Бурдик - Діброва Володимир

Вона теж була певна, що все перекрито і схоплено. Проте водночас вона знала, що виродки й винятки в нас іще трапляються.

"Як так, — по кілька разів на чверть уголос обурювалася вона, — що й пройшовши обробку, матеріал так погано міситься? Чому, приміром, і після стількох розмов, погроз та гарних прикладів, учень восьмого класу Дупаков знов був затриманий під метром "Арсенальна"?"

(Мати його, яку всі звали Манєю, працювала у тій самій школі технічкою, а батько десь за всіх сидів. Тому Дупаков знайшов шмат шланґу, залив його свинцем, підходив до перехожих і гатив їм у зуби.)

"Чому учень Зінченко, що має прізвисько Зюня-харкун, з піонерського віку п'є, палить і чвиркає жовто-зеленими хряками? Нащо він украв у свого однокласника американську платівку?"

(Зінченків батько возив на казенній "волзі" товариша Гурського і регулярно одержував за це "пайок", із якого стирчала палиця кінської ковбаси.)

"Як могла у селекційній фрукті завестися черва? Чому в більшовицького гарту сім'ї Гурських син Юрій любить усе ненаше?"

(Це в нього Зюня поцупив платівку. Молодший Гурський на обгортці їхніми літерами підписався, як "Джордж Ґордон Ґ.", що й дало Боровадянці підставу, побачивши в Зінченка платівку, викликати його батька до школи й окремо присоромити Гурського.)

(Це в нього Зюня поцупив платівку. Молодший Гурський на обгортці їхніми літерами підписався, як "Джордж Ґордон Ґ.", що й дало Боровадянці підставу, побачивши в Зінченка платівку, викликати його батька до школи й окремо присоромити Гурського.)

Знала вона й те, що учні її, не чекаючи, поки грязюка всотає в себе весь сніг, на великій перерві зграями валять на Печерський ринок. Там молдавани торгують вином, тридцять п'ять копійок за склянку. Школярі вливають в себе по дві порції й скачуть назад. Серед них є й такі, що з розгону йдуть відповідати до дошки і навіть одержують за це п'ятірки. А після школи біжать на Дніпро, в повінь, гаткою, стрибками, важачи життям, доскакують до середини річки і ловлять руками очманілих підустів.

"Звідки у нас таке? Чому? Як зробити, щоб його не було? — ламала голову Боровадянка. — Так, нехай, — втішала вона себе, — таємниці існують. Але всі вони пізнаються і мацаються. Невловимого немає. Є ще не зловлене. Окремі цятки та пухирці, до яких не доходили руки. Проте у нас знайдеться управа навіть на те, на що немає ради. Дупаков підросте і суд, нарешті, вирядить його на кілька років до міста Уфи. Там, у гуртожитку хімзаводу, товариші по ув'язненню під час бійки викинуть його з третього поверху на купу мерзлої арматури. Зюня-харкун сам подбає про себе й помре від сухот. Гурський вилюдніє в комсомольського ватажка. А його однокласники заповзуть кожен у своє життя, і що саме вони витіватимуть там — то вже не є мій клопіт".

Боровадянка зглибила життя. Тому вона й розуміла, що в дрібницях інколи слід попускати. Щоб було чим їм дорікати. Щоб кожен із них відчував провину. Великої шкоди від того не буде. Все ж — перед очима, всі мічені й зучені. Активних носіїв ми давно вивели, а зальотні бацили тут не приживаються. Всі вони дохнуть од нашого духу.

Підозра Боровадянки

Якось посеред уроку, вже перейшовши до нового матеріалу, Боровадянка відчула, що щось негаразд. Вона встала, пройшлася між партами, позазирала в зошити і зрозуміла, що саме її схарапудило. Бурдик від Зіни пересів до Люби! Схотів — і зробив. Чим і видав себе.

