Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Коли він каже сьогодні: "Ні, не хочу",— то завтра він може сказати щиро: "Добре".
— Не захотів він їхати з нами в цю подорож, — пояснював Панас Карпович, а завтра охоче приєднається до нас і промовить весело: "Я їду з вами!"
Зі слів Саксаганського я зрозуміла, що він дивиться на попсовані стосунки між Кропивницьким та Садовським, як на діло швидко минуче, не дуже серйозне, що може незабаром змінитися знову на щиру приязнь. Панас Карпович був певен того, що рано чи пізно, а Кропившщький перестане гніватись і сам приїде до товариства. Так воно і сталося пізніше. Видно, Саксаганський дуже добре знав натуру Кропивницького, з яким приятелював і з яким не раз їздив на полювання у вільні від роботи дні.
Ніколи не забуду того враження, яке справили на нас перші звуки увертюри до "Наталки Полтавки", коли ми прийшли до театру, щоб подивитися виставу. Слідом за увертюрою піднялась завіса і чудовий голос Наталки — Садовської залунав з кону: "Віють вітри, віють буйні". Іван Карпович, що завжди в нещасті тримався твердо й непохитно, тепер аж заплакав із зворушення й радості. Звичайно, що я теж плакала, сама того не помічаючи. Наші відчування легко зрозуміє кожний, кому довелося пережити подібні моменти у своєму житті.
Під час перебування в Новочеркаську товариство гучно справило весілля Марії Карпівни Садовської. Вона виходила заміж за відомого вже тоді співака Дениса Миколайовича Мову (справжнє прізвище його було Петров).
Весілля відбулося в першорядному готелі, в альтанці, обвитій виноградом. Тихої літньої ночі, при яскравому освітленні кольорових численних ламп, при звуках оркестру, за гучними весільними співами просиділи всі за столом аж до білого дня.
Хата наша ожила. Розцвіло й життя наше безліччю всяких живих, близьких до серця справ та інтересів. Мало не щодня у нас збиралися свої люди: брати, Маша з чоловіком, Заньковецька і дехто з інших членів товариства. Точилися цікаві розмови, читали в гурті нові твори Мирного, Старицького. Всі слухали уважно, а потім ділилися своїми враженнями. Розмови тривали іноді до самого світанку. Говорили також і про перебуті веселі й сумні події, про зміни в товаристві, про те, чому немає Кропивницького з ними, про всякі перешкоди, утиски і заборони, які робили працю українського артиста дуже тяжкою і відповідальною.
Багато сумного почули ми тоді про справжні причини розподілу трупи між Кропивницьким та Старицьким. Недурно Іван Карпович так тяжко смутився, коли йому писав про той розподіл ще раніше Саксаганський. Особливо вразили нас розповіді про судовий процес, який розпочав Старицький проти Кропивницького, обвинувачуючи його в тому, що він не тільки зірвав йому сезон в Одесі, не приїхавши у призначений час, а й змусив тим самим Старицького заплатити власникові театру десять тисяч карбованців неустойки. Адже в умові була обіцянка грати в театрі за участю М. Л. Кропивницького, а той і сам не приїхав і забрав у Старицького найкращі його акторські сили.
Скориставшися з перебування братів у Новочеркаську, Іван Карпович поділився з ними своїми планами щодо п'єс "Мартин Боруля" і "Хто винен", а також прочитав їм "Наймичку". Вона давно вже була на розгляді театральної цензури і ми чекали на її повернення до нас з дня на день. П'єса дуже сподобалась усім, але кінець її викликав деякі зауваження з боку Саксаганського. Він радив трохи змінити його, викинувши останні слова адвоката: "От так проізшествіє". Казав, що вони можуть розхолодити драматичний настрій у публіки. Іван погодився з ним, переробив кінець і п'єса ставилась на кону без отих слів. У кінці травня ми одержали цензуровану "Наймичку". Дозвіл на її показ мав дату: "9 травня 1886 року". На сцену вона потрапила 15 липня того ж самого року. Трупа переїхала тоді до Ростова, де й відбулася прем'єра.
Спокуса для автора була занадто велика. Він потай від усіх поїхав до Ростова і бачив там свою улюблену Харитину в перший раз її появи на сцені. Харитину грала Марія Костянтинівна, яка захопилася цією роллю ще в Новочеркаську, під час читання п'єси Іваном Карповичем. За словами Панаса Карповича і самого автора, артистка була на недосяжній височині.
Повернувшись до Новочеркаська, Іван Карпович довго згадував ту виставу, багато говорив про неї та про її виконавців, найбільше захоплюючись грою Заньковецької.
Вона змалювала такий образ Харитини, про який я міг тільки мріяти, — казав він. — Я побачив на сцені не артистку в ролі Харитини, а справжню Харитину, щиру, чесну сільську дівчину, з чистим серцем, з високо благородною вдачею. Простота, невимушеність, правда і глибока моральна незайманість були головними рисами виконання цієї ролі геніальною артисткою. Іван Карпович у захваті казав:
— Це вже не великий талант, а геніальність!
За його словами, гра Заньковецької в "Наймичці" не тільки піднімала її на самий високий щабель театрального мистецтва, а й увічнювала ім'я артистки, поставивши його поряд уславлених імен, відомих усьому культурному світові.
"Такі таланти, як у Заньковецької, можуть засіяти сліпучим блиском лише раз у сто років!" — було переконанням Івана Карповича. А коли до нас почали приходити часописи з рецензіями на гру Марії Костянтинівни в Петербурзі, він поставив ім'я Заньковецької нарівні з іменами борців за українську культуру, за щастя простого українського люду.
