Бурдик - Діброва Володимир

За місяць до того він приїхав у Київ, привіз дари землі й тоді ж познайомився з деканом.

"Тобто?" — сказав доцент Приходько.

"Бурдига!" — сказав декан.

"Ну?" — сказав доцент, а сам подумав, що йдеться про Бурдика, бо пам'ятав його відповідь.

"Ти списки бачив?"

"Ну".

"Тоді навіщо ж ти її валив?"

"Кого "її"?" — не зрозумів доцент Приходько.

"Бурдига — ректорський резерв!" — збрехав декан. Він уже розкатав губу через кілька тижнів їхати до Криму на місяць з усією родиною.

"Це ж не вона, а він! Бурдига!" — пояснив Приходько.

"Про що ти кажеш? — не зрозумів декан. — Бурдига — це вона! Ти, мабуть, переплутав її з Бур'яном або з Бурдиком".

"Нікого я ні з ким не переплутав! — сказав доцент, який одразу розчовпав, де він схибив. — Вони утрьох махлювали. Перемовлялися! Списували! Особливо Бурдик!"

"До чого тут Бурдик? — сказав декан. — Я йому про Бурдигу, а він мені..."

"Вона — ще гірша за нього! — сказав доцент. — Я їй, звичайно, затуливши носа, поставив би "п'ятірку", але ж вона і на трійку не тягне! А нагла яка!"

"Хто? Бурдига?"

"Двох слів не могла зв'язати! Жодного питання не розкрила! Ще й сторінку із підручника собі в спідницю запхала".

"В яку таку спідницю? Ти її бачив?"

"Я хотів сказати — у штани, — імпровізував Приходько. — Ніякого сорому! Зайшла в джинсах, розмальована, тютюном смердить..."

"Хто? Бурдига? — не міг повірити декан. — Та вона тоді була вдома! Її батько мені дзвонив!"

"В мене теж діти хворіють, — як міг викручувався доцент. — Але, якби вони підійшли і пояснили по-людськи, то я б завжди їй натягнув вищий бал... Бо я вже двадцять два роки..."

Декан згадав, у зв'язку з чим він колись записував Бурдикове ім'я. Фонокабінет! Обладнання!

"Ти мені, — сказав він Приходьку, — зірвав учбовий процес! Тепер де хочеш діставай двадцять комплектів "Тесли"! Магнітофони, навушники, пульти, короче — все!"

"Здібні діти з провінції...", — з останніх сил ворохобився Приходько.

"А Бур'ян, між іншим, — кандидат у члени, — сказав декан. — Ми б його зразу кинули секретарем на цей курс".

"В мене стаж двадцять два роки!" — сказав Приходько.

"Короче так, — сказав декан, — твої "трояки" вже пішли у протокол, а о дев'ятій списки повинні висіти при вході. Якщо батько Бурдиги здійме скандал, то ти покладеш партквиток!"

Але він знав: ніж чіпати Приходька, який усе звалить на нього, простіше було б переглянути вже надруковані списки і гарно їх перетрусити. Все випадкове одсіяти й звільнити місце для Бурдиги. А заразом і для Бурдика з Бур'яном. Щоб до октябрських уже мати новий фонокабінет.

Бурдик-студент

Отак Бурдик, вчасно застромлений у гарний ґрунт, зразу ж пішов у стовбур. На його кістках понабухали м'язи. На кінцівках та грудях вродило рясне волосся і всі рухи стали певнішими. За кожним кроком йому відкривалося щось нове. Сил він не шкодував, тому що мав їх задурно, і все, чого прагнув, само пливло йому в руки — знання чи гітарні пасажі, спорт, рими чи любощі. В усьому цьому йому не було рівних.

