Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Користуючись набором хлопців у рекрути до австрійського війська, він брехнями й неправдою силоміць здає Антося до війська, хоч той і єдиний син у матері. Побачивши таку неправду й насильство над її милим, Пракседа вирішує врятувати його.
Антося погнали у чужий, невідомий край. Отже — прощавайте веселощі, святкова одежа, намисто з дукачами і яскраві стрічки. Пракседа дає обіцянку ні про що не думати, крім Антося, аж поки не відшукає його в чужих землях і не приведе додому, до матері. Любов до Антося й співчуття до старої жінки, яка залишилася без всякої опіки, роблять Пракседу рішучою й енергійною. Ці почуття такі сильні, що примушують її діяти, шукати порятунку. Але не можна сказати, щоб Пракседа була з категорії тих дівчат, до яких належала козачка Тетяна Бондарівна, або навіть тих, якою була Харитина з "Наймички". Та, побачивши підступне лиходійство свого хазяїна Цокуля, вирішила покласти край своїй ганьбі і вкоротити собі життя. Вона кінчила свої розрахунки з життям без вагання, енергійно, хоч це, звичайно, не довід сили характеру. Це теж, до деякої міри, ознака безсилля перед випробуванням жорстокого життя, але слабкість ця зовсім іншого гатунку, ніж слабкість Пракседи, яка не витримує ударів долі і божеволіє.
Спочатку Пракседа у Марії Карпівни була неначе вольовою дівчиною, особливо в розмові з Прокопом, але в подальшому розгортанні подій твердої волі в неї вже не було видно. Вона просить дядька Максима й Антосеву матір відпустити її на розшуки Антося, просить, а не заявляє їм рішуче, що йде в далеку дорогу. Всім ясно, що така дівчина, напевно, не змогла б відшукати Антося, коли б пішла у ту подорож сама, без досвідченого старого Максима. У корчмі під Львовом, де Максим випитує фельдфебеля, чи немає в нього у військовій частині жовніра Антося Ревізорчука, Пракседа не вміє стримати себе і не показати людям, що ім'я це дороге для неї. Максимові доводиться навіть зробити їй зауваження. Отакий брак витримки й сили показувала своєю грою М. К. Садовська. Недурно в театрі Саксаганського режисура ввела у текст автора пісню для божевільної дівчини. Пракседа, почувши, що її Антося вже заарештовано й ось мають повісити, не може інакше реагувати на це страшне горе, як тільки збожеволіти й ходити по горах, шукаючи невідомо чого. А про Антося вона говорить, як про померлу вже людину. Його вона не шукає. Кволість її духу виявлялася ще й у тому, що кохання в неї сильніше за принципи. Вона радо пішла б за Антосем у гори і стала б його жінкою, хоч він і став розбійником. Сам він каже їй, що руки у нього вкриті чужою кров'ю і що він не пара для неї, хорошої, чесної дівчини. "Ми тебе й таким любимо",— каже вона йому, благаючи дозволити їй не розлучатися з ним. І в цьому Пракседа не така міцна у своїх моральних засадах, якими були Тетяна, Харитина й Софія. А проте глядач не може не співчувати їй, бо бачить, що любов її до Антося глибока й вірна. Вдача у неї лагідна й суто жіноча. Пракседа радо дбає про матір Антося, доглядає її і служить їй.
Я й досі не можу забути того образу Пракседи, який створювала Марія Карпівна. І виразом своїх прекрасних очей, і всією своєю стрункою, гнучкою постаттю вона вміла показати душевний стан дівчини. Особливо запам'яталась мені пісня, яку Садовська співала. Не можна було не плакати, слухаючи її:
Ой під горою, під кам'яною,
Там сидів голуб з голубкою.
Милувалися, цілувалися,
Сизими крильми обнімалися.
Налетів орел з темної хмари,
Убив, розлучив голуба з пари.
Голубка гуде, не їсть, не п'є,
В зелен садок плакати йде.
Єсть у мене шість пар голубів,
Іди, вибирай, котрий з них твій.
Вже ж я шукала, вже вибирала,
Та не знайду того, кого втеряла.
Ця пісня перегукувалася з подіями, що мали місце в житті самої Пракседи. У неї забрали силоміць, проти закону Антося, її вірного голуба. Забрали його й убили, як того голуба в пісні. Садовська співала пісню окремими куплетами, відповідно до тих слів, що промовляла за роллю. Слова пісні ілюстрували те, що вона казала.
Краса і драматизм голосу артистки справляли сильне, незабутнє враження на всіх присутніх у театрі. Недурно Марія Карпівна так уславилась у цій ролі, що коли вона померла, громадянство поставило на її могилі мармуровий надгробник, а на ньому було висічено й написано золотом слова цієї пісні і ноти до неї. А сталося це у 1891 році, на кладовищі м. Єлисавета.
Але в той час, коли Марія Карпівна чарувала всіх як незрівнянна артистка, про смерть ніхто й не думав. Навпаки, настрій був у всієї трупи надзвичайно бадьорий. Сама Марія Карпівна теж не мала приводу до журби й смутку. Вона, нарешті, була у своїй стихії. Творчий її корабель виплив-таки у широке море. Було над чим працювати, шукати й знаходити все нові деталі до образів, щоб робити їх ще більше правдивими й реальними. У родинному житті теж не було ніяких бур, що частенько трапляються в артисток. За дітей своїх вона була спокійна. За ними був постійний і надійний догляд. Чоловік її Денис Миколайович Мова теж ретельно працював над своїми ролями і користувався успіхом у публіки. У нього був прекрасний тенор, який він встиг опрацювати в консерваторії. Отже школа в поєднанні з великим природним матеріалом зробила його досвідченим співаком. Він дуже багато допомагав Марії Карпівні у підготовці співочих партій.
