Бурдик - Діброва Володимир

Машина пішла писать мисліте і спалила всі координати. Де йти? Що робити? Мандрівники випали з капсули й почесали навмання. На їхнє щастя, у хащах папороті спав професор археології. Він підскочив, побіг, але зачепився своїм галіфе за корч і загубив пенсне. Підлітки підняли вченого і добре вительбушили його. Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що це зовсім не корч, а шматок ікла юрського динозавра з уламком водневої бомби у черепі. Підсліпуватий велет наук сперся на орлят і остовпів на порозі жахливого відкриття.

Переступив він через той поріг чи ні — важко сказати. Люда Крупа цю сторінку вирвала з Бурдикового шкільного зошита й не додивилася, може, там десь є продовження. Зошит вона разом із купою старих "вечірок" віднесла до макулатурного пункту. Там її обдурили кілограмів на шість, але талончик видали. На нього вона собі потім купила "Даму з камеліями" Дюма-сина.

— О жінко, — сказав я їй, — що ти накоїла!

— Клянуся, — затряслася вона, — я нічого не знала! Я ж думала, це — повний текст! Ну невже б я здавала! Я ж знала, що це — для історії! Там же не вказано, що це — уривок!..

Впізнаю Люду Крупу. Бурдик півроку ділив із нею матрас. Вона на свою шосту ранку бігла до лікарні, де працювала молодшою санітаркою, а Бурдик під обід виповзав на Хрещатик і визирав, хто б йому щось накрапав.

Колись я перекинув собі на труси каструлю з гарячим супом. У "швидкій допомозі" мені порадили змащувати опік обліпиховою олією. Люда дізналася і серед ночі прибігла до мене зі слоїком мастила.

Тиждень я обробляв ним свій пах, але рана від того ще більше свербіла. Я показав Людин слоїк лікарю. Він нюхнув рідину, розкалатав верхній шар кісточок та ягідних вичавок і сказав, що то — не олія, а обліпиха, протерта з цукром.

— Приклади цей сиропчик, — порадив він мені, — тому, хто тобі його дав, до іншого місця!

— Не плач, не журися! — сказав я Люді, повертаючи аркушик із динозавром.

— Я знаю, — відповіла вона мені, — рукописи не горять.

В її очах займалося полум'я.

— Так! — сказав я.

— Але що ж нам робити з цим текстом?

— Відновлювати, — заспокоїв я Люду, — та реставрувати. Так само, як колись Флоренський реставрував амулет Паскаля.

— Що? — перепитала Люда.

— А знаєш, — прийшла мені раптом одна проста думка, — ходімо покажеш мені, що у тебе лишилося крім динозавра.

Ми здійснили цей задум на тому самому матрасі. Крім нього з меблів у Люди була розкладачка, два стільці, книжкова полиця і тумбочка. Після кожного поцілунку вона обтирала долонею губи і поминала Бурдика. Дуже старалася показати мені все, чого він тоді її навчив під розмови про таємниці Слова.

Вона і сама колись постраждала за літературу. На роботі хтось їй під великим секретом дав на одну ніч "Захист Лужина" Набокова. Роман було перезнято з виданої за кордоном книжки і вкладено в чорний конверт із-під фотопаперу. Про всяк випадок Люда поклала конверт не до торби (бо на неї могли позаритися стукачі), а собі за спідницю. Твір еміграційного автора розпирав Людину курточку і дивував перехожих. Якщо, думав дехто з них, вона й вагітна, то чимось незвично гострим.

На її біду того вечора був міжнародний футбольний матч. Під стадіоном і перед метром несла варту міліція. Вона затримувала підозрілих і гнала геть алкашів. Люда так зле позирала на людей у формі й тулилася до стін, що її, нарешті, помітили і зупинили.

— Що там у вас? — сержант вказав пальцем на живіт. Люда штовхнула його і побігла до ескалатора. Її схопили за руки й полізли в спідницю.

— Совки! — завищала вона. — Всіх ненавиджу! Гицелі!

