Бурдик - Діброва Володимир

Все, що було недостатньо твердим, покришилося або розм'якло. Сталь та чавун, які йшли на те, що не повинно битися, зачали поволі тріскатися. У росколини полізло чорті-що. Партія раптом зняла заборону на жувачку кількох сортів, зокрема м'ятну і помаранчеву. В крамниці завезли імпортні кулькові ручки "бік", джинси за сто рублів і зубні пасти за сімдесят копійок. Диктори радіо та телебачення раз по раз вживали такі слова, як "терпимість", "хіт-парад" та "субкультура". Ці зміни так приголомшили певну частину населення, що вона з дня на день чекала появи коміксів.

Бурдик не вірив, що доживе до цього, але, почувши, що влада хоче у кожному районі відкрити молодіжні клуби, замислився. Через якийсь час він дізнався, що клубам цим конче потрібні диск-жокеї. Щоб юнацтво не било ліхтарів і не тяглося в політику, а пило "пепсі" й між танцями слухало контрпропаганду. І тут Бурдик завагався. Бо кращої нагоди для розповсюдження мови й піднесення її престижу він не уявляв. Двічі на тиждень творити синтез мистецтв, а в міжчассі зростати духовно — чи міг він відмовитися од такого!

"Та не може бути, — сказав він собі, — щоб у цих катакомбах не знайшлося ніші для мене".

Зібравши свої документи, він рушив до райкому комсомолу, бо за штатним розкладом усі диск-жокеї вважалися інструкторами по роботі з молоддю.

"Ідіть до сьомої кімнати, — сказали йому на вході, —до відділу дозвілля неспілчанської молоді".

Бурдик знайшов ту кімнату, постукав, ступив усередину й здерев'янів. За столом напівобертом до дверей на нього чекала кривоусміхнена Боровадянка.

Вона, що й казати, постаріла, але не ссохлася, а, навпаки, налилася густим, пізнім соком. Із вищої школи вона подалася у відділ кадрів, а потім — знову на молодіжну роботу. Рижков утік від неї до Мінська, де заснував театр естрадних мініатюр "Яйце" (при заводі ґумових виробів). А коли театр закрили, відкрив у собі надчуттєві здібності і став руками за гроші знімати зубний біль і пістряки. Лєночка, його дочка, через два роки мусила кінчати середню школу. Прописана вона була у квартирі своїх діда з бабою, старих Рижкових, котрі, як їм і обіцяла Боровадянка, на той час померли. Крім цієї хати вони після себе залишили дачу в Осокорках і порожній ґараж на Солом'янці, за які Боровадянка судилася тепер із крислатим рижковським кодлом.

Побачивши Бурдика, вона вказала йому на стілець, запитала, хто він такий і яка біда привела його до неї.

Бурдик назвався й подав їй свої папери.

"Ага, — вона вдала, ніби вперше його бачить, — хочете в нас працювати? Це добре. Заява... — вона для годиться зашаруділа аркушами. — І анкета... Й автобіографія... Бачу... А характеристика де?"

Натякаючи тим самим, що вона й не сподівалася знову побачити Бурдика. Бо він тоді зовсім зник з її поля зору. Але вона вірила й гострила нюх, щоб його таки вистежити. А тут він узяв і сам об'явився. Це ж треба!

"Скажіть, — підморгнула вона йому, — де я могла вас бачити?"

"Ні", — відповів Бурдик.

"Де саме?" — перепитала вона.

"Дощить, — спробував він якось збити її з пантелику, — але не холодію".

"Скажіть, — підсунулася вона, — це, часом, не ви штурмували спочатку цілину, а тоді й космос?"

"Не я!" — щиро зізнався Бурдик, бо він не вмів хитрувати.

"Я чомусь так і думала!" — й Боровадянка оббрискала його своїм крижаним реготом. — Диск-жокей! О-хо-хо! Ти — як дитина, їй-бо! Ми навмисно ліхтарик повісили. Щоб ви в нас перед очима літали!"