Голос у нього був сильний, високий і дуже мелодійний, приємний для вуха. Співав він усі тенорові партії. Петра з "Наталки Полтавки", Левка з "Утопленої", Андрія з "Запорожця за Дунаєм", бурсака Хому з "Вія" та інші пісні, що доводилось співати по різних п'єсах, не оперового значення.
Потроху йому почали доручати й не співочі ролі і виявилось, що в нього були неабиякі здібності актора. Особливо вдавались йому характерні персонажі та ролі польських панків-лиходіїв. Гадаю, що з нього був би досконалий Яго, коли б на українській сцені могли поставити шекспірівського "Отелло". Його тонке, трошки довгасте обличчя, закручені вгору тоненькі вуса та ще відповідний грим надавали йому виразу хитрого, як у лиса. Роль Герцеля з "Бондарівни" надзвичайно удавалась йому. Кращого панського прислужника, хитрого й підступного, трудно було б і знайти. Він був то улесливий, коли йому було треба приспати всяку підозру щодо своїх намірів, то нахабний, лихий пройдисвіт. Дівоча честь, чистота почуттів — то були для нього незрозумілі речі. Дівчина — це іграшка, якою можна погратися й кинути або поламати. В образі Герцеля Мова творив наймерзенніший, найогидніший тип. Грав він іноді й самого вельможного старосту, для якого Герцель викрадав у Бондаря дочку. І тоді скільки пихи умів виявити Денис Миколайович виразом свого обличчя і всією постаттю, яку він штучно робив більш імпозантною.
Пізніше, коли Іван Карпович написав свою п'єсу "Сава Чалий", у Дениса Миколайовича дуже виразно й переконливо виходив образ пана Жезницького, якого можна було б назвати кривавим. Майстерно грав Мова і в п'єсах побутового репертуару — різних дядьків і взагалі характерних персонажів. Особливо добре звучала у нього роль Савки з п'єси "Сто тисяч". Перед глядачем діяв неначе справжній, живий селянин-бідняк, який заради вигоди пристав у компанію до Калитки, щоб купити фальшиві гроші. Живо й правдиво розповідав він про те, як міняв гроші у казначействі, щоб упевнитись, що ті гроші, які невідомий дав Калитці як зразок, можуть ходити по людях цілком безпечно для тих, хто їх роздає. У міміці Мови під час його розповіді малювалися страхи, і весь він, всією своєю поведінкою, переконливо показував, як йому було надзвичайно лячно подавати фальшиві, на його думку, бумажки. А коли Гарасим Калитка при розподілі починав умовляти Савку взяти трохи менше грошей, ніж між ними було домовлено, Мова ставав просто страшним тоді. Він весь тремтів від почуття гніву й образи, а ще більше від жадоби. Здавалось, він ось-ось у запеклій люті вб'є Калитку, свого кума. Отже в кожній ролі, яку він виконував, він завжди давав потрібний образ. Вказівки братів Тобілевичів теж дуже багато допомагали йому. Шкода тільки, що такий прекрасний співак не шанував того скарбу, який мав. Любив він, як і багато інших акторів, прикладатися до чарки, а тому голос його почав спадати і наприкінці акторської кар'єри йому довелось перейти виключно на ролі характерних персонажів, хоч стрункість, потрібну для актора, він зберіг.
Треба сказати, що не тільки Мова допомагав трьом братам Тобілевичам, керманичам трупи, підносити якість спектаклів, а й більшість акторів та актрис намагались грати якнайкраще. Певно, сценічний талант та вдала режисура Садовського і Саксаганського добре впливали на ставлення всього колективу до театральної справи. Вимоги режисури були, на думку всіх, цілком справедливі й доречні, а нормальні умови праці в театрі та матеріальна забезпеченість членів трупи утворювали відповідний робочий настрій.
Творче піднесення акторів відбилось на художній якості вистав. Створився міцний акторський ансамбль, у якому мені довелось теж багато працювати, бо всі ролі, які до того часу грала Затиркевич, перейшли до мене. Мушу сказати, що мені було тоді якось особливо легко й приємно виступати на сцені. І не тільки я, а й інші актори хвалились, що їм теж було радісно і легко виконувати свої ролі. То був, напевно, безпосередній вплив на нас талантів. Вони своїм прикладом надихали всіх акторів і неначе передавали їм своє уміння грати й вільно триматися на сцені. Тому, може, наші спектаклі мали такий успіх і публіка щовечора йшла до нашого театру, як то кажуть, "валом". Треба було бачити, що коїлося тоді в залі для глядачів! Суцільні виклики та овації після кожної дії.
У той незабутній літній сезон в нашій трупі панувала виняткова приязнь між усіма акторами. Зникли непорозуміння, заздрощі, чвари. Всі без винятку намагались грати якнайкраще, щоб не показатись глядачам чорною плямою на тлі блискучого сузір'я талантів. Наша трупа тоді могла бути прикладом театрального колективу, який уміє прекрасно, творчо та спільно працювати на користь нашого українського театрального мистецтва.
Іван, Микола та Панас майже не розлучались у той період. Жили в одному готелі, снідали, обідали й вечеряли завжди разом. Я дуже охоче прислухалась до їхніх розмов, а разом з тим не могла й не стежити за кожним з братів, порівнювати їх один з одним, шукаючи спільні для всіх трьох, характерні родинні риси і такі, що робили їх не схожими один на одного.
