Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія

Переборщуєш ти не тільки в уживанні різних рухів, а й у змінах твого обличчя, в міміці. Пам'ятай, що сценічний образ — це тобі не фотографія, не копія, а художній твір! Хіба художник виписує на малюнку всі деталі й дрібниці, які разом з головним у "натурі", впадають йому в очі? Не все він відтворює на своїй картині з того, що є в його "натурі", себто в тих живих зразках, які він переносить на полотно. Художник бере з живого зразка тільки те, що може допомогти йому найбільш виразно і яскраво виявити типове для цього, вирваного з самого життя, образу. Деталі дуже часто затушковують головне, на що спрямовував свою увагу митець. А треба малювати так, щоб думка художника для кожного була такою ж ясною і зрозумілою, як і для нього самого.

Отже, на думку Івана, я занадто багато давала отих деталей, зайвих, як він казав, для "правди образу". Цей термін він часто вживав у своїх розмовах з іншими акторами. Тепер для визначення цього поняття користуються виразом "логіка образу".

Признатись по щирості, ота "правда образу" далась мені тоді добре взнаки. Іван був дуже вимогливим учителем і не пробачав мені ні однієї хиби в роботі. Доходило іноді до плачу.

— Хай вона тобі згорить ота "правда",— сердилась я з слізьми у голосі, кидаючи зошит, з написаною в ньому роллю.

Сльози і нервові вибухи тільки гнівили Івана, і він ще з більшою наполегливістю вимагав від мене чіткості й виразності у виконанні потрібного персонажа. Завдячуючи цьому, я, нарешті, добре з'ясувала собі, в чому полягав творчий метод праці над роллю Івана Тобілевича. "Вивчати життя, брати з нього живі зразки і запозичувати в них тільки головне, найбільш характерне для них",— занотовувала я собі. Для утворення типової дружини Борулі, я використовувала своїх давніх знайомих села Кардашеви та Карлюжини, бо добре їх всіх пам'ятала, але для "правди образу" запозичала також дуже багато характерних рис від тих килимарок і молочарок, про яких уже писала вище. Сценічний образ дружини Борулі вийшов у мене, так би мовити, збірним, комбінованим, але, як виявилося пізніше, коли я почала виступати в цій ролі на сцені, правдивим і типовим.

Але Іван Карпович на тому не заспокоївся.

— Мало утворити потрібний образ, треба його технічно вправити, треба, щоб самі ноги і руки рухались, обличчя змінювалось, очі дивились, а уста вимовляли слова ролі з пунктуальною точністю, так, як було намічено тобою в зв'язку з різними ситуаціями п'єси,— не раз повторював мені й іншим акторам Іван Карпович.

Грим, міміка, рухи тіла, жести — це той костюм, що повинен бути завжди напоготові. Користуватися ним успішно може лиш той, хто шляхом репетицій примусить есє своє тіло "грати роль" помимо волі самого виконавця.

Репетиції, репетиції та ще репетиції,— такий був акторський наказ Івана Тобілевича.

І до цього він іноді додавав:

— А що, як ти, бува, вийдеш на сцену і раптом схвилюєшся або злякаєшся?

Тимчасом, незважаючи на глибоке розуміння акторського діла, Івана як актора спіткала на сцені велика неприємність.

Першим його дебютом після примусової перерви в акторській роботі був виступ у ролі Мартина в п'єсі "Мартин Боруля". Іван Карпович охрип і тому дуже хвилювався, бо ніякі ліки й полоскання йому не допомагали. Про це хвилювання, звичайно, знала тільки я одна, бо Іван умів володіти собою і не показувати те, що діялось у нього на серці. Я його заспокоювала, як могла, радила звернутись до Панаса Карповича і попросити його зіграти Мартина в той вечір замість нього. Але Іван на це відповів, що Панас Карпович і так не виходить з театру, граючи щовечора.

Отже слова Івана Карповича про потребу постійної праці актора над собою справдились на ньому самому. Як тільки він вийшов на сцену, то відразу ж почав відкашлюватись і напружувати голос, щоб зробити його чутним для публіки. Це позбавило його змоги звернути більшу увагу на засоби виконання ролі. Борулю він зіграв не так, як того сподівалися всі, хто знав Івана, як високого майстра сцени. Публіка дуже холодно прийняла його і зовсім не викликала, хоч на афіші стояло, що сам автор п'єси гратиме Мартина. Рецензент, з'явившись у костюмерній Садовського, дуже несхвально озвався про Тобілевича — Борулю, про що й написав пізніше в газеті. Цей невдалий дебют гострим каменем зранив серце Івана Карповича, бо сам він найбільше був невдоволении своїм виконанням ролі. Панас і Маша глибоко співчували братові і силкувались заспокоїти й розважити його.

Після горезвісного спектаклю Саксаганський прийшов до нас у номер, як він це робив завжди, і жартами намагався розвеселити Івана. Він так комічно розповідав про всі свої невдалі виступи у різних ролях, що ми не могли не сміятися, слухаючи його. Іван сміявся разом зі мною і Машею, яка теж забігла до нас того вечора, але я добре бачила, що на душі у нього було тоді дуже важко. Він довго не міг забути про свій нещасливий дебют і завжди наводив його, як приклад своєї теорії про потребу повторних репетицій для вироблення технічної вправності.

— Вийшов на сцену, — ділився він пізніше своїми враженнями про цю невдачу з молодими акторами, — і відразу почув у собі якусь непевність, а тут ще отой темний, переповнений цікавими, колючими очима зал і неможливість заховатися, втекти від нього в більш безпечне місце. Що робити?! Грав, бо мусив, але без набутої заздалегідь технічної вправності та ще з охриплим голосом, трудно було викрутитись і зіграти гарно.

Усе моє акторське уміння, — казав далі Іван Карпович, — яким я володів до заслання, раптом десь зникло і я опинився перед публікою зовсім обеззброєний.

Але, на мою думку, Іван трохи помилявся, коли так казав про свій невдалий виступ. Я певна, що не будь у нього тоді боротьби з хрипотою, то й неудачі ніякої не було б. Та він зі мною не погоджувався:

— Певно, втратив давню звичку до сцени, — сказав він мені, — і тому втратив потрібну під час спектаклю душевну рівновагу.

Хто з нас двох мав тоді рацію, не знаю, але з того часу Іван Карпович почав наполегливо опрацьовувати кожну доручену йому роль.

Я була живим свідком роботи Івана Карповича над ролями, бо він завжди працював вголос, шукаючи потрібної інтонації. Проказуючи слова, він разом з тим супроводив їх відповідними рухами, жестами, мімікою та виразом очей. Я, неначебто зайнята своїм ділом, уважно стежила за його роботою і дивувалась іноді тим численним змінам у його зовнішньому вигляді, тим різним перетворюванням.

Увага й наполегливість, з якими Іван Карпович ста вився до створення кожної ролі, не давали мені помітити, яка з них найбільше йому подобалась. Одного дня я запитала в нього про це.

— Я ніколи не думаю, чи подобається мені роль, чи ні,— відповів Іван Карпович.— Мені це байдуже. Перш за все я шукаю відповідних засобів до найбільш правдивого відтворення потрібного мені персонажа.

Готуючи свої ролі, Іван ніколи не ходив по базарах, як це він порадив мені, щоб підшукати для себе "живих зразків". Він, за той час, що жив на селі, надивився на різних представників селянської верстви, і коли б був художником або скульптором, то міг би малювати або різьбити потрібний тип з пам'яті.

Нарешті настав той день, коли я вперше зіграла роль Палажки в п'єсі "Мартин Боруля". В ролі Мартина в той вечір виступав Іван. Я дуже хвилювалась, бо відчувала на собі велику відповідальність не тільки за виконання своєї ролі, а й за інших своїх партнерів. Коли б не ті численні проби, які Іван примушував мене робити разом з ним у номері перед спектаклем, я б напевно зіпсувала свій дебют, свою першу велику, як тоді мені здавалось, роль. У той момент, коли я вийшла на сцену, якийсь туман несподівано заслав мені очі і я розгубилась. Але звичка починати роль з добре відомої мені фрази, звернення до сина Степана: "...Гляди мені: сорочок та хусток, щоб не порозкрадали", — врятувала мене. Промовляючи оті слова, я почала повторювати ті рухи, які були потрібні по ролі, а потім оволоділа собою і тримала себе на сцені так, як тримала б себе справжня Палажка, виряджаючи сина до міста на службу в канцелярії. Ніхто крім Івана не помітив моєї розгубленості. Допомагало мені й те, що він грав Мартина і тримав себе на сцені так натурально й спокійно, неначе у себе вдома, на самоті зі мною. Під впливом доброї й натуральної гри своїх партнерів я забула, що я на сцені, що це мій дебют і що я лише дебютантка, а не справжня дружина Мартина, матір Степана й Марисі. Я забула навіть і про публіку, яка час від часу нагадувала про себе нестерпними й голосними вибухами сміху, особливо коли на сцені говорив і діяв Омелько.

Садовський і сама Заньковецька ласкаво поздоровили мене з щасливим, як вони казали, початком справжньої сценічної роботи. Садовський другого ж дня доручив мені готувати ще й інші ролі. Всі вони були характерні, того са мого амплуа, на якому були у нас дві артистки: Затиркевич та Переверзєва.

— Як же воно буде? — турбувалася я.— Виходить, ці ролі заберуть від них обох?

Я поділилася своїми сумнівами перше з Іваном, а потім і з Садовським.

— Менше турбуйтесь про інших,— відповів мені на це Микола Карпович.— Вони обидві поглядають у бік Марка Лукича. Мені достотно відомо, що Ганна Петрівна вже підписала умову на літній сезон з Кропивницьким. Він же збирає трупу.

А нам треба підготувати артистку на характерні ролі,— додав до цього й Іван, який слухав мою розмову з Садовським.

Почувши, що платня і Затиркевич і Переверзєвій залишиться такою, якою вона була до мого вступу в товариство, я заспокоїлась і взялась до роботи. Стеха з п'єси "Назар Стодоля", Мелашка з "Наймички" — це були ті ролі, які мені довелось готувати майже одночасно. За ними пішли такі: Фенна Степанівна з п'єси "Шельменко-денщик", Секлета з п'єси "За двома зайцями". Грала я і Риндичку у водевілі "По ревізії". Не буду писати тут про те, як працювала я над усіма тими ролями, які досить успішно, за свідченням інших акторів нашої трупи, виконувала на сцені. Скажу тільки, що прообразом Секлети була для мене та сама солдатка, про яку я вже згадувала, коли писала про виконання ролі Цвіркунки Заньковецькою.

Терпилиха з "Наталки Полтавки" здавалась мені теж однією з моїх давніх сільських знайомих.

— Непідроблена правда буває тільки у справжньому житті, — учив мене Іван.