Бурдик - Діброва Володимир

— Тільки не це!

— Слухай! — схопив мене Цюрук. — Як я міг забути про Онуйка! Він же займається іммігрантами!

Я не повірив. Онуйко того ж року, що й усі ми, поступив на юрфак, бо його батько служив у слідчих органах. Потім його за прогули вигнали з другого курсу. Років через десять я його зустрів у міліції. Він мав майорські погони. Потім він, буцімто, служив в Афганістані, звідки вернувся з пораненням та двома орденами.

О восьмій ранку в імміграційній конторі я знайшов табличку з Онуйчиним ім'ям на дверях, а тоді і його самого.

Він мене обняв, засліпив золотими зубами й спитав, яким вітром мене сюди занесло. Про себе він сказав лише, що керує вже як ефіопами, так і албанцями.

— Нам, — пояснив він, — не байдуже, кого впускати до країни.

Крім того, він був активний в українській громаді, відповідав за якусь скарбничку, співав у церковному хорі.

— Навіщо тобі це? — спитав я в Онуйка.

І він мені пояснив, що стара еміграція перебирається на той світ. Їхні нащадки вже не мають тих почуттів до далеких вишневих садків. А комусь треба звідси про це дбати. Хтось мусить підняти смолоскип, успадкувати майно дідусів і очолити писанки. Для цього потрібні фахівці.

— Я вірно кажу? — прискалився Онуйко і, не чекаючи відповіді, став випитувати, де я мешкаю, з ким іще бачився і що збираюся робити далі.

Я спитав, де в них туалет, і, як вертався, то обминув кабінет Онуйка і вчасно вискочив геть.

Біля своєї церкви я здаля помітив машину з дипломатичним номером. Довкола неї прогулювалися знайомі мені пани з фірми, яка нас сюди припровадила, й два одоробала в синіх костюмах. Видно, Онуйко вже подав сигнал. А то й команду.

Я сів навпочіпки, наче зав'язував шнурівку, відповз на бокову вулицю і довго біг навмання.

Був початок вересня. Сонце сяяло під таким кутом, що попроступали обриси й кольори всіх речей. Ліпшого часу робити вибір, мабуть, не буває. Хоча б тому, що в мене не лишилося жодної асигнації. Що ж, тим природніше буде розпочинати нове життя. Головне, що я вже тут.

Ноги, не питаючи поради, забрели до супермаркету. Я взяв візок і потяг його до овочів. Тут було представлено все, що росте в світі і з'їдається людьми, без огляду на пору року та цьогорічний урожай. Як не вродить в Австралії, вони те саме в Ісландії куплять. Або в Парагваю. Й кокоси, й імбір, і ямс (плід кохання хріну й картоплі), й якусь волохату малангу, і схожі на ганчір'я гриби, шовковицю, банани та авокадо з грейпфрутами. Аби платили. Їстівні каштани, кукурудзу, бамбукові пагони. Капусту свіжу та квашену, огірки солоні й різані, перець кількох кольорів і траву для приправ. Щоб тільки покуштувати всі ці чудеса, мого життя не вистачить!

Овочі блищали в штучному світлі, розкладені купками та охолоджені рефрижераторами. Кожні п'ять хвилин усю цю порнографічну красу рівномірно зволожували водограйчики.

За овочами під стінами тяглися сири всіх часів і народів, завали м'ясива та риби, пакунки і слоїки з тим, що людина навчилася робити з козячого та коров'ячого молока. Від стіни до стіни височіли ряди з бакалією.

Цілодобово табуни вантажних мамонтів випорожнювалися пакунками, ящиками, коробками й барилами їжі. Десятки працівників розставляли її на полиці, тягали між рядами, міняли цінники, стежили за тим, щоб не вийшов термін вживання, прикрашали стрічками й кульками, обставляли живими та паперовими квітами.

