволу заночувати тут востаннє.

На ранок я пішов до общаги здаватися. Мордоворіт-негр на вході нап'яв білу посмішку і потягнувся до телефону.

Але далі все було дуже культурно. Приїхав представник фірми, вручив мені квиток на найближчий рейс, усміхнувся і побажав гарного льоту. Я спакував свій портфель, вийшов на подвір'я й сів на лаву визирати таксі, яке вони для мене замовили.

Між будинком і хідником росла яблуня. Й це було дивно, бо тут на вулицях фруктових дерев я не помічав. Хтось, мабуть, колись жбурнув недогризок, одне із зерен пустило пагін, через чийсь недогляд його не зрізали, так воно і доросло до плодів. Земля довкола дерева була геть вкрита падалкою. Ніхто не піднімав яблук, і вони, трохи полежавши, ставали гниллям. Хоча, якби це було в нас, то могли би піти в компот і на сушку. Тепер, скоріше за все, вони, оминаючи шлунок, розкладуться і стануть компостом.

А з іншого боку, якби все йшло на продаж, то тут би ніколи не виросло дерево. Тепер, принаймні, є надія, що з цих гниличок на той рік щось виросте.

Тобто, подумав я, з погляду Природи, падалиця, мабуть, є набагато ціннішою, ніж те, що сяє на прилавках їхніх супермаркетів! Бо вона створює ґрунт для життя майбутнього. Й думку цю варто десь занотувати. Щоб зробити з неї есей про трагедію нашого покоління.

Під'їхало таксі, в якому, крім водія, сидів напівнімий чоловік. Він був зі мною до самої посадки і пильнував, щоби я ніде не чкурнув.

У літаку я так зігрівся аерофлотівською горілкою, що й півдоби перельоту, і митницю пройшов на автопілоті. В Борисполі впхався в автобус і не заплатив ні копійки. Нема в мене грошей — і квит! Робіть, кажу, що хочете. Я повернувся, блін, на рідну землю!

Проспався. Пішов на роботу. Вони мене питають: нахера ти так зробив?

— А хто ж, — кажу їм, — якби не я, подбав про нашу зміну? Там, на чужині! Я мав таємне завдання. Плекати молоді кадри.

— Ти сам, — кажуть, — кадр, яких мало!

І сміються. А я їм на це — заяву про звільнення. Розвернувся і пішов додому. Й минулося. Навіть ніде не тягали. Бо тепер — не те, що колись.

Післямова

(Сон)

До п'ятниці я, безумовно, нічого не встиг. А точніше, й не брався. До понеділка також. Весь наступний тиждень не відповідав на дзвінки (раптом це — пацани з журналу). Потім накидав план розмови (мовляв, я все давно підготував, але не маю грошей на друкарку, а в мене машинка без українських літер, поламана, через що й вийшла затримка) і сів набирати номер редакції. Ніхто не відповів. Теж мені — бізнесмени! Я до пів на шосту не злазив із телефону, а вранці пішов до них.

Двері були зачинені, але всередині гриміли молотки й дирчали дрилі. Я стукав, крутив ручку, а потім вийшов на вулицю і став жбурляти у вікна грудки землі. Через хвилин п'ятнадцять мене помітили й обматюкали. Але то були не висвітлювачі "білих плям", а бриґада ремонтників. Вони мені пояснили, що журналу тут уже нема, бо цю кімнату, разом із будинком та цілим кварталом, купила якась австралійська фірма. І перше, ніж везти сюди білі меблі, замовила їм повну дезактивацію приміщень, щоб нічим совітським і не смерділо. А редакційні хлопці, з журналом, комп'ютерами та всім іншим обладнанням (подарунок діаспори на "розбудову держави") десь розчинилися.

Я ледве назбирав на пиво, знайшов тихе подвір'я, сів на лаву й гарно приклався.

Що ж, подумав я, це логічно. Так, мабуть, і треба, якщо все довкола валиться. Й доки воно не докришиться до кінця, до пилу — нічого не буде.

І добре, що я їм нічого не дав. Ні Бурдикової спадщини, ні своїх коментарів та нотатків. Бо, навіть, якби я знайшов його твори й довів до ладу свої думки та спогади, вони нічого б не надрукували. Видали б якісь окремі шматки, але не заплатили б (я знаю цю братію!). Або сховали б тираж у підвал, де його завалило б трухлявою стелею. В кращому разі, цей твір через ганебний друк (на якомусь туалетному папері!) пройшов би непоміченим. Якби хтось десь принагідно й лайнув його, то це було б пальцем у небо і наздогад буряків.