Бурдик не марнував часу і за кілька формуючих років встиг опанувати основи науки й життя, знання й сили, корисного і красивого. Одноманітність він зневажав, нудьги не відав, однобокості сахався. Ранок він міг присвятити малярству, весь полудень — прозі, надвечір'я — музиці. Чи, навпаки, розпочати день із гри на бубоні, тоді поїсти, щось читнути, взятися за акварель, але ввімкнути магнітофон і податися в самотні мандри. А міг весь день спілкуватися. То з однією, то з іншою, то в спальні, якщо батьки на роботі, то в зовсім, здавалося б, не розрахованих на те приміщеннях. Але найбільше він полюбляв класику, високі груди, джаз, пластику, драму, чужі мови (спочатку зі словником, тоді — без, спершу давні, а потім і нинішні), біле вино навесні, а горілку в холод, малярство (як наше, так і їхнє), філософію, зелені овочі, сон, літні подорожі автостопом і (для душі) карате та колаж.

Це дало йому змогу розчистити зір від кіптяви й розширити поле зору. Й тоді він побачив, що все в світі доцільно й зводиться (рано чи пізно) до музики. Але що люди — дурні, бо живуть не так, як треба.

"Хоча, — не виключав він, — варто комусь їм це пояснити на гарних та приступних прикладах, і вони більше ніколи не робитимуть дурниць. Цікаво, хто саме розкриє їм очі? Мабуть, я. Про це свідчать факти. Я сам, без підказки і без допомоги ззовні, вибрався на свій шлях. Мені відкриті масштаби. Й, разом з тим, я бачу кожну деталь. Можна сказати, що я — або новий Орфей, або новий Одіссей. Про це пульсують всі мої потенції. Якби я вирішив стати мислителем, то зразу вперся б у проблеми, об які б'ються наймудріші з лобів. А якби я був митцем, то, зібравши всю інтуїцію, прорвав би ізоляцію, вийшов би на європейський, а згодом і на світовий рівень. Ех!"

Такий висновок, замість потішити Бурдика, лиш засмутив його. Він порівняв себе з деревом у цвіту, а всіх, хто повзав довкола, — з комахами.

"Де справедливість? — питав він себе. — Хіба це — життя?! Я знаю, що вмію, і хочу, бо можу. А по мені весь час повзає щось членоноге й слизьке. Їх тут — тьма. А я — сам-один. Скільки ще можна терпіти таке?!"

Боровадянка хоче уваги

Так, співчуваючи собі, він непомітно сповз в обійми Боровадянки. Та, звісно, зраділа, бо Бурдик завжди дратував її, а дотягнутися до нього й розірвати у клоччя їй поки що було зась. Щось не пускало її туди, де ширяв Бурдик і де обрій перетікав в обрій. Зате тепер, коли він сам склав крила і спустився долі, щоб дзьобати комах, вона на бігу застебнулася, стягла з обличчя зловтішну посмішку й скликала студентські збори.

"Увага!" — сказала вона.

Від шкільної Боровадянки вона відрізнялася тим, що примусила Рижкова одружитися на собі, народила дочку, влаштувалася туди, де був Бурдик і розлучилася з Рижковим. Тому що він був гультяй. По своїх комсомольських каналах вона влаштувала його на естраду, а він охопив філармонію і поліз пастися в ансамбль народного танцю "Русалочки". Боровадянка дала клятву, що більше Лєночку він не побачить. Ні він, ні його батьки. Старі Рижкови повзали в ногах у неї, носили дарунки і виблагали дозвіл брати онуку на вихідні. Вони купили їй дерев'яне ліжко, велосипед і зіп'яли на дачі казкове містечко.

Вченого ступеня Боровадянка не мала і була поставлена наглядати за курсом. Навантаження за це не зменшили, але, коли вона їздила десь зі студентами, певні години їй списувалися.

"Увага!" — сказала вона і так щільно стулила губи, що між ними не пролізло б і лезо. Вона як ніхто знала, чим небезпечний для нас Бурдик. Бо те, що ми зараз бачимо, є лише квіточки. Не можна дати їм визріти у стиглий овоч. Ми мусимо визнати: Бурдик проліз у студенти через наш недогляд. І тут йому, звичайно, лахва. Тому нам негайно треба випхати його на манівці. Щоб надалі він всі свої сили марнував, дряпаючись назад. План мусить бути такий: накидаємося гуртом і за постійні порушення виключаємо Бурдика з наших лав.

