Бурдик - Діброва Володимир

За кілька кроків від нього стояла та, що у "За підкладкою" названа "її блакитним светром". Гарно влаштована, добре доглянута, все ще зваблива. Колись їх єднало кохання. Потім вона одружилася з Гурським і Бурдика більше не бачила. Замість поринути у спогади, коханці вирячилися одне на одне.

Про що думав Бурдик, ми вже не дізнаємося. Її ж міг огорнути жаль (Бурдик замолоду — то був Орфей!), смуток, сердешний трепет (як луна незгаслого почуття), прикрість (мовляв, "що це життя зробило з тобою!") або й навіть радість (за Гурським безпечніше).

Але скоріше за все, що в ті кілька німих секунд вона йому своїм поглядом щиро в усьому зізналася. По-перше, в тому, що любить його (я, принаймні, не відкидаю такої можливості). По-друге, що вона — зрадниця (проміняла митця на нікчему). А по-третє, що вона й досі, лягаючи в ліжко до Гурського, марить ним, Бурдиком.

"Не муч мене хоч тепер! — могла мовчки благати вона. — Пожалій! Хай усе буде так, як є! Не руш кубла Гурських! Ні він мені тепер не заважає, ні я йому. Я не готова до подвигу. Діти ось-ось уже школу закінчать. Треба їх десь поступати. Скажи, кому краще було б, якби я свого часу не захистилася? Або якби розлучилася? Або якби не вступила до лав? Тоді б не я, а наш профорг Боровадянка стажувалася б півроку в одній з країн загнивання й достатку! Хіба ти не мріяв хоча б одним оком туди зазирнути, хоч рачки туди доповзти коли-небудь? Чому ж ти мовчиш тепер і не вітаєшся? Що виражає твоя вже давно не пряма, а колись схожа на арбалет постава? Або твій розбухлий образ? Чому він курить, а не сяє? Пощо все тіло звело судомою? Через яку таку духовну або фізичну потребу? Може, ти саме цієї миті обмірковуєш фінал етичного вчення, яке ще замолоду обіцяв дати людям? Дописуєш подумки роман? Трагедію? Есей? Чи, може, я вже тебе не цікавлю?"

Од цих питань Бурдика пересмикнуло. Він зігнув плечі, стулив коліна і, не відриваючи шкарбанів від асфальту, почовгав на перехід.

Що їй після такого лишалося? Вдати, ніби вона його не помітила, і піти у протилежний бік.

Чому ж він не підійшов до неї? Чому не схотів похмелитися спогадами?

А тому (кажу з певністю, бо з ним таке вже лучалося), що відчув, як по лівій холоші повзе рудувата гадючка. Вона влізла у черевик, облизала всі пальці й пірнула в калюжу, яку сама й утворила. Бурдик іще більше згорбився й почав топтати гадину. Але вона, замість випаруватися, знайшла в асфальті яри й балки і подзюрчала ними до каналізації. Бурдик ударив наздогін і так захопився, що вискочив на середину магістралі, під колеса тролейбуса.

Свідки, не змовляючись, заявили, що потерпілий сам сунувся під машину і що голова його розкололася, мов кавун. Експертиза визнала, що Бурдик перебував у стані алкогольної інтоксикації. Водія навіть не судили, бо йому тоді було зелене світло, а пішоходам — червоне.

Але (це вже йдуть думки вголос) чи варто зосереджувати всю увагу на такій смерті? Чи треба робити з трагічної постаті блазня? Ні в якому разі!

Я випроводив пацанів із журналу, замкнув своє житло і вийшов продумати план дій. Добрався до перехрестя Червоноармійської та Саксаганського. Дивлюся — мужики гудуть під гастрономом. Значить, горілку завезли. Зайняв чергу, трохи потовкся і вийшов на ріг курнути. На те саме місце, де ми часто зустрічалися з Бурдиком.

