Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Отакими, на думку автора, й мусили бути всі представники селянської адміністрації. Такими, принаймні, він хотів їх бачити.
Друзі застерегли письменника від того, щоб п'єса кінчалася смертю Мирона Серпокрила. Лякали цензурою, яка могла б заборонити п'єсу, коли б сумнівне розв'язання питання спілки в очах цензора видалося дискредитацією ідеї хліборобських артілей.
Під впливом тих дружніх порад Іван Карпович переробив кінцівку: Мирон у нього вже не вмирав, а його обирали у члени земської управи.
Треба сказати, що Іван Карпович деякий час надавав великого значення роботі земства. Він вірив тоді, що до земства йшли працювати найкращі представники тогочасного суспільства, ішли під впливом свого щирого бажання допомогти простому людові, особливо — селянству. Але ближче знайомство з отими, як він думав, "друзями народу" захитало віру Івана Карповича в їхню доброчинність і справедливість. Тож цей другий варіант закінчення пєси "Понад Дніпром" теж не задовольняв автора. Отже він вирішив послати до цензури перший. Це було вже в 1897 році. Почав чекати відповіді, а її все не було та не було. Тоді він вирішив, що друзі не помилялись, коли застерігали проти кінцівки першого варіанту. Почекав Іван Карпович відповіді з цензури, подумав та й послав туди другий варіант п'єси.
Всупереч його сумним сподіванкам, цензура дозволила обидва варіанти. В 1899 році п'єсу було надруковано в журналі "Киевская Старина" з обома фіналами. Нарешті здійснилася мрія письменника: його погляди на хліборобські артілі та на примусове переселення українських селян в Оренбурзькі степи були широко опубліковані і це дало йому хоч трохи задоволення. Він почував, що виконав свій письменницький обов'язок — будити думку суспільства і ставити перед ним важливі життєві питання.
Іван Карпович вірив, що його п'єса піднімала важливі питання в житті українського селянства і що її обов'язково треба було показати на сцені. Але то сталося значно пізніше.
У час нашого проживання на хуторі Іван Карпович цікавився ще багатьма питаннями з життя села. Саме вони й відволікали увагу письменника від роботи над п'єсою "Понад Дніпром". У той час почали народжуватися й енергійно діяти на селі нового типу хижаки, вже сини фінансового капіталу. Оті нові сільські п'явки на тілі українського хлібороба і просились потрапити на сторінки комедій Тобілевича. Обурюючись на різних Калиток, Калито-чок, Пузирів та їхніх прислужників Феногенів і Феноген-чиків, Іван Карпович збирався висміяти їх, показавши на сцені для привселюдного осудовиська. Взимку, коли всякі роботи на полі цілком припинялися, він брався до письменницької праці. Ним було вже намічено два цікавих, як він думав, сюжети. Один мав змалювати подію, взяту ще з часів кріпацтва, щоб показати сваволю поміщиків над своїми селянами, і назву для цієї п'єси Іван Карпович вибрав таку: "Що було, те мохом поросло". Другою п'єсою мала бути комедія "Влада грошей", яка повинна була показати широкому світові пристрасть селянства до "святої" земельки і до нагромадження грошей, щоб було за що її купити.
Успіх п'єс, написаних Іваном Карповичем у Новочеркаську, примусив його віддати перевагу першій темі. Йому здавалось, що тема "гроші" буде далеко сухішою, ніж історія закоханих парубка й дівчини, яких наважились тяжко покривдити прислужники поміщика, забравши наречену з-під вінця на поталу сластолюбцю панові. Адже ж правом "першої ночі" користувались не тільки рабовласники на Україні, а й феодали в інших країнах. У далекі часи кріпацтва поневолення людини людиною було звичайним явищем. Отже, вважаючи, що для публіки цікавіше буде подивитись п'єсу, в якій оповідатиметься про пригоди закоханих, Іван Карпович знову дав перевагу театрові над інтересами літературними. Всю зиму 1887 року він присвятив п'єсі "Що було, те мохом поросло". Але весною 1888 року від цензора повернувся примірник п'єси із забороною її до постави.
Іван Карпович не склав зброї. Театр потребував нових п'єс, а свій твір він вважав сценічним. Отже він знову засів за переписку п'єси і нічого крім назви в ній не змінив. Переписав і послав до цензури під назвою "Не так пани, як підпанки". Тієї ж осені ця п'єса знову повернулася без дозволу цензури. Тоді Іван Карпович послав її під назвою "Де люди, там і гріх" — вона повернулася з таким же сумним результатом. Кінець кінцем п'єса таки одержала дозвіл цензури, але вже в 1904 році, під назвою "Підпанки". Ще до ухвали її цензурою вона була надрукована в журналі "Правда" в 1890 році під першою своєю назвою, себто — "Що було, те мохом поросло", а в 1899 році, під назвою "Підпанки", в журналі "Киевская Старина" та окремою книжечкою.
У 1903 році ця п'єса увійшла до збірника творів Івана Тобілевича "Драми і комедії".
Отож, як бачимо, авторові не дуже пощастило з показом своєї п'єси на сцені, а разом з тим численні подорожі "Підпанків" до цензури свідчать, що Іван Карпович не так то легко здавав свої позиції. Коли він що задумував, то намагався здійснити. Так було і з п'єсою "Хто винен" та й у багатьох інших, важливих для Івана Карповича, випадках.
Під час мандрівок п'єси "Підпанки" до цензури Іван Карпович зробився ще більш вимогливим до свого тексту, ніж був раніше. Переписування одного й того ж твору зробило його більш уважним і самокритичним. Цьому ще допомогло, гадаю, видання збірки його творів, яке було здійснене 1886 року. До збірки увійшли три перші дозволені цензурою п'єси: "Бондарівна", "Розумний і дурень" і "Хто винен". (За вимогою І. Тобілевича на тій збірці було зазначено, що автор забороняє виставляти п'єси на сцені без його на те дозволу. Це було зроблено у зв'язку з його угодою з товариством, якому Іван Карпович надав виключне право постановки своїх п'єс). Друкувалась ота перша книжка творів Тобілевича в м. Херсоні, і коли, списавшись з автором, видавництво весною 1887 року прислало нам належні примірники, я помітила, що поява на нашому хутірському столі великої гірки першої надрукованої збірки п'єс не справила на автора того враження, на яке я сподівалася. Замість того, щоб радіти, побачивши свій уже надрукований твір, Іван Карпович, передивившись уважно першу книжку, що потрапила до його рук, навіть посмутнів.
— Чого ти? — спитала я здивовано, бо сама дуже раділа і вважала прибуття книжок важливою подією в нашому хутірському житті.
— Ти радієш,— сказав він,— а мені стало якось боязко. Адже ж від друкованого слова може бути і велика користь і велика шкода!
Іван Карпович почав пояснювати мені, яка відповідальність лежить на письменникові, що видає свої твори. Досі він писав головним чином для сцени. А на сцені різні помилки у висловах акторів проходять часом зовсім непомітно, а як і помітить хто, то не знає, чи то помилка автора, чи актора. А в книжці кожне слово вже без всяких сумнівів іде від автора, і тому всі помилки також ідуть на рахунок того, хто написав книгу. Коли видавництво з Херсона почало просити у Івана Карповича дозволу на видання окремою книжечкою п'єси "Наймичка", автор поставив вимогу додержуватись його тексту і не робити ніяких поправок без його дозволу.
У той час в нашу адресу на станцію Шостаківка акуратно надходили журнали "Киевская Старина", "Правда", "Галицька Зоря" та газети "Новое время", "Одесский листок", "Елисаветградские ведомости". Крім того брати, як і раніше, були дуже уважні до Івана Карповича і завжди надсилали йому всі номери газет з рецензіями на вистави з тих міст, де вони грали. Отже ми хоч і були відрізані від широкого світу межами нашого хутора, а проте зв'язок з культурним світом у нас не припинявся. Іван Карпович сам не міг обходитись без газет і журналів, та й мене до того привчав. Привчав він цікавитись друкованим газетним словом і друзів своїх селян. Щонеділі у нас збиралися ті з хліборобів, які почували потребу знати, що діється в світі. Іван Карпович читав їм чітко й виразно різні статті з журналів та газет, пояснюючи незрозумілі для них вислови, а вони уважно слухали, вставляючи подекуди свої коментарі до прочитаного або коротенькі, репліки, завжди дотепні й гострослівні.
Та хоч яке було повне інтересами наше життя на хуторі, а проте воно перестало задовольняти актора і письменника Тобілевича. Потягнуло до роботи в театрі, до людей, рівних собі по освіті, до своїх однодумців. Журнали, газети, книжки не могли заступити живого слова культурної людини. Та й справи матеріальні вимагали більш широкого поля діяльності, бо прибутків від хазяйнування на хуторі не могло вистачити на всі наші потреби. Одні тільки борги за землю Тарковських забирали більшу частину того, що ми одержували. Наука дітей і їхнє проживання в Єлисаветі на учнівській квартирі теж вимагали від нас постійних і чималих витрат. А було то наприкінці 1888 року. Надходив кінець нашому примусовому проживанню на хуторі. Одержати тільки паспорт, і можна вирушати в путь. А тут саме й діло знайшлося. Тієї осені ми дізнались про те, що М. Л. Кропивницький знову чогось розгнівався на членів товариства і не тільки залишив його, а й почав збирати нову трупу.
Про те, що Кропивницький не захотів грати в товаристві, ми знали з листів Панаса й Миколи, а про його намір організувати нову трупу довідались від друзів з Єлисавета. Про бажання Кропивницького остаточно відокремитись від товаришів, з якими він так довго й з таким блискучим успіхом працював на сцені, Іван Карпович сповістив Миколу в листі від 1 листопада 1888 року з хутора. Іван писав:
"Кропивницький поїхав у Харків, де найняв кватирю і буде набирати нову трупу. Ненужна конкуренція. Міст, де б можна було грати одній трупі, мало, а тут — на тобі — три... Трупа, котру набере Марко, маючи Кропивницького в заголовку, буде робити конкуренцію, навіть більшу, ніж трупа Старицького, котра тепер з великим поспіхом грає в Курськім. Одначе з цього не виходить, що наше товариство без Кропивницького пропаде..."
У другому листі, від 5 грудня того ж таки року, Іван Карпович писав, що Одесу взяти приступом буде для товариства легше, ніж Харків, бо "Одеса вже взята давно". А те, що Марка Лукича не буде з ними, не так уже повинно їх лякати, бо у них є головне — Заньковецька. "їй, публіці, далеко більше ходить бачить Заньковецьку, ніж Марка".
