Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Коли надходив час дітям лягати спати, він сам любив вкладати малу Орисю в її ліжечко і деякий час розмовляв з нею, аж поки вона не починала засинати. Після того брався знову до своєї літературної роботи і працював, не. встаючи, далеко за північ. Йому найкраще працювалось уночі, коли хатнє життя завмирало, хоч він ніколи не хотів признатися мені в тому. Але йому було потрібно, щоб я час від часу підходила до нього, подаючи склянку гарячого чаю. В нашій грубці завжди стояв чайник з гарячою водою. Він любив перевірити себе моїми враженнями від написаного ним. Читав мені, ділився зі мною своїми думками, а потім знову заглиблювався в роботу Бувало так, що він іноді сам будив мене, щоб перевірити яке-небудь сумнівне місце. Я так звикла до його тихого поклику "Соню", яким він будив мене, що як би тихо він не казав оте слово "Соню", я миттю вже була на ногах, повна уваги до того, що він починав читати або казати мені. Отак спливали тихо наші дні, а часом і ночі.
Нарешті, п'єсу було закінчено й переписано аж двічі, один раз для обробки її остаточно, а вдруге — спеціально для цензури. То було на початку березня місяця 1886 року.
Ще не одіславши "Наймички" до цензури, Іван Карпович узявся ретельно працювати над "Мартином Бору-лею". П'єса, як то кажуть, була взята з сімейної хроніки Тобілевичів. Думка про неї давно вже зародилася в Івана Карповича, ще тоді, коли він, сидячи за палітурками, розповідав мені про прагнення Карпа Адамовича піднятися трохи вище над рівнем селянської верстви. Він говорив про значення показу на сцені, перед широким колом громадянства, трагічного становища поневоленої людини, яка борсається в лабетах безправності, бажаючи добитись хоч якихось куценьких прав.
"Мартин Боруля" Івана Карповича, хоч і має назву комедії, є проте по суті глибоко соціальною драмою. За її неначебто веселим сміхом відчуваються гоголівські сльози і чується голос великого російського класика: "Над чим смієтесь? Над собою смієтесь!" Іван Карпович у такому саме напрямку і творив свого "Мартина". Коли він читав мені сцени з нової п'єси, я сміялась іноді дійсно до сліз.
Іван Карпович сам сміявся разом зі мною, незважаючи на своє серйозне ставлення до безправного свого героя Мартина, в дійсності, не такого уже й смішного, як воно здається. Багато комічного й веселого автор викинув при переписуванні п'єси, і коли я благала його не викидати, він казав мені польською мовою:
Co zanadto, to nie zdrowo.4
Усе треба робити в міру,— казав він іншим разом.— Сміх хоч і весела річ, а коли його забагато, то від нього може й занудити.
Викинуті сценки я переписала власноручно й заховала в окремій скриньці. Мені шкода було загубити їх.
На жаль, саме в той час на політичному обрії знову насунулися чорні хмари. Один з давніх єлисаветградських друзів сповістив нас листом, що всіх товаришів тамтешньої української громади заарештовано, а декого з них уже вислано до Сибіру. Цей друг попереджав нас, щоб ми теж були готові до трусу й арешту.
Лист той тяжко вразив нас, бо з нього ми довідалися про тяжку долю дорогих для Івана Карповича людей — Опанаса Івановича Михалевича, Олександра Карловича Тарковського та інших, з якими Іван Карпович працював у період свого проживання в Єлисаветі. Більшу кількість його спільників по громадській та політичній роботі було заслано в Сибір
Треба було подумати про можливість трусу і в нас. У Івана Карповича зберігалось чимало важливих листів і документів. Отже треба було все це зібрати й подумати, в якому надійному місці переховати. Вирішили, щоб я, будучи вільною людиною, їхала на Україну і відвезла ті документи до своїх рідних. Потім я мала поїхати до Карпа Адамовича Тобілевича, щоб передати йому від сина багато різних доручень родинного й господарського значення.
Діти були в страшній біді, особливо після того, як жандармерія розправилася з усіма друзями Івана Карповича. Старий батько, побачивши мене, аж заплакав, оповідаючи про свою недолю і про тяжке життя з того часу, як сина Івана було заслано. Він скаржився на те, що хлопці — Назар і Юрко — не хотіли вчитися, що вони, обідрані й босі, ганяють по вулицях Єлисавета, і що йому, старому, трудно вже дати їм раду.
Ця подорож на Україну тривала довше, ніж я гадала. Під впливом тяжких вражень і всіх невигод подорожі я аж захворіла тоді і мусила лягти до лікарні, а було це в Одесі, куди мені довелось поїхати з Єлисавета. Я завчасно породила дочку Марію і відвезла її на село та покинула на чужих людей. А сама, ледве жива, мусила поспішати до чоловіка. Весь час мене мучила думка, що я вже не застану його в Новочеркаську і помимо моєї волі я вже міркувала про те, як мені доведеться мандрувати за ним кудись на далеку Північ, куди вже помандрувало багато інших жінок. Так мені казали деякі єлисаветградці, що якимсь чудом урятувались від біди.
На щастя, приїхавши додому, я застала Івана Карповича живим і здоровим, тільки дуже знервованим. В хаті був непорядок. У мою відсутність трапилась пожежа. Один бік нашої кімнати зовсім знищив вогонь. Згоріла перегородка, за якою стояло наше ліжко, і саме ліжко теж згоріло. Аж дивитись було сумно.
— Як це сталося? — питала я у Івана Карповича. — Як виникла пожежа в хаті?
А сталась вона так. Однієї ночі, коли всі полягали спати, Іван Карпович усе ще сидів і писав. Він так захопився своєю роботою, що не помітив, як сірничок, кинутий ним на ліжко, не згас, а продовжував горіти, і як від нього за-тлілась постіль, а від ліжка зайнялась і перегородка, за якою спала служниця з Орисею. Дим почав застеляти очі Івану Карповичу, але він подумав, що то від довгої роботи Протер очі і озирнувся позад себе. Над ним і навколо нього вже палахкотів вогонь. В мент він був уже на ногах, зірвав занавіску, кинувся до діжки з водою, яка, на щастя, стояла тут же, в кімнаті. Через кілька хвилин пожежа була ліквідована. Випадок із сірничком був дуже характерний для Івана Карповича, який так захоплювався своїми думками, що часом зовсім нічого не помічав навколо себе. Він міг, наприклад, одягти на себе білий піджак поверх чорного і вийти отак на вулицю. Думаючи про своє, він міг цілий день нічого не їсти. Він був такий неуважний до себе самого, що його не можна було залишати на довгий час без жіночого догляду.
Настрій у нас обох був тоді дуже пригнічений. Ми весь час чекали трусу. Чоловік занедужав, а я теж потребувала догляду й відпочинку після подорожі на Україну.
Так тривало досить довго, а потім життя потроху почало прояснюватись, входити в звичайну свою колію. Ми почали заспокоюватись, гадаючи, що лиха година минула нас, і що лихо про нас уже забуло.
Коли враз, одного ранку, все подвір'я нашого дому заповнили озброєні люди, оточили помешкання, — і цілий гурт їх з грюкотом ввалився до нас у хату... Під командою офіцера-жандарма і товариша прокурора зробили у нас трус. Небажані гості старанно переглядали усі рукописи й папери Івана Карповича. І тут трапився маленький інцидент, про який ми довго потім згадували. Дивлячись, з якою увагою жандарм з прокурором роздивляються батькові рукописи, маленька Орися подумала, що чужі дяді цікавляться почерком її татка. Вона взяла і свого зшиточка зі стола, підійшла до старшого, розгорнула перед ним зшиток і сказала:
— А оце, дядю, я так пишу!
Цей вчинок малої дитини, її веселий, ласкавий голос серед мертвої тиші викликав розгубленість на суворих обличчях жандармів, прокурор навіть схвилювався, погладив дівчинку по голові, підвівся і, наказавши моєму чоловікові негайно йти за ним, вийшов з хати. Мені не дозволено було ані одного слова сказати Іванові Карповичу. Він пішов з жандармами, сумно попрощавшись зі мною поглядом. Цілий день я ждала його в тривозі, не знаходячи собі місця. Яка доля чекає на нього? — думала я, стоячи біля вікна і не зводячи очей з вулиці. А як не повернеться? — раптом лякалась я.— Куди тоді бігти, кого питати, кого благати? Він повернувся пізно увечері, дуже змучений, але з веселими вогниками в очах. Весь день його тримали в слідчій камері і викликали на допити не менше, як десять разів. Допитуючись, старались хитро заплутати його в сітку суперечних зізнань. Але, видно, сама доля прийшла йому на порятунок: вона неначе направляла його думки, підказуючи такі ясні й логічні докази, що вони зовсім збивали слідчих з пантелику.
— Це був справжній герць,— оповідав мені Іван Карпович про ті допити, які робив йому слідчий. — Це був двобій не на життя, а на смерть, де кожне слово було ударом, а кожне необережне слово могло стати тяжким вироком для самого себе.
Іван Карпович сам дивувався зі свого спокою і розважливості.
Не дізнавшись нічого про ту організацію, що мала на меті "зрушення державного ладу", влада дала йому на деякий час спокій, лише посиливши за ним догляд козачого уряду. Це так дивно виглядало. Приходить уранці до нашої хати який-небудь козак, та такий добродушний, що хочеться його і чаєм напоїти, і про всячину розпитати, а він сидить з наказу мовчки годину або дві, і переконавшись, що всі на своїх місцях, іде додому. На другий день приходить інший і робить те ж саме — мовчки повартує і йде додому. Тоді отаманом на Донщині був князь Святополк-Мирський. Він не дуже силкувався переборщити, виконуючи накази високих сфер. Він тільки робив це "про людське око". Через те з боку козачого уряду не було гострого ставлення до піддоглядних, яким був на той час один тільки Тобілевич.
Через деякий час після трусу Івана Карповича було покликано до отамана. Він прийняв його дуже привітно і сказав, що ним одержано від столичного уряду папера, в якому його прохали не дуже турбувати нічним доглядом Тобілевича і давати йому деякі пільги.
Хто там про вас так піклується? — спитав отаман, усміхаючись.
Бог, ваша світлість, — відповів Тобілевич.
А, так, так. Напевно, що бог має рацію. Я чув, що ви артист. Я великий прихильник українського театру і радий, що вам довелось тут, у мене, відбувати свою покуту; в іншому місці вам було б напевне далеко тяжче. Я дав наказ, щоб вам дали спокій, а ви повинні мені дати слово не надуживати своєї волі і тим самим не зробити собі й мені неприємності.
І справді, після цього ми довгий час майже не помічали догляду.
