Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Оце я заграв, так заграв!
І Панас, і Іван підкреслювали перед своїми молодими акторами, що такого трюкацтва, такого грубого натуралізму не було ні в одній серйозній трупі: ні у Старииького, ні у Кропивницького, ні у Садовського, не кажучи вже про російські, які приїздили до нас, на Україну. Своїми суворими вимогами брати навіть нажили собі ворогів серед малокультурних зазнайок, які випадково потрапляли до нашої трупи. Побачивши, що у нас треба грати зовсім по-іншому, вони нарікали на обох братів, обвинувачували їх у тому, що ті не дають їм змоги розгорнутися й виявити свій талант. Посперечавшись отак з керівництвом, вони кидали трупу і йшли шукати інших антрепренерів, таких же безпринципних, як і вони самі. Там вони знову паплюжили своєю грою селянина, примушуючи його патякати на сцені і робить дикі, невидані у житті речі. Таке знущання з селянина Іван Карпович, а за ним і всі інші в трупі, називали "дражнити хохла".
Не покладаючись на систематичне викладання всього потрібного для поширення світогляду акторів матеріалу, Іван Карпович використовував години репетицій або години спільного з акторами відпочинку, щоб, сидячи де-небудь у сквері або в міському саду біля театру, розпочати з ними яку-небудь цікаву розмову про сценічну майстерність. Біля Івана Карповича збиралися молоді й старіші актори, і розмови їхні ставали часом дуже запальними, розгортаючись у несподівані дискусії. Вони сперечалися з приводу того, що таке талант і чи може виучка замінити акторську обдарованість, з приводу акторської інтуїції, яку називали "нутром". Трудно тепер мені записати всі ті цікаві дискусії, які навмисне викликав Іван Карпович серед акторів. Багато дечого цікавого я вже забула, бо не надавала у свій час тому належного значення. Бувало сяду або стану біля отакого гуртка, в центрі якого був завжди спокійний і стриманий Іван Карпович. Він уважно прислухається до жвавих суперечок своїх товаришів і, непомітно для них, яким-небудь словом або реченням заспокоює тих, котрі дуже вже запалюються своїми думками і нав'язують їх своїм товаришам. Коли ж суперечки доходили до крику, а очі починали горіти недобрим вогнем, Іван Карпович завжди знаходив, що сказати, щоб відразу втихомирити всіх і примусити навіть сміятись — він дуже любив іноді пожартувати. Потім, коли все втихомирювалось, він починав говорити, неначе підводив усьому сказаному підсумок, роз'яснюючи все те, що було незрозумілим або найбільше хвилювало товаришів.
Багаторічна праця організатора, режисера й актора в аматорських гуртках допомогла Іванові Карповичу виробити свою певну школу і свої тверді переконання щодо театральної роботи.
Усі свої ролі я вчила під доглядом Івана Карповича і тим, що я стала артисткою, я мушу завдячити виключно його порадам. Він нещадно критикував кожну мою помилку на сцені і радив, як її виправити. Отже, живучи разом з ним і готуючи ролі під його досвідченим керівництвом, я пройшла добру школу театрального мистецтва. Кожна його похвала була для мене найкращою нагородою за всі мої зусилля і надавала мені ще більше охоти до роботи.
Працюючи над роллю матері з п'єси "Суєта", я одного разу попросила Івана Карповича простежити уважно, як я виконую цю роль на сцені. Я боялась, що роль матері може мати ті самі риси, як і матір у "Наталці Полтавці" та в "Лимерівні".
— Подивись, — просила я Івана Карповича, — чи дійсно я даю правдивий образ матері-селянки, що дуже любить своїх дітей і рада була б віддати й зробити для них все, що може.
Після вистави "Суєта" я нетерпляче чекала, що скаже мені Іван Карпович.
— Образ матері-селянки, — сказав він, — вийшов у тебе цілком натуральний і правдивий. Ти добре грала, ні однієї фальшивої, неправдивої ноти я не чув від тебе під час усієї вистави. Боюсь тільки одного, — додав він, — що в тебе матір з "Суєти" вийшла такою, бо й сама ти характером дуже подібна до неї. Така ж щира, довірлива й простодушна.
Іван Карпович, похваливши мене, виявив сумнів щодо ролей Насті з "Чумаків", свекрухи з "Безталанної" і Шкандибихи з "Лимерівни":
— Думаю, що таких пекельних жінок тобі було б трудно зіграти з твоїм лагідним характером. Це тобі не баба Бушля і не Лимериха.
Я дійсно почувала, що не можу створювати на сцені правдиві образи лютих жінок. У нас тоді на ці ролі була артистка Шевченко. Не можна було не захопитися її грою. Без найменшої краплі вульгарності вона творила монументальну фігуру свекрухи, тип, вихований на протязі довгого часу віковими традиціями, що надали йому певних характерних рис. Традиції на селі вимагали, щоб невістка корилася матері чоловіка, права якої у своїй хаті були необмежені. Грати так, як грала Шевченко, я б, певно, не змогла, хоч дуже хотіла попробувати. Адже ж Іван Карпович міг досконало грати всіх хижаків. Чому б мені не виконати роль сердитої, лихої жінки? Іван Карпович радив мені не тільки спостерігати артистку Шевченко на сцені, а й пошукати такі типи у самому житті. Він радив мені стежити за всіма змінами в обличчі людини в зв'язку зі змінами її почуттів.
