Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Іван був завжди урівноважений, спокійний і уважний до того, що казали йому брати. Микола — запальний, неспокійний. Його часом трудно було переконати; він завжди уперто стояв на своєму. Може, це тому, що він уже звик до ролі керманича трупи, звик бути єдиним її господарем. Ось, певно, звідси йшла його вимога, щоб у трупі все робилося так, як йому здавалось краще.
Панас, навпаки, був завжди стриманий у своїх словах і охоче приєднувався до думки братів. У нього було дуже багато такту. Він умів зберегти хороші стосунки з усіма і навіть приязнь з Кропивницьким та Заньковецькою, коли ті з будь-яких причин гнівались на Садовського або Івана Карповича і кидали колектив. Не знаю, якими засобами вмів він зберегти дружбу несталої у своїх стосунках з людьми Марії Костянтинівни, але знаю, що він ніколи не лукавив, був завжди щирим і з нею, і з Марком Лукичем. Йому вони пробачали його щирість і завжди приятелювали з ним. З Кропивницьким Панаса Карповича пов'язувала спільна любов до полювання, а з Марією Костянтинівною — любов до жартів, до веселощів. Вона все своє життя називала його ніжно-жартівливим ім'ям "Фуша, Фушенька" (перероблене нею з наймення Афанасій).
У цей час, про який я пишу, Марія Костянтинівна жила в Ніжині. Вона викликала туди Миколу Карповича листами й телеграмами, але він ніяк не наважувався покинути трупу, хоч на декілька днів. Одержавши лист або телеграму, Садовський кидався збиратись їхати, але справи театру тримали його міцно. Як можна було порушувати ансамбль, особливо тоді, коли публіка щовечора заповнювала весь зал театру. Турбуючись і про якість вистав, і разом з тим про здоров'я Заньковецької, брати Садовського послали телеграму тому лікареві, що лікував Марію Костянтинівну. Відповідь прийшла цілком заспокійлива, і Микола Карпович залишився з братами закінчувати сезон.
Попрощалися з Садовським сердечно, як найкращі друзі-брати, що шанують і люблять один одного.
Час відпочинку промайнув непомітно, як одна хвилинка. Я дуже здивувалась, коли почула від Івана наказ складати речі й готуватися до подорожі. Був уже вересень місяць. Перший спектакль зимового сезону мав відбутися 15 числа у Полтаві. Іван хотів бути на місці роботи зазда легідь, щоб самому придивитись, як будуть організовані всі матеріальні справи театру. Незважаючи на те, що на афішах стояло прізвище Миколи Садовського, як керівника товариства,— Іван відчував на собі фактичну відповідальність за всі фінансові й господарські справи трупи.
Спектакль розпочали так, як було намічено в плані, але без Марії Костянтинівни, яка відмовилась приїхати до Полтави. Вона весь час вела переговори про те, що не хоче бути членом товариства й працювати на марки, а бажає мати сталу платню — вісімсот карбованців на місяць. До того вона ще й обумовила собі бенефіс в Одесі. Товариство, звичайно, погодилось на всі ці вимоги. Отже, коли після Полтави трупа переїхала до Кишинева, то спектаклі вже йшли за участю Марії Костянтинівни. Фінансові справи товариства були настільки блискучі, що Маша Садовська і сам Садовський одержали на марки більше, ніж заробила вона. З Кишинева переїхали до Одеси, а потім до Миколаєва.
Хоч в Одесі фінансові справи йшли дуже добре, але настрій у братів був невеселий. Микола весь час ходив, повісивши голову, зажурений. У нього розпочались родинні непорозуміння з Марією Костянтинівною і це не могло не впливати на настрій Панаса та Івана. Тим більше, що Марія Костянтинівна теж нервувалась і тільки на спектаклях ставала спокійнішою, нічим не виявляючи того, що було в неї на серці. На сцені вона була, як і завжди, геніальною артисткою, що вміла чарувати і нас, акторів, і публіку.
На жаль, несподівано для всіх нас вибухнула буря, прихована від людського ока, і Марія Костянтинівна виїхала з Одеси, залишивши товариство. Трудно було дізнатися докладно, з якої саме причини Заньковецька покинула Садовського і трупу. Стосунки між подружжям — така справа, що втручатися в них не слід, звичайно, нікому. Шкода тільки, що непорозуміння між чоловіком та жінкою в колі артистів дуже часто відбивається не тільки на них самих, а й на тій справі, якій вони служать обоє. Отже, все товариство було в дуже пригніченому настрої, залишившись без Заньковецької. Кожному було тяжко знати, що Марія Костянтинівна поїхала розгнівана й ображена. Найбільш від усіх потерпав Садовський, але виїхати за нею не міг, хоч і дуже того хотів. Життя часом диктує людям свої закони. Інтереси театрального діла ви магали його присутності в товаристві. Спектаклі української трупи повинні були йти на високому художньому рівні, бо публіка, яка щовечора переповнювала приміщення театру, сподівалася на це. Почуття обов'язку, а може, й прагнення слави переважили в Миколі Карповичу інші почуття.