Замість петарди або вибухівки міліція видобула із дівочих колготок роман про шахіста й відвезла Люду подалі від гріха, в райвідділ. Там їй не забракло мужності так прямо й сказати слідчому, що він із неї не витягне жодного слова.

— І взагалі, — заявила вона, — покажіть мені своє посвідчення, ордер на обшук і копію звинувачення. Я розмовлятиму з вами лише через адвоката.

— Якого ще адвоката? — не зрозумів міліціонер. — Ви ото заспокойтеся, скоренько тут напишіть мені, хто вам це дав, коли, як, навіщо... словом, такого типу... І підете собі додому. Ще й встигнете на другий тайм.

"Їй би гарного хлопця, — думав він, зиркаючи то на Люду Крупу, то на свій годинник. — Якби Лобан з хлопцями роздягнув сьогодні фриців з розривом у два м'яча, а тоді ще і на їхньому полі накостиляв їм хоча б нічию..."

"Жлоб! Нікчема!" — Нижніми зубами Люда дістала до верхньої губки, злизала сльозу і взяла себе в руки.

— Ось вам, будь ласка, ручка, аркушик...

— Робить зі мною, що хочете — я писати не буду!

— Що саме, — спитав її слідчий, — ви хочете, щоб я робив з вами?

— Хам!

— Хто?

— Ви! Перетворили країну на концтабір! Знищили культурний потенціал!

— Та годі вам, їй-богу!

— Ні, ви, будь ласка, послухайте! Знайте, кати, що народ про вас думає!

— Це хто ж народ? Чи не ви часом? От насмішила! Та я з чотирнадцяти років вламую! Я у відпустці востаннє був, коли ви ще в піонерах ходили. Та в мене від антипартійних репресій дід постраждав! І дядько! А в тридцять третьому вся рідня вимерла з голоду!

— Значить ви — зрадник, якщо після цього їм служите.

— Що значить "зрадник"? Кого я зраджував?

— Чесних людей! Усіх тих, хто віддав своє життя...

— Що ти тут мені розпиз... це... розкричалася... Яке життя? Що ти знаєш про нього?.. Живете тут у городі на всьому готовому... Попрацювала б у полі, не розгинаючись, як моя мати, од світу до темряви...

— Звідки ви знаєте, як я працюю? Крім того, не все в світі міряється годинами рабської праці. Існує ще й духовна сфера зі своїми цінностями... Хоча навіщо я... Перед ким? Звідки вам...

— Звідки, кажете? Я вам скажу!..

— Ні, це я вам скажу! Що хапати людину в громадському транспорті, робити обшук, принижувати її тільки за те, що вона читає, навіть, не читає, а тільки хоче, збирається здійснити забезпечене ООН і Міжнародним судом у Гаазі право...

— Ну годі! Сідайте й пишіть. — Слідчий почув, як у будинку напроти радісно заголосили, мабуть же ж, болільники з приводу першого голу. — Поки я добрий. Швиденько.

— Звичайно, — не відступалася Люда Крупа, — ви все можете! Кинути мене за ґрати, позбавити всіх людських прав... Але знайте...

— Хорош тут базарить!

— Не тикай!

— Пиши!

— Припиніть громадянську війну!

— Яку війну?

— Таку! Проти власного народу!

— Кому ти нада?

— Через таких, як ви, тупих, слухняних, німих виконавців...

— Знаєш що, — вибухнув слідчий, — бери свої аркушики і щоб...

— О ні, — підскочила Люда, — ви — не просто втілення зла, ви — Великий...

— Шо? Шо?..

— ...Інквізитор!

— А йокалемене! — І слідчий пожбурив пачку із "Захистом Лужина" в Люду Крупу. Так, принаймні, вона всім розповідала.

Як би там не було, ні листів, ні поем Бурдик їй не писав. Тому я пішов до Наталі, Бурдикової вдови.

"Бурдик і жінки" — то окрема тема. Вважається (й небезпідставно), що Бурдик на них мав такий вплив, що після нього вони ні з ким не могли бути щасливими. (А з ним, звичайно, і поготів. Але тут не про це мова.)

Я міг би розповісти про його стосунки з кожною з них. І про його пригоди до, під час і поміж шлюбами. Наприклад, про роман з Мадам Дудікофф, француженкою, яка викладала у нас мову. Вона приїхала сюди за обміном і, перш за все, знайшла і розписалася з Дудіковим, кандидатом наук і романським філологом, який, насправді, любив тільки чоловіків. Але, задля Парижа, він їм чесно півроку зраджував зі своєю дружиною. На довше його не вистачило.

А про Бурдика я знаю й те, про що ані родичі, ні приятелі й не здогадувалися. А саме, що в нього була "рокована жінка"! Він мені сам її показував. На ній тоді, пам'ятаю, був синій, точніше, блакитний светр. Інших деталей я здаля не зміг роздивитися.

Одного разу, посеред зими Бурдик зник, і дружина на другий день пішла в міліцію. Ті кажуть: пишіть заяву, розглянемо, як дійде черга. А я з різних натяків знав, що та дівчина, у блакитному светрі, знімала тоді квартиру десь на Борщагівці, вікнами на окружну трасу. І я їх вислідив!

Стукаю в двері (бо дзвоник на працював). Стою. По той бік — ні звуку. Нарешті, відчиняють мені. Він, звичайно, Бурдик. Охлялий, неголений, серйозний. Заходжу. Її немає. В кімнаті розгардіяш, але не ясно, чим вони тут займалися. Втім, на кубло кохання не схоже. І на майстерню — теж.

— Що ти тут робиш? — питаю.

— Балдію, — він каже.

— Сам?

— Майже.

— Це ж як?

Він не відповідає.

Сідаю. Вона, мабуть, вийшла десь. Чекаю. Й, ніби між іншим, розпитую його по-дружньому, як їм тут любиться.

— Це — не те, — відповідає він, — про що ти думаєш. Добре, кажу собі, нехай. Це — не моя справа. Але цікаво було б роздивитися її.

— Гайда! — Бурдик підхоплюється й кидає мені пальто. — Ходім!

— Де? Чого раптом?

— Навіщо, — питає він, — ти прийшов?

— Навіщо?! — кажу. — Тебе менти скрізь шукають! Гаками з річки виловлюють! Хто ж, — кажу, — так робить?!

— Пішли! Ходімо! Пізно вже!

І хоч як я тоді опирався, — він випхав мене. І ми півночі з ним брели через усе місто (транспорт вже не ходив).

Так я й не побачив його блакитної музи.

Так от, від сестри милосердя Люди Крупи я подався до юної Бурдикової вдови Наталі Едуардівни. Бо в неї мусило щось лишитися з його рукописів. Її мати сказала мені, що вона тепер живе у майстерні своєї подруги. Я взяв адресу. По смерті Бурдика вона, я чув, віддалася мистецтву. Довго шукала свій стиль, перебрала все від Мане до Поллака, — фарби, скульптуру, мішану техніку — доки знайшла себе.

Ми зраділи одне одному, обнялися, посиділи, випили кави. Я спитав, чи ходить вона на могилку. Ходить, але дуже рідко, бо той горбок у неї не асоціюється з Бурдиком. Бурдик був геній дотепності.

Я нагадав їй, що вона колись обіцяла упорядкувати його архів.

— В якому він тепер стані? Зібрала ти щось?

— Майже.

— То, може, я завтра до тебе...

— Ні. Краще я — до тебе. Мати знову одружується й розгорнула страшний ремонт.

— Добре. Домовилися.

Там матуся — сорокарічна ягідка. Бурдик у неї жив у приймах. Вона цілком могла одразу ж викинути все його манаття.

Наталі прийшла хай і не наступного дня, а лише під кінець тижня, зате з пакунком і напарфумлена. Вона принесла три колажі, текст гімну "Партія — ртуть" і окремі частини "Опудала", епопеї з життя та діяльністі Леніна.

Я набрав повний чайник води.

— Ну як? Що скажеш? — спитала вона мене — Згодиться?

— Звичайно.