Так, це була вона — заграниця. З Монмартрами, Хемінгуеями та Джімі Гендриксами. Але чи зможу я знайти для себе тут якусь нішу? Серед цього змащеного, надпотужного механізму. Щоб я колись міг на свої, на зароблені спокійно гризти свій ямс чи смоктати малангу? Ще й їздити по всьому світу, не питаючи дозволу в жодного з Онуйок? Як мені втекти від них? Як би так стати мишею і причаїтися серед круп? Бо я так більше не можу! Ті женуть, ці полюють, а тим часом скажено хочеться їсти.

Вся ковбаса була в цупкій обгортці. Навіть у відділі делікатесів її загортали так щільно, що витягнути шматок і непомітно запхати в рот я не наважувався. Хліб також лежав у запаяних мішечках. Я підійшов до прилавку з салатами, вхопив маслину, гриб і потягнувся був за помідориною, коли раптом якась біло-рожева бабця подала мені полумисок і ложечку. Бо кожен тут насипав собі що хоче, а платив на касі.

Я сипонув собі здуру три ложки цибулі, тому що вона була поруч. Коли добродійка відійшла, я, не розжовуючи, заковтнув цибулю, а білу тарілочку застромив поміж шкільним приладдям.

А от що і справді погано лежало, так це виноград і арахіс. І печиво. Я зробив кілька зальотів довкола свіжої випічки і брав не два-три, а скільки влазило в жменю. І їв його не зразу, і не там, а серед зубних паст, прального порошку й одеколонів. На закуску я смикнув кавового зерня і зжував його в пил.

Але тут я помітив, що стою якраз проти дула телевізійної камери. Я скинув піджак, згорнув його й кілька хвилин петляв супермаркетом. Нерви не витримали, і я ледве добіг до вбиральні. Одмучавшись, я жбурнув усе, що накрав, у смітник і наповнив кишені м'якими серветками. Спинять, скажу їм: робіть, що хочете, а без паперу я не можу! Це — моє право, як людини.

Але ніхто мене не чіпав. Я пройшов кілька кварталів, побачив автомат і на останні монетки набрав номер шпигуна Олександра Сашка.

Сашко сказав, що він Цюрука пам'ятає й просив йому теж передати вітання.

— Але, — сказав він, — я сьогодні зустрітися з вами не зможу.

— Не зможете, — повторив я.

— Ні, не зможу, — сказав він.

— Чому? — запитав я.

— Бо я зайнятий.

— Ага, — сказав я.

— Так, — сказав він.

— Отак, значить, — сказав я.

— А завтра? — запитав він.

— Завтра, — сказав я, — буде запізно.

— Чому? — спитав він.

— Отаким чином, — сказав я.

— Добре тоді, — сказав він, дав адресу італійського ресторану і попросив бути там о пів на сьому.

— А як я вас упізнаю?

— Про це не турбуйтеся, — сказав він, — я вас не пропущу.

І справді, він підійшов ззаду, гукнув мене й простягнув руку.

— А як ви, — запитав я, — здогадалися, що це — я?

— На всіх нас лежить тавро, — пояснив він.

— Яке тавро?

— Печатка.

— Яка печатка?

— Табірна. Тому що всі ми — з соцтабору.

— Й на чому вона у нас стоїть?

— На всьому. В когось — на одязі. В інших — на поставі. А найчастіше — у погляді.

— А в мене?

— Вас я впізнав зі спини. Але годі про це! Що ви будете пити?

З себе він був такий, що міг зійти і за фіна, і за молдаванина. Мав трохи сивини й зморшок, але його вік крізь них не прозирався. Інакше б його у розвідники не взяли.

Дарма я у Цюрука не спитав, чий Сашко шпигун: наш чи їхній. Треба нажертися як слід ще до того, як він почне вербувати. А потім втекти через каналізацію.

— Я тут п'ятнадцять років, — почав він, — був і водієм, і садівником. Тепер в одній установі викладаю мову. Тобі вина? Віскі? Чи пива? І забери свої копійки! Я пригощаю. До речі, може, нам перейти на "ти"?

"Наш!", — вирішив я.

— Ти голодний? Ні? Тільки без церемоній. Офіціант!

"Їхній!" — подумав я.