Коли трупа переїхала до Миколаєва, Садовський знову почав одержувати від своєї дружини Заньковецької листи й телеграми. Вона була запальної вдачі, але запал її був скороминучий. Вона, певно, вже пожалкувала, що так раптово й, може, нерозсудливо виїхала з Одеси. Справа здавалась нам настільки серйозною, що брати порадили Садовському поїхати хоч на два дні до Ніжина й довідатись самому, в якому стані було здоров'я Марії Костянтинівни, бо її мати Марія Василівна сповіщала про те, що дочка її вмирає. Іван та Панас щиро турбувалися станом здоров'я Заньковецької. А про Миколу Карповича зайве й казати. Він так хвилювався, що дуже зрадів змозі поїхати до Ніжина.
Стосунки його з братами були, як і раніше, дуже сердечні. Ми, рідні Садовського, провели його на вокзал, посадовили до вагона, втішали, як могли, просили не баритися довго, повертатись якомога швидше і, коли можна, разом з Марусею. Поїзд рушив і зник, а Іван та Панас ще довго стояли на пероні, дивлячись йому вслід. Чогось вони обидва дуже посмутніли, щось недобре віщували їм їхні серця. Повернувшись до готелю й сидячи за столом, вони ще довго говорили між собою і про Заньковецьку, і про Садовського. Обом братам дуже хотілось, щоб родинні справи їхні виправились і щоб Микола був спокійний і щасливий разом із Заньковецькою.
За тиждень Микола повернувся. Але хто б пізнав його тепер? Від щирості й сердечності до братів у нього не залишилось ані сліду. Особливо холодно і неприязно дивився він на Івана. Він його наче й не помічав, коли той звертався до нього з будь-яким запитанням. Це здивувало не тільки Івана, а й усіх у трупі, бо всім відома була дружба, яка панувала між братами до від'їзду Садовського в Ніжин. Іван навіть не шукав причини раптової зміни у ставленні Садовського до себе. Він знав нестійкий характер брата і зрозумів, що Садовський хотів "гетьманувати" в трупі, до чого в нього помічався нахил ще раніше. Іван Карпович ні про що вже у нього й не питав, а чекав тільки: що то далі буде? А далі сталося таке, чого ніхто з нас не сподівався. Садовський заявив рішуче, що він не хоче працювати в одній трупі ні з Іваном Тобілевичем, ні з Марією Карпівною Садовською, ні з її чоловіком Мовою. Він запропонував Саксаганському вступити до нього на службу, оскільки мав тоді намір тримати антрепризу, а не очолювати товариство. Але Панас Карпович, відчувши страшну неправду, яку робив Садовський Іванові, Маші і всьому товариству, рішуче відмовився від пропозиції Миколи Карповича і став на бік покривджених.
Іван Карпович, не гаючи й хвилини, почав шукати виходу не тільки для себе, але й для всіх тих, хто пішов за ним з великого почуття довір'я і пошани до нього. А такі були: Решетников, артистка Квітка, два хористи й дві хористки, прізвищ яких я не пам'ятаю, артист Карпенко та весь наш родинний гурт, що складався з Івана, Панаса Саксаганського, Маші Садовської з Мовою та мене. Я в той час мала уже свій репертуар. Отже наша справа була не безнадійна, але ми потребували грошей, щоб організувати справжній театр з певним репертуаром, декораціями, хором та оркестром. На нараді перше, що запропонував Іван Карпович, було звернутись до Кропивницького, який грав тоді в Єлисаветі, і просити його взяти весь наш досить сильний гурт акторів до своєї трупи, а коли Кропивницький не погодиться на це, шукати грошей на організацію нової трупи.
Кропивницький нічого не відповів Іванові на його лист. Отже, щоб не гаяти дорогий час, Іван постановив їхати до одного свого приятеля й позичити у нього десять тисяч карбованців. Від'їжджаючи Іван з Панасом домовились так: одержавши гроші, Іван мав дати телеграму Панасові з одним тільки словом: "Действуй", — а це мало означати, що Саксаганський повинен був приступити, не гаючись, до формування нової трупи, запросивши нових акторів. З ними він мав готувати потрібний репертуар. Потрібні гроші Іван Карпович добув, і ось одного ранку до мене зайшов радісно схвильований Панас Карпович і показав телеграму від Івана. Ми були врятовані! Панас енергійно взявся за діло. Швидко повернувся Іван Карпович, і на спільній нараді було вирішено розподілити всі обов'язки по формуванню нової трупи між Панасом, Іваном та Мовою. Панас, як я вже казала вище, повинен був зібрати акторський гурт і як режисер вишколити його для цілої низки спектаклів. Іван Карпович, узявши собі на допомогу нашого театрального кравця Двоскина з його помічниками-кравцями, мав виїхати на хутір, закупивши перед тим всі необхідні матеріали для пошиття костюмів до всіх п'єс. Мові доручалося зібрати в Єлисаветі хор і навчити його співати. Як постановили, так і зробили. Ще ніколи на хуторі не було так весело і пожвавлено, як у той місяць, коли шилися костюми під доглядом Двоскина. Я теж не сиділа без діла. Зібравши цілий гурт дівчат і молодиць, я старалась якомога швидше виготовити сорочки, підтички, керсетки і спідниці для жінок. Іван, заорендувавши для Панаса Карповича театр у Катеринославі, де б він міг готувати вистави і де ми мали розпочати наш самостійний сезон, складав план майбутнього маршруту трупи, щоб заздалегідь забезпечити її місцем роботи. Він вів переговори з власниками театрів.
Довелося йому виїхати трохи раніше з хутора, на допомогу Панасові Карповичу. Необхідно було підібрати бібліотеку, намітити репертуар і вирішити разом з Панасом, як режисером, безліч різних питань суто мистецького порядку.