Там буяв квітень. Повітря, тиск, одяг та хмурні обличчя міщуків — усе вкладалося в норму. Хіба що латинські літери на кольорових плакатах та вивісках видавали початок дев'яностих років. Попід стінами та між урнами виросли рундучки, в яких наш червивий молодняк торгував краденим.

Я не засуджую. Ні цих мутантів, ні Гурського, хоч він і настучав колись на Бурдика. Хто з нас тепер, після стількох років ґвалтування й гріха, ходить незаплямований? Гурський, принаймні, не спився, а одламав, що зміг, від соціалізму й перетопив у долари. Родині користь приносить. І то добре.

Тут так: або все — лайно, або лайно — це теж форма Благодаті. Й тоді навіть наше життя має сенс. Скажу більше. Якщо брудний тролейбус висмикнув із тридцять восьмого кола життя не мене, а його, набагато здібнішого, може, на те був якийсь Задум? Може він, Бурдик, від самого початку не мав шансу вижити в нашім багні? А я, навпаки, маю!? Саме тепер, коли генії вимерли, земля стомилася й передчуває зміни? Не виключено.

Недарма ж ці пуцвірки знайшли мене. Може, це —знак? Сиґнал того, що і мій час настав? Треба лишень зібрати весь його доробок, напружитися і за тиждень видати нарис життя та творчості представника Задушеного Покоління. (Мій термін! І прошу звернути увагу на перегук асоціативно далеких понять "душа" і "задуха".) Довести, на прикладі Бурдика, що ми не є гній історії!

Тому що йорш твою мідь! Ми вижили! А кумачі та пердкоми позгинули! Хай вже за це нам подякують. За те, що ми захистили їх. Ціною власного каліцтва. За те, що ми й досі є. І розкриються пори! Й розправляться зморшки! І вийдуть із задуп'я окремі чудом збережені постаті. Щоб розпочати, нарешті, гідне людини життя.

Тому перше, ніж сідати за таку працю, годилося б вирвати в них аванс.

Не встиг я про це подумати, як на відстані плювка побачив дебелого пацюка. Він був старий, сліпий, рухався навпрошки, наче довкола не було ні машин, ні двоногих ссавців. Мабуть, виповз із підвалу, що під гастрономом, провітритися. Або зубаті родичі випхали слабака. Або дрімучий інстинкт.

Пацюк ледве тягнув свої чотири лапи. Слідом за ним ниткою розтікалася рідина. Він доповз до краю хідника і, не міняючи траєкторії, пірнув під колеса глянсуватого "форда". За кілька хвилин, поки їм було зелене світло, легкові та ваговози перетворили потерпілого на невиразну пляму.

Розділ 1

Бурдик напередодні зламу

Родинне тло

Бурдик уродився на початку п'ятдесятих років. Його батьки та родичі нічим прикметним не вирізнялися. Тато походив із Шостки Сумської області, мати була киянкою. Всі попередні коліна, крім діда, на той час лежали в однаковій позі по різних цвинтарях. Шосткинського ж діда, шкільного вчителя, арештували на початку війни й по дорозі на північ, щоб він не дістався німцям, десь стратили.

Батько Бурдика не став плекати помсту і не заповзявся супроти влади. Навпаки, був їй довіку вдячний, бо вона дала йому вищу освіту й дозволила просуватися вгору. За це він не раз обирався на різні посади і деякий час керував колективом.

Сьомого листопада шістдесят першого року родина Бурдиків пліч-о-пліч з іншими опустилася вглиб сирої землі й відвідала п'ять станцій щойно відкритого метро. "Вокзальна" запала їм в душу барельєфами, що зображали дружбу. "Університет" вразив бюстами велетів знання. "Хрещатик" — рослинним орнаментом. "Арсенальна" — несамовитою глибиною та обсягом землерийних робіт, завдяки яким Бурдики матимуть де заховатися, якщо Америка скине на них свою водневу бомбу. Зупинка "Дніпро" їм також сподобалася, хоча й мала вихід на інший бік.