— Скажи мені, будь ласка, — присунувся він саме коли я загруз зубами у піці. — Умова така: як не хочеш — не відповідай. Згода? Я хочу знати, чи маєш ти комплекс меншовартості? Через своє українство.

Я, не одриваючись від коржа, на мигах висловився в тому плані, що мене обурює таке питання.

— Молодець! — сказав він. "Наш!" — більше не сумнівався я.

— Чому ж тоді, — спитав він, — наші літератори, виступаючи тут, скрізь скавучать, ніби всі українці потерпають від неповноцінності? Хто саме? — я їх питаю. Ви? Так і кажіть: ми. А не узагальнюйте! Ти — їж, не соромся. Я сам — східняк, виріс на Донбасі. Мови ми не знали. Це — правда. Але, коли мені паспорт давали, то дільничний мент запитав, яку національність писати. Пишіть, кажу, українець. "Та шо ти, їй-богу, — він каже мені, — вродє нормальний парінь, а ето самоє... Свєта, піши єму рускій!" Ні, кажу, пішитє украінскій. Ти зрозумів? Я пацан тоді був, а свідомість уже мав таку, що галичанам — не братися! Нас всі режими нищили. І тих, хто виживе, до себе перетягали. Ти краще скажи мені, хто там у вас зараз нагорі? Хто стоїть на чолі партії, промисловості, війська? Хохли! Візьми церкву. Вісімдесят відсотків кліру — вихідці з України. Невже вони комплексують? Ні! Вони матнею не трусять. Вони діють. І живуть, як люди.

"Їхній!" — упевнився я.

— Чоловік мусить сам вибирати. Жінку, країну, мову, життя. Я потрапив сюди як? А так, що, коли був студентом, прийняв вольове рішення і зразу й втілив його. Познайомився з іноземкою і одружив на собі. Перебрався сюди, роздивився, але — не склалося. Я знайшов іншу. Пожили. Ось — наслідки.

Він дістав гаман і показав знімки двох своїх дітей.

— Скажи, гарні? Але тепер я живу з дівчиною, яка вдвічі молодша за мене. Знімаємо невеличку квартиру. Я вас познайомлю.

— Скажи, гарні? Але тепер я живу з дівчиною, яка вдвічі молодша за мене. Знімаємо невеличку квартиру. Я вас познайомлю.

"Наш!"

— Але скільки можна сякатися у вишиванки? — спитав він мене. — Ще й складати про це вірші! Військо потрібне своє, військо, а не шмарклі про мову! Працюйте з кадровими офіцерами. Шукайте виходи на бойових генералів. Обробляйте їх, перетягуйте на свій бік. Хто зараз у вас командує Київським округом?

"Їхній!"

— Підсуньте йому запальну українку. Бо це — ваш останній шанс. Ти пробач, я перейду на російську, бо наші пісні, безумовно, співучі і так далі, але ж кацапи створили імперію! Недоїдали, мерзли, нищили себе та інших, но ти ж панімаєш, как всьо у ніх праісходіт. Мужик, он што? Тяпнул спіртяґі, — да хуль там мороз! — і впєрьод, пад танкі!

"Наш!" — я підвівся й спитав, де тут у них вбиральня.

— Чекай! — він схопив мене за руку, жбурнув на столик банкноту і потяг до виходу. — Темно вже. Де ти підеш? Заночуєш у мене. Там і посциш.

Хоч як я відбивався, він запхав мене в таксі. Хвилин через десять ми зупинилися перед висотним будинком і, перш ніж зайти, двічі обійшли довкола. Кожного разу, коли я робив спробу щось запитати чи випручатися, Сашко різко бив себе пальцем по губах, вирячував очі й сичав. Піднімалися ми не на ліфті, а пішки. Біля дверей однієї з квартир він поліз до кишені, але передумав, приклав до шпарини око, тоді вухо і, не почувши нічого, вибив пальцями складний та, мабуть, зарані узгоджений ритм.

Дверні замки зацокали й на шию шпигунові кинулася струнка, але вагітна та гірко заплакана дівчина.