Бурдик отерп, бо нехай на мить, а все ж побачив, як із Боровадянки цебенить зло. Воно заблокувало всі його думки й перетяло борлак. Він почав задихатися.

Боровадянка побачила, що домоглася свого, і на радостях з неї полізли як сльози, так і слина. Раз по разу вона відкидалася на бильце, і тоді Бурдик бачив її язик, стінку гортані, давні, почорнілі пломби й родюче волосся, яке лізло з обох ніздрів.

"Та кого я злякався?! — опанував себе Бурдик. — Вона ж мене не з'їсть!"

"Так, — відповіла йому Боровадянка, почувши Бурдикові думки, — зате я тебе спиню посеред льоту й примушу відгавкуватися. Або зажену у багно, із якого ти, якщо і виберешся, то закаляний по самі вуха. Й тобі вже не схочеться ніде йти. І ти забудеш, для чого ти тут є!"

"О! Тільки не це!"

"Саме це!"

"Я вас, — раптом знайшовся Бурдик, — можна сказать, розумію. Але є ще й інший підхід. Бо, якщо розібратися, то нам нема що ділити".

"Не жартуй так!"

"Бо ми з Вами не перетинаємося! Якщо ж вийде накладка, то це — не біда. Тут на всіх стане. Я на Вас не зазіхаю, і Ви, сподіваюся, теж. Нащо я Вам? Тому пропоную тут зараз без сварки усе й поділити. Умови такі: Ви берете собі все, що схочете, а я піду собі..."

"Відпустити тебе?! — не повірила Боровадянка. — Ти що, здурів?! Я ж тут для того, щоб знищити тебе!"

"Це несправедливо! — впав на дусі Бурдик. — І нечесно!"

"А який дурень тобі сказав, — здивувалася Боровадянка, — що тут мусить щось бути по честі й по справедливості?"

По цих словах Бурдик зрозумів, що не було б його, Боровадянка ганялася б за кимось іншим. А знищивши всіх, хто є довкола, загризла б себе.

"За що ви мене цькуєте? — запитав він. — Я ж — не збройний повстанець, не політик, не велет думки і, хоч як прикро, не геній! Я навіть не трагічна постать і не герой! Доки ви будете мучити мене?"

"Доти, поки ти ним не станеш, — відповіла йому Боровадянка. — Героєм і постаттю".

"Але чому саме я?"

"Та тому, що більше нікому! Ну подивися ти сам! Іменних та прикметних ми всіх давно вибили. Дійових — теж. Ну, а ті, що лишилися, вдають із себе сліпців. А, між іншим, їхнього завдання з них ніхто не знімав! Треба лише, щоби хтось їм про це нагадав. Бо інакше..."

Тут Боровадянка затнулася й урвала себе, зрозумівши, що й так напатякала зайвого.

"Так... — повернулася вона до Бурдикових документів. — А характеристику треба було б освіжити. Бо ця — застара. Де ви були останні три роки? От там і візьміть. Завірену звичним трикутником: партком, дирекція, профком".

Але Бурдик вже відчиняв двері.

"Ви куди пішов?" — підскочила Боровадянка.

"По характеристику! — збрехав Бурдик. — Он наш секретар стоїть. Він колись і космос штурмував, і цілину на диби піднімав, і бив фальсифікаторів".

Не чекаючи, що відповість йому Боровадянка, Бурдик дав драла з райкому, туди, де вона не могла б його дістати.

"Обдурив! Втече! Хапайте!" — кривлялася Боровадянка, бо Бурдикова поведінка вкладалася у певні невідомі їй плани. Вона підійшла до вікна, щоб побачити, кудою він побіжить, і видряпалася на батарею.

"Мужчина! — зарепетувала вона в шибку. — Не поспішайте ви так! Ви до нас іще вернетеся. Коли схочете оприлюднитися. Якщо знайдете щось, чого нам тут бракує. Тоді ми вас і прилаштуємо".