Шию й обличчя Боровадянки залила бузковая лють. Їй не треба було пояснювати, що це — тільки початок і сигнал. Що Бурдик — це й є та людина, яка не лише не згинається під тиском, але й не тисне на інших, коли і йому випадає таке щастя. Тому, ще поки він не усвідомив себе, вона мусить так його зігнути, щоб, не кривуляючи, він і двох кроків ступити не міг. Бо інакше він, замість нити та никати, рушить туди, звідки все видно. Дійде, обдивиться, вернеться й нам розповість. І яка туди веде дорога, й що брати з собою, і безліч дрібніших порад, що їх крім як від нього ніде не почуєш. А Боровадянка того не хотіла! Тому вона й перескочила на виховний момент.

"Чого це ти розлітався? — спитала вона. — В тебе що, швайка в одному місці? Де совість твоя? Де твоя дисципліна? Як смів ти покинути Демченко заради Савченко! Ту, із якою ділив парту з п'ятого класу! Це гірше, ніж бути пасивним. На наших очах піонер вчинив зраду. Сьогодні це — Демченко, завтра — Савченко, а післязавтра — вся країна Рад. І ніхто не спинив його! Де був актив класу? Не вкладається в голову. Дай сюди свого щоденника! Хай батьки знають. Який приклад ти подаєш однокласникам?

Кожен тепер собі скаже: "Все! Годі! Я рушаю туди, де тепло і сухо. Де, скільки б і де б я не йшов, завжди ритми в мені пульсуватимуть. Музику чутиму. Соки, що в більшості з нас дурно кваснуть, в мені безпричинну радість доносити будуть до нігтів кінцівок моїх. Якщо на мене хто плюне, сам харкотинням своїм і удавиться. Камінь ні в око, ні в спину мою не поцілить, якщо я дороги триматимуся. Їжу, одяг чи гожі думки — усе матиму вповні. Й за всякої години я буду бачити обрій".

Що? Вірно я кажу? Хіба не цього ви всі прагнете! О, хитруни! Вам би тільки не дбати про колектив. І я вас розумію. Бо я — не звір. Мені теж хочеться. Але я не дам нікому! Ні вам, ні собі!"

Не всі Боровадянчині родичі мали таке саме прізвище. Сестра природним шляхом, коли вийшла за Толіка Саленка, стала Саленчихою. Мати, щоб зберегти милозвучність, на прізвище батька — Коровченко — не перейшла. Так вона і лишилася Лойовою.

Боровадянці на ту пору було під тридцять. Щоліта вона влаштовувалася вожатою до піонерського табору. В парі із нею на другому загоні сидів Валєра Рижков. За сумісництвом він ще тягнув гурток "Умілі руки" й порядкував радіорубкою. Повкладавши дітей, піонервожаті розпалювали у лісі багаття й пекли картоплю. Валєра співав під акордеон. Всі казали йому: "Валєра! Іди на естраду. Вона по тобі плаче". "Я знаю, — казав він. — Але ж як туди пробитися?"

На думці про Валєру Рижкова Боровадянка помітила, що більшість хлопців "Б"-класу перебралася під парти. Їх збаламутив Заремба, який на перерві сказав, ніби Боровадянка не носить трусиків, і знизу, коли вона посеред уроку сідає й веде виховну роботу, можна розгледіти все.

Досвід підказав Боровадянці, хто тут заводій. Вона у два стрибки опинилася над Зарембою й так потягла його за вухо, що сама ж мусила із кабінету завуча викликати "швидку допомогу" й тримати негідника за руки, коли йому накладали шви.

Завдяки цій пригоді вона не змогла ні вчепитися в Бурдика, ні дати класові стислий план характеристики бригадира Олекси Біди, образ якого виносився на усний іспит.