"Увага!" — сказала Боровадянка.

Послідовність виступів і дій вона розписала зарані. Коротке вступне слово — за нею. Потім іде комуніст Бур'ян. Він порівняє збирання врожаю з фронтом Великої Вітчизняної війни. Тоді слово бере староста курсу і каже всім, скільки у Бурдика пропусків. Він же (а ще краще — хтось з одногрупників) наводить приклади заяв та висловлювань Бурдика (явно ворожого змісту). Одразу ж приймаємо рішення. Комсомол його підмахує. Деканат схвалює. А далі, маючи протокол, можемо вже у четвер ставити питання на ректораті. Бо тут головне — запустити машину.

"Увага!" — сказала вона.

З неба крапнуло.

"Холодно! — заскиглили студенти. — Кінчається жовтень! Чому нам ніхто не вмикає опалення?" Вони питали також, до якого числа їх тут триматимуть, кашляли в бік керівництва і просили їх відпустити.

"Увага!" — сказала Боровадянка і провела рейд по палатах. І рейд показав, що скрізь — сміття, недопалки (навіть в палатах у дівчат!) і мишиний послід. А хлопці, не спитавши дозволу, ходять за п'ять кілометрів до сільської лавки, в яку раз на тиждень завозять пиво. Дорогою, посеред шляху, вони змагаються, хто по собі лишить довший слід. Так, щоби цівочка не уривалася. Боровадянка ховалася в чагарях і все бачила. Бо вона мусила знати, чим живе молодь. Для того її тут тримали.

"Увага!"

Всі п'ять кілометрів від лавки до своїх бараків студенство щось горлало. Не про те, як би їм краще вчитися. І не про виставку чи симфонічний концерт. Ні! Вони обговорювали походеньки якоїсь парочки. Якісь (імен вона не розчула) полюбовники залізли у чавунну трубу (бо гадали, що там їх ніхто не помітить). Але якраз тоді повз трубу тарабанилися будівельники. Хтось із них грякнув кувалдою по чавуну і навіки з'єднав їх у собачій позі.

"Увага!" — сказала Боровадянка, яка знала, що врятувати нас можуть лиш мережа, структура і контроль. Бо люди — всі волохаті. Хто більше, хто менше, але безволосих нема. Яку стать не візьми, який вік не чіпни, ні партійність, ні стаж їх не стримають.

"Увага!"

Щоночі Боровадянка никала табором і полювала на срамотні звуки. Під дверима темних кімнат, у яких спали викладачі, в душових і довкола щербатих та містких вбиралень, де вона колись о пів на другу ночі бачила, як мужик цілував мужика. А якщо треба, то й дерлася через паркан і брела в пітьмі туди, де між дерев хтось витискав із когось жагучі стогони. Про свої знахідки (із називанням обставин та прізвищ) вона сповіщала деканат. Але декан її сигнали ігнорував. Бо він мав кілька неофіційних родин і вернувся до своєї дружини тільки коли його висунули на цю посаду. А чим проректор кращий? Жеребець! А голова колгоспу? От уже де свиня! Обіцяв викладачів оформити бригадирами й виписати по дві премії. Де вони?

"Увага!" — сказала Боровадянка, бо тільки вона й дбала про ідеал. Через що ж і змагалася супроти Бурдика. Бо з тут присутніх лиш він міг розкласти його. Він і ворожа нам не охоплена планом природа. Тому ціль Боровадянки була проста — не дати їм об'єднатися. Бо в боротьбі за майбутнє вічності лік уже пішов на хвилини. Або ми їх — або вони нас.

"Увага!" — сказала Боровадянка, але кілька стихій із тих, що складали природу, випередили її. Вони кинулися одна на одну й викресали з себе нехарактерну для жовтня бурю. Ще й замість місяця витягли на небо зубате сонце.

Одна з градин влучила Боровадянці під око.