— Кожне відчування людини, — казав він, — має своє характерне виявлення чи то в міміці, чи то в рухах та в поведінці всього тіла.
— У актора, — вів далі Іван Карпович, — є свої, властиві для його фаху, "фарби".
Цими акторськими фарбами він вважав все тіло актора, його голос, подачу слів, інтонацію й усі рухи. Свої акторські фарби Іван Карпович починав вживати лише після того, як закінчував вивчення духовного образу потрібного йому персонажа. Йому завжди треба було знати, якими почуттями, думками і прагненнями могла керуватись та особа, образ якої він мав відтворити. Він завжди домагався зрозуміти всі ті причини, які штовхали певний персонаж на ті чи інші вчинки. Старанна і вдумлива праця над ролями завжди допомагала Іванові Карповичу почувати себе на сцені так вільно, як може почувати себе риба у воді.
Персонажі, створені майстерною грою Івана Карповича, були неначе вирізьблені самою природою чітко й рельєфно. Ні однієї штучної риси, нічого зайвого, щоб утворювало лише зовнішній ефект. Кожен рух, кожен жест, кожна зміна міміки були в нього доречні, потрібні, на своєму місці. Вони були тією яскравою ілюстрацією, що виявляла все духовне єство потрібного персонажа. Публіка завжди дуже дивувалася з тієї невимушеності, якою позначалась поведінка Івана Карповича на сцені. Але я добре знала, чого вона йому коштувала. Це був результат довгої й упертої праці.
Іван Карпович умів забувати про самого себе на сцені і втілюватись у зовсім чужий, часом, для його натури образ. І це вміння здавалось мені тоді справжнім дивом. "Як так можна відразу переродитись і стати зовсім іншою людиною, такою далекою, чужою для Івана Карповича,— питала я сама себе.— І які огидні виходять у нього оті всі глитаї, цокулі та інші". На таке майстерне перевтілювання здібні лише високі майстри сцени.
Комізм Іван Карпович показував без шаржу, драматизм — без патетичних вигуків і фальшивих інтонацій. Він ніколи не повторювався. На сцені перед глядачем щоразу з'являлась інша людина, зовсім не подібна до тієї, яку вже доводилось бачити у його виконанні. Кожен образ мав тільки йому одному властиві риси і характерні ознаки. Спільним для всіх персонажів у його виконанні була, як я вже казала вище, життєва правда і єдиний, спільний для всіх, живий дух.
Я щоразу плакала, коли слухала, як він грає Івана, батька нещасливої Софії у "Безталанній". Який глибокий відчай, повний сердечного болю, відчувався в його тоні, коли він тяжко журився над вбитою своєю дочкою-одиначкою: "О, краще б ти, дитино моя безталанная, мене поховала, ніж я маю тебе поховать..." — промовляв він над нею і така безкрайня туга звучала в отих словах, що несила було не відгукнутись на неї й стримати сльози, які непрошено з'являлись на очах. Та як же було не співчувати батькові, що залишився після смерті Софії одним-однісіньким на світі та ще таким старим, немощним? Коли він промовляв оті слова: "Нащо ж я, старий, гнилий пеньок зостався, а тебе... гілочко моя, зломила лихая доля?" — вся постать досі неначе бадьорого ще Івана відразу ставала похилою, ослаблою, як у людини, що вже зовсім постарілась і не має більше сили жити. Не тільки я була глибоко зворушена, слухаючи інтонації Івана Карповича в цій ролі. Інші глядачі відчували те ж саме. Один з київських рецензентів, який писав про спектакль "Безталанна", висловився так: "Особливо зворушливий був Карпенко-Карий у ролі солдата інваліда..."
А яке зовсім протилежне враження умів справити той самий Карпенко-Карий в інших своїх ролях! Він пробуджував до себе почуття огиди й презирства, коли відображав підступного сластолюбця Цокуля у п'єсі "Наймичка" або сільського глитая Бичка у п'єсі "Глитай, або ж павук" Кропивницького. Обидва ці типи всім своїм зовнішнім виглядом відрізнялись не тільки від образу Софіїного батька, а й один від одного. Цокуль у повній ще силі чоловік, кремезний, середніх літ, бадьорий, енергійний. Не дивно, що, маючи хвору дружину, він залицяється до жінок і не може стримати своєї жаги, коли бачить беззахисну, молоденьку й гарненьку наймичку корчмаря Харитину. Його ключниця Мелашка, з якою він мав близькі стосунки, вже не задовольняє його. Для вдоволення своєї злочинної пристрасті Цокуль не спиняється ні перед якими перешкодами. Сам він з породи куркулів, а проте не шкодує заплатити корчмарю викуп за Харитину і одягти її в гарну нову одежу й намисто з дукачами. Він вірить, що отими принадами йому легше буде спокусити на гріх бідну, обшарпану сироту. Живий темперамент Цокуля виявляється в кожному жесті артиста, в його ході, у виразі живих, пожадливих очей. А як щиро й переконливо умів він присипляти сумнів щодо своїх справжніх намірів і в Харитини, і в Панаса, якого він намовляв одружитися з нею, щоб таким шляхом розв'язатись з обдуреною ним дівчиною! Він говорив при тому таким щирим, повним сердечності голосом, що Панас міг повірити йому так само, як і Харитина.
Недурно кажуть французи: "C’est le ton qui fait la musique" ("Тон робить музику"). Слова, звичайно, мають велике значення, але й вони значною мірою залежать від інтонації. А "інтонувати" Іван Карпович умів прекрасно.