Під ними дихав чорний Дніпро, на той час іще не вкрай покалічений. Вітри ганялися у квача на його пляжах та схилах. По праву руку пишався обвішаний лампочками цільнозварений міст Патона, по ліву звисав пішохідний міст. Перетнувши його, громадяни ступали на Труханів острів, до зони культури та відпочинку. Для них там у землю врили більярдні столи, стенди з пресою братніх республік, чортове колесо, кімнату сміху, балони з водою й сиропом "крюшон" за чотири копійки.

Від річки Бурдики стежками тьопали під саму гору, на Липки, щоб не пропустити салют. З ними йшли їхні приятелі, дві сусідські родини з дітьми, кожному з яких дісталася порція "ескімо".

Навесні Бурдикам виділили двокімнатну квартиру в новому будинку. Всі мешканці вийшли тоді на суботник, розбили клумбу і посадили каштани. На їхньому подвір'ї був дитсадок і спортивний манданчик, а далі, за сірим будинком — пошта. Балконами на майданчик виходив студентський гуртожиток. Крім наших хлопців-дівчат керівництво віддало наказ розселити там негрів, які щойно скинули кормигу колоніального рабства й приїхали до нас по знання.

"Звичайно, — казав собі тато Бурдика, — це зовсім не пролетарська молодь, а напевно, діти вождів. Виряджаючи паничів у дальню путь, батьки справили їм нові магнітофони, щоб ті могли завжди слухати джаз".

Бурдик-старший півроку у випарах тютюну та каніфолі збирав на кухні транзисторний приймач. Із деталями було сутужно. А шабашні ритми, що їх день і ніч вивергав гуртожиток, лише додавали прикрості.

"Це ж якби ми не мусили годувати цих мавп", —казав він крізь сльози, — то в нас конденсатори під ногами валялися б".

"Зате, — втішав він себе, — ми раніше за них запустили Гагаріна!"

Він вірив, що його син, коли виросте, буде розумним, здоровим, розбиратиметься у сучасних проблемах, зможе за себе постояти, закінчить десятирічку, одслужить, вивчиться на інженера, одружиться й матиме двох дітей, старшого хлопчика й меншеньку дівчинку.

Мати Бурдика любила хвилюватися за свого одинця. Після роботи, готуючи вечерю, вона могла раптом кинути все, що шкварчало на плиті, й припасти до вікна.

Але Бурдик завжди був перед очима. Він грався в щось спортивне із сусідськими дітьми і з їхнього з усіх боків захищеного подвір'я не потикався. Про кожного з цих дітей Бурдикова мати знала все. Крім того, під парадними, на лавах, у спеку й під снігом завжди сиділи видючі бабусі. Якби десь стирчав голий дріт або раптом до них забрів стиляга, волоцюга чи скажений пес, то бабусі не мовчали б.

"Усе під контролем", — казала собі задоволена мати, вистромлювалася по груди у шибку й наказувала синові бігти додому. Від її голосу черга, що завжди морквасилася на пошті, нишкла й чекала найгіршого.

Бурдик пручався й доповідав, що письмові завдання він уже зробив.

"Ну, а усні?" — питала мати.

"Усні — ще в школі. На перервах".

"З фізики що задавали?"

"Двадцять шостий параграф!"

"Про що там?"

"Закон Бойля-Маріотта!"

"Вивчив?"

"Так!"

"Розповідай!"

"Гази..."

"Чекай!" — Учувши запах горілого, мати злізала з дзиґлика й бігла гасити пожежу.

Сина свого вона бачила то вченим-атомником в окулярах і светрі, то кандидатом архітектурних наук у німецькому, в синю смужку, костюмі. І вірила, що колись за новаторське відкриття йому доручать виступити на симпозіумі.

Боровадянка спокійна

Вчителька Боровадянка була тут для того, щоб ліпити форми за кращими з гарних зразків.