Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Я пересвідчилася в тому, що скупість тексту допомогла письменникові зробити свої персонажі більш яскравими й виразними щодо їхніх характерів. Я тоді погоджувалася з Іваном Карповичем, що гарно звучащі слова і вирази — це дійсно лише, як він казав, "медь бряцающая", яка нічим не може допомогти ясності образів.
— Брязкіт слів, — пояснював Іван Карпович, — залишається лише брязкотом, коли він нічого не додає до потрібного малюнка. Отой брязкіт не тільки зайвий, а й шкідливий.
Спостерігаючи, як він працював над п'єсою "Розумний і дурень", я навчилась цінувати кожне окреме слово в драматургічному творі. Я зрозуміла, що слово — велика річ і уміти користуватися ним не так уже й легко. Хіба я не бачила, як уперто й старанно опрацьовував Іван Карпович свої сцени, домагаючись ясності й виразності думки і уникаючи зайвого словесного матеріалу? Лаконізмом він хотів наблизити свої твори до духу мови нашого народу, який іноді одним лише влучним словом не тільки скаже, а й "припечатає".
Багато потрудився Іван Карпович при змалюванні образу Мар'яни. Йому хотілось показати її не суцільним негативним типом, яким був Михайло, що, не моргнувши, міг запропонувати батькові відсидіти три місяці в острозі, аби зберегти двісті п'ятдесят карбованців штрафу за шинки. За щось же покохав Мар'яну чесний і благородний Данило. Дуже скупо, але цілком достатньо прозвучали її слова, звернені до матері, що життя її навчило бути розсудливою. І далі, під час вагань, до кого їй прихилитися, чи до Данила, до якого в неї лежить душа, чи до брата його, багатого Михайла, який обіцяє їй безжурне життя в повному матеріальному достатку, вона коротко каже: "Любощі — дурощі" і додає, що кохання не дало їй ні щастя, ні радості. Можливо, що коли б вона одружилася з порядною людиною, то з неї була б не така вже безпросвітна егоїстка, яка, йдучи з дому, замикає все їстівне, залишаючи навіть хліб під замком.
У процесі кількаразового читання цієї п'єси мені здавалось, що четверта дія наче випадає з головної сюжетної лінії. Вона переносить глядача і читача у зовсім нове оточення: над берег Чорного моря в товариство зовсім нових людей, серед яких працює знайомий нам Данило. Він єдиний зв'язує це нове оточення з тими дійовими особами, які діяли на протязі трьох перших дій і яких ми ще побачимо в п'ятій, попрощавшись з хазяїном рибалок Зіньком і його дочкою Мартою. Одного разу я наважилась сказати про це Іванові Карповичу:
— Хіба не можна було б викинути оту четверту дію, лише згадавши про умови життя Данила з рибалками, коли він повертається додому? — спитала я, пояснивши, що ні Зінька, ні Марти ми ж більше не бачимо. Навіщо ж так ретельно скорочувати все зайве у п'єсі, залишаючи усю четверту дію?
Іван Карпович вислухав мене дуже уважно, подумав трохи, а потім став мені доводити, що коли викинути четверту дію, то це позбавить повноти характеристики Данила, котрий, по суті, не менш важлива особа в п'єсі, ніж Михайло. Адже ж про нього й у заголовку п'єси згадується. Умови життя його на заробітках мусять бути обов'язково дуже хороші й привабливі, щоб підкреслити безкорисливість Данила, котрий не міняє своє непевне майбутнє з Мар'яною на забезпечене прийдешнє з хорошою й закоханою в нього Мартою, єдиною дочкою багатого власника рибного промислу. Іван Карпович казав:
— Слова, спогади про оті щасливі умови життя на заробітках не будуть остільки переконливі, як їхній показ. Публіка в театрі, чи читачі тієї п'єси мусять наочно пересвідчитись, як Данило жив і що він кидає.
Крім поповнення характеристики Данила, Іван Карпович в особі Зінька хотів показати людям зразок хорошого хазяїна, багатія, яких, на жаль, йому не пощастило зустріти в своєму житті.
Не картай лише саме зло, — казав він, — а вмій показати приклади доброго, благородного.
Отже, Іван Карпович залишив четверту дію так, як він її задумав. А поскільки та дія грала лише допоміжну, службову роль, вона вийшла у нього досить коротенькою.
Багато можна було б говорити про уміння драматурга Івана Тобілевича цікаво розвивати сюжетну лінію в своїх п'єсах, малюючи типи людей в яскравих, повнокровних образах і притому дуже скупими, але влучними словами, Працюючи, він завжди мав на увазі театр, сцену і тільки з такої точки зору розглядав вартість своїх творів. Він писав тоді виключно для театру, якому бракувало цікавого репертуару. Тем і сюжетів йому тоді вистачало. Кінчаючи п'єсу "Розумний і дурень", Іван Карпович уже мріяв про те, щоб змалювати прекрасний образ благородної, чесної, незайманої селянської дівчини — цілковиту протилежність образу Мар'яни. Він дуже часто розповідав мені про ідеал хорошої, благородної дівчини-дитини, образ якої переслідував його не тільки в думках, а й у сні. Він прагнув відтворити його в якому-небудь творі і навіть почав уже говорити про окремі моменти того нового твору, ще не знаючи його назви й імені героїні.
Так зароджувався сюжет "Наймички". Мозок Івана Карповича діяв тоді безперебійно й без відпочинку. Спав він дуже мало і я почала турбуватися про його здоров'я.
— От закінчу "Наймичку", тоді й відпочину, — заспокоював він мене. — Треба писати, коли є про що і коли душа прагне роботи.
Раніше служба Івана Карповича в урядових установах та громадська праця стояли на заваді, коли йому спадало на думку взятися за перо. Тепер же, в часи свого примусового перебування в Новочеркаську, при повній відсутності будь-яких розваг та цікавого товариства, письменник мав великі можливості розгорнути свої здібності до письменницької роботи. А було йому тоді сорок років, вік не такий вже похилий для письменника. Щодо фізичного стану здоров'я Іван Карпович був саме в розквіті своїх сил. Не хворів і енергії йому ні в чому не бракувало, яке б діло він не робив тоді.
— Ми, Тобілевичі, міцні! — казав він. — Коріння у нас глибоко росте і забезпечує нас живими соками з самої матінки землі!
Недурно він так хвалився, бо його батько прожив мало не до ста років, і всі його брати були міцні, як дуби. Любо було дивитися на міцну будову їхнього тіла. Всі вони були стрункі, гарні й здорові. Хвороби прийшли до них уже в глибокій старості, як наслідок того, що вони одірвались від нормального, здорового життя і перебували весь час в умовах, багатих на різні тяжкі випробування. Вони жили завжди переважно нервами, бо праця артиста в театрі пов'язана з виключним напруженням нервової системи.
Немало праці поклав Іван Карпович на створення дорогого для нього образу дівчини, сироти, яка рано втратила свою матір і опинилась сама-однісінька на білому світі, без родичів і будь-якої ласкавої опіки. Оповідаючи мені про можливий зміст нової п'єси, в якій та знедолена сирота мусила бути головним