Вона й сама не знає, чим вона є для кожного українця-патріота, — казав він. — Кожний справжній українець, як вірний син свого народу, мусить берегти в своїй хаті портрет Заньковецької, як ми зберігаємо портрети нашого генія Тараса Шевченка. Всі українці повинні навчати дітей своїх і онуків шанувати ім'я цієї геніальної артистки.
Іван Карпович пояснював мені, що Заньковецька — справжня дочка свого народу, бо вона знає й розуміє, в яких тяжких умовах він живе, і силкується своїми художніми засобами збудити глибоке співчуття широкої публіки до знедолених і покривджених селянок.
У часописі "Новое время" від 7 грудня була вміщена стаття М. Л. Кропивницького, який на той час повернувся до свого товариства і почав виступати в Петербурзі, в театрі Лінської-Неметті. Марко Лукич писав у своїй статті про те, що "Наймичка" Карпенка-Карого — цілком самостійний твір, а не переробка однойменної поеми Шевченка. У тій самій газеті, тільки від 12 грудня того-таки самого 1886 року, була стаття О. Суворіна "М. К. Заньковецкая в "Наймичке". Д. Мордовцев написав у "Новостях" статтю "Малорусская труппа". Всі оті надзвичайно схвальні рецензії ми довго берегли, поки вони не згоріли пізніше на хуторі "Надія", під час пожежі, разом з усіма чернетками і рукописами Івана Карповича, які він не міг возити з собою під час театральних подорожей і які зберігались на хуторі.
Під впливом схвальних рецензій та листів від братів з Петербурга Іван Карпович, закінчивши переписувати "Мартина Борулю"5, вирішив якнайшвидше переробити свою п'єсу "Хто винен". Після капітальної переробки він назвав її "Чарівницею", маючи на увазі присвятити п'єсу Заньковецькій, що здолала зачарувати своїм талантом навіть Петербург.
Творив він свою "Чарівницю" буквально не встаючи з місця, а коли прочитав мені, то я побачила, що новий твір цілком відрізняється від першої своєї версії ("Хто винен"). У такій новій редакції він і послав п'єсу Садов-ському, прохаючи подати її до театральної цензури.
Яке ж було наше здивування й щастя, коли ми отримали в січні місяці 1887 року повідомлення від Садовського, що п'єса, після того як її перше було заборонено, успішно одержала дозвіл цензури. Микола Карпович дуже докладно про все те нам написав.
Насамперед, одержавши "Чарівницю", він назвав її "Безталання" і пошукав, чи немає бува у цензурі якого-небудь чоловічка, який би міг допомогти щасливо просунути п'єсу й одержати дозвіл для показу її в театрі. Такий чоловічок неначебто й знайшовся в особі малознайомого земляка Фреймана. Він пообіцяв Садовському успішно влаштувати це діло, а сам нічогісінько не зробив. П'єсу було заборонено.
Повернувшись до готелю, Микола Карпович, в досаді і на цензора і на Фреймана, жбурнув недозволений примірник під стіл і почав розповідати про неуспіх "Безталання" в цензурі Марії Костянтинівні. Вона теж сприйняла ту сумну подію близько до серця, бо п'єса їй дуже сподобалась, і вона вже бачила себе в ролі бідолашної Софії.
В той час як Садовський лютував, а Заньковецька журилася, прийшли до них два незнайомі добродії. Один був у військовій формі, другий — у цивільному одязі, але відразу можна було пізнати, що один і другий належали до великопанського товариства. Вони прийшли просити Заньковецьку взяти участь в якійсь благодійній виставі, і обов'язково — в "Наймичці". Марія Костянтинівна, з чарівною, як завжди, посмішкою, погодилась, але попросила їх допомогти, коли це можливо, одержати в цензурі дозвіл на п'єсу, яку автор присвятив їй. Вона пояснила їм, що п'єса дуже хороша, роль героїні в ній саме така, яку артистці цікаво грати, але, на жаль, цензура заборонила її. Ознайомившись із змістом "Безталання", обидва добродії пообіцяли добути дозвіл і, забравши недозволений примірник, хутко вийшли, упевнившись перед тим, що Заньковецька погоджується виступити в уславленій вже в Петербурзі "Наймичці". Виходячи сказали, що п'єсу "Безталання" вони повернуть негайно, не більш як з'а дві години. І дійсно, того ж самого дня Садовський вже розписувався в канцелярії цензора про одержання ним дозволеної до постави п'єси "Безталанна" — канцелярист помилився при переписуванні титульного листка і замість "Безталання" написав "Безталанна". Садовський і тим був задоволений. Головне було досягнуто, дозвіл одержано, звичайно, завдяки славі Марії Костянтинівни. Це було 17 січня 1887 року.
"Наймичка" проклала шлях і для "Безталанної". Вона здобула невгасиму славу не тільки для артистки Заньковецької, а й для її автора. Завдячуючи їй Тобілевичу було скорочено час його перебування в Новочеркаську. Заньковецька потурбувалась і про це, скориставшися зі своєї популярності в Петербурзі.
Доля неначе усміхнулась нам. Іван Карпович знав про заходи Марії Костянтинівни і нетерпляче чекав на листи з Петербурга.
Ой, яке довге здалося нам оте чекання дозволу на виїзд з Новочеркаська! Надія на визволення поманила нас і не справджувалась.