Уявляю, що вони казали б! Що Бурдика не було. Що я зліпив цей образ на базі власного життя, безмежно ідеалізованого. Я б, звичайно, навів їм докази історичності Бурдика і показав би писані його рукою чорнетки. Вони б на це сказали: так, чоловік з таким іменем колись жив, і він мав певні здібності. Але йому бракувало волі. Тому він хапався за всяку зачіпку, щоб жодної справи не довести до кінця. Він розумів це і прагнув смерті. Що ми (тобто, я, Бурдик, ще дехто) були, якщо розібратися, невіддільною часткою системи, проти якої баламутили. Що наша опозиція була лише маскуванням власної немочі. Що я — некрофіліст. Двійник. Сальєрі. Що я заздрив не лише Бурдику, але й Гурському. Й матимуть певні підстави.

А так я на них можу покласти отакенного прилада.

Сиджу собі на осонні, цмулю тепленьке пиво, сперечаюся на різні голоси. Точно як колись ми з Бурдиком.

От пишуть, квітень — жорстокий місяць, кажу я йому. А чому, знаєш?

Він мовчить.

Тому, пояснюю, що кожен, поки сидить у землі, мріє, що він — троянда. Чекає на свою весну, сподівається. Нарешті, сніг зійшов, дощ упав, сонце на тім'я тисне. Все пнеться у стовбур, випускає листя, а тоді — глип! — і всі бачать, що ти — не троянда, а кульбаба. Що скажеш?

Мовчить.

Бо сорок два роки, кажу, це — не хріп собачий. Це, кажу, Архун. Він же Шиздець. А я не маю ні медалі, ні фотографії на тлі свого полкового прапора. Ще й тимчасово ніде не працюю. За двадцять год стажу вислужив собі кімнатку у комунальній квартирі. Молодша дочка мене знати не хоче. Син Льошка закінчив торік школу. Шибеник. Вдарився у якийсь бізнес, купи-продай, їздив до Польші з друзяками, пригнали "мерседес" під вікна. Знайшов права (я йому кажу: ти обережно з цим!), наліпив туди свою фотографію, а водити ж не вміє!

А пам'ятаєш, питає мене раптом Бурдик, як я тобі колись, у восьмому класі зізнався, що люблю ту дівчину...

У блакитному светрі, кажу я йому (а тоді у нас форм не було і ходили до школи хто в чому).

Так, каже він. Тепер я, каже, розумію, що то було зовсім не перше статеве почуття, а щось на порядок вище.

Вище й гостріше за секс, кажу, людство нічого не вигадало.

Не кажи дурниць, він мені заявляє. (Це він, мабуть, згадав, що я тоді йому відповів. Що я також її люблю, ту дівчину у блакитному светрі.)

Пригадуєш? — питаю його.

Так, відповідає він.

Але, кажу, я тоді тобі збрехав. Я бачив, що ти з неї очей не зводиш, і вирішив теж закохатися. В неї ж. Щоб бути, як ти.

Ну і добре зробив, каже він.

Ні, кажу.

Чому?

Бо я тим собі життя перепаскудив, кажу. Всіх жінок приміряв до неї. Ганявся за журавлем. Навіть, не журавлем, а за духом! За привидом! За хай і ідеальною, але примарою! В той час, як інші спокійно мацали своїх синиць...

Чекай, каже він, ти ж не знаєш...

І не хочу знати, кажу. Я і так завжди й скрізь за тобою тягався. Але ти в нас геній, а я ні. Набридло, кажу.

А до чого тут, каже він, я?

А до того, кажу, що це пастка! Погнався за нею — все! Ти вже собі не належиш. Не ти її маєш, коли в тебе виникає потреба, а вона тебе. Якщо і коли їй заманеться.

Це ж добре, він каже мені.

Не для всіх.

Для всіх, каже він. Так задумано.

Я сумніваюся, кажу. Людині потрібен не блакитний светр здаля, а постійний тісний контакт. Із запахом, смаком, з зануренням. Не колись, а зараз! Бо це і є життя. Людині потрібна певність!

Він хотів був щось заперечити, але я краєм ока побачив міліціонера, який вийшов з брами і рухався в наш бік. Не сіпаючись, я встромив у кишеню пляшку, підвівся і м'яко злетів у бік паркану дитячого садка. Майстерно приземлився, підморгнув нянечкам, подолав майданчик, перестрибнув через паркан, пройшовся колом і сів на ту саму лаву, з якої мене щойно зігнав мент. І вся ця операція зайняла неповний вдих-видих. Крім того, я встиг звільнити на стіну свій обважнілий міхур, ще й знайшов пляшку "семен семеновича" в сімдесят сім копійок, гарного кримського розливу (де я цю пляшку взяв — хоч убий, не пам'ятаю).

Тобто, дарма Бурдик нам не залишив жодного речового доказу (сторінок на двісті-триста).