Бурдик на межі двох областей

Бурдиків слід вів на кордон Черкаської та Київської областей. Туди, де над Дніпром розсипалися та обростали мохом давні козацькі села. Людей звідти виселили, коли робили водосховище і припинили труїти поля. Звірина та рослини відчули, що хімії більше нема, і полізли нещадно плодитися.

Бурдик жив у курені на кручі, а з холодами перебрався в хату. Підмазав піч і вікна, поставив інші двері, натягав з лісу дров. Довкола куреня посадовив три сосни, щоб на той рік його не було видно ні з дороги, ні з річки. З порожніх осель постягав у свою хату прядку, знаряддя, діряву рибальську сітку та кілька ікон. І чим більше Бурдик дивився згори на річку або зблизька на багаття, тим менше він сердився на людей за те, що ніхто з них не розуміє його.

"Мені треба забути про них, — сказав він собі, — і шукати своє заповітне місце. Щоб всіх потім туди привести".

Зі сходу до смерку він блукав пагорбами та лісами, від Трахтемирова до Григорівки. Навесні збирав цвіт, влітку — плоди та зілля, а восени — гриби й коріння. Від людей позалишалися садки, і Бурдик мав вдосталь шовковиці, яблук, марельок, груш-дичок, горіхів та слив. В лісах не переводилася всяка ягода — як не суниці, так ожина, чорниця або малина. А тоді пішли глід, шипшина і терен, яких він насушив по кілька відер.

Він жив серед птахів, ссавців, плазунів і щодня витягав із себе кліщів. На стежках знаходив закам'янілих молюсків (бо тут до людей було морське дно), а понад річкою — плінфу й кераміку із руїн давнього храму. Надибав він тут собі й глину, з якої навчився ліпити посуд, а вище, по струмку — вохристі барвники до неї. Вироби свої він виставляв на сонце, а раз на тиждень розкладав багаття й випалював їх.

По хліб від ходив у Григорівку, де бачив людей, але майже не розмовляв із ними.

Його улюбленим місцем був один зі шпилів над селом Манастирець. Там він сидів годинами й спостерігав, як пливуть хмари, літають комети, мигтять близькі зірки та вогні потойбічного Переяслава. В такі хвилини він бачив, що все в світі (хоч би до яких стихій воно належало) існує вздовж силових ліній. І водночас є частиною котроїсь із цих ліній. За яку з них не вхопишся — обов'язково дійдеш до центру.

Про людей він зрозумів, що на них можна, але не слід ображатися. Бо кожен із них йому траплявся не як Пилип з конопель, а з якоюсь метою. Забери будь-кого з них, і порушиться рівновага, й утвориться дірка, в яку вітер здує й мету, і засоби її досягнення.

Якось надвечір зі свого шпиля він побачив в долині людей, які повзали навкарачки і щось виміряли.

Бурдик зійшов до них і спитав: "Хто ви такі?"

Вони відповіли, що вони приїхали сюди з міста на Неві (бо вони не хотіли бруднити навіть вуста свої іменем Леніна).

"Що ви шукаєте?" — спитав їх Бурдик.

Вони йому сказали, що розлом.

"Я того не розумію", — сказав їм Бурдик.

Й вони йому розповіли, що земля стоїть на тектонічних глибах, уздовж яких повзають мурахи, літають птахи, мандрують вітри, росте мох і тріпочуть магнітні стрілки. А в тих місцях, де ці глиби стикаються, вони утворюють розлом, через який цебенить сила. На всій Землі є хіба три такі точки. Одна розташована в Англії, друга — посеред озера Байкал, а третя — десь тут, за Григорівкою. Вони сюди приїхали, щоби знайти її і на ній оселитися.

Бурдик подякував їм і поліз на свій шпиль. Не встиг він умоститися, як через нього пройшов струм. І то, як він зрозумів, була найперша ознака, що це і є — точка сили й те місце, яке він шукав! Бо він раптом побачив на тлі Дніпра всі свої поки що ненаписані книжки, картини, сценарії і, навіть, симфонічний концерт з кількома дієзами.

Поки він лупав очима, довкола нього дзюрчала краса.