Бурдик замислюється

Бурдик на той час не тямив, ні хто він насправді є, ні чому він є не десь, а тут, і не колись, а зараз. Ніхто йому тих речей не пояснював. Але, мабуть, він таки щось здогадувався, тому й розповідь Боровадянки про теплу та суху місцину вразила його навідліг.

Бо й сам він, сідаючи в метро, спостерігав одну закономірність. От підходить поїзд. Усі пасажири в однаковому становищі. Всі мають певний зріст, вагу, тип і кількість одягу. Всі поспішають. Аж ось двері відчиняються. І стає ясно, що доля у кожного — різна. Залежно від того, де хто став, той падає, вражений в саме коліно сталевим ребром "дипломата". Із когось юрба витискає всі кишки. Хтось м'якне у випарах тіла ближнього свого. А когось скажений вир тягне на той бік перону, у поїзд, що за три хвилини викине його там, звідки він щойно ледь вирвався.

Чому все так? Із якої причини й серед найплохіших невдах завжди знайдуться пройди, котрі і в годину "пік" виберуть місце, з якого потік сам несе їх на спорожніле сидіння для кавалерів ордена? Як, чому й від кого то все залежить? За яким принципом розподіляються місця у черзі? Чи можна впливати на той принцип? Чи розумніше було б не чіпати його? Але як же тоді дізнатися, якщо не поцікавитися?

Поки він гадкував над цим, у середніх школах скінчилася третя чверть. Молодь притьмом поскидала пальта. В кіоску під лазнею заторгували морозивом. Бурдик купив "крем-брюле" і чекав на зелене світло. Він знав: як і де б ти не поспішав, а на червоне бігти не можна. Бо є такий закон. Виконуй його — і тобі буде добре. А ще краще — робити гарні вчинки. Обходити автобус ззаду, а трамвай — спереду. Дбати про свій піонерський галстук. Не кидати на підлогу сміття. Поступатися місцем героям війни, інвалідам, жінкам із дітьми й пенсіонерам. Не всі ще так роблять. Звідси й недоліки. Але ми виявимо їх, навалимося гуртом і всі до одного виправимо.

Бурдик побачив, як засвітився сигнал "можна йти", й перевів через дорогу сліпу бабусю на милицях. Біля зупинки він кинув обгортку від свого морозива в урну й замислився.

"Щойно, — сказав він собі, — я зробив кілька гарних справ. Поспіль. Чи означає це, що завдяки моїм вчинкам на чистому небі завжди буде сонце?"

Замість почути відповідь, Бурдик побачив, як його сусіди, близнюки із тридцять п'ятої квартири, швиргають у перехожих водяні бомбочки. Жбурляють і ховаються за балконною фанерою. Бурдик їм крикнув, що так робити не можна, почув їхню відповідь і стрибнув не вперед, як міг би, а назад. Завдяки цьому наступна бомба забрискала не його, а студента з гуртожитку. Студент десь біг, тому й не став шукати каменя, а схопив те, що було під рукою. Грудка, яку він метнув у братів-близнюків, була легкою й крихкою. На рівні другого поверху вона розсипалася й повернулася на землю.

Бурдик побачив, як брати готують новий залп, і переніс спостереження на подвір'я.

На подвір'ї

Там теж не все було гаразд, бо малеча чухрала вербу і шмагала гілками дрібніших за себе. Бурдик спіймав одного з розбишак і навів йому кілька причин, чому так не годиться робити.

Хтось виніс новий шкіряний м'яч, і хлопці збіглися набирати команди. "Гей! — загорлав Бурдик. — Із ким я у парі заходжу?" Всі інші питання вилетіли йому геть із голови.

Ледь команди обмінялися голами, як Заремба вліпив м'ячем у вікно, за яким жив двірник. Уже тоді Заремба виступав за збірну школи і мав густе, руде надвусся. Гравці розлетілися по різних схованках. Двірник у майці та галіфе вибіг з підвалу, схопив м'яч і загнав у нього довгу викрутку. Власник м'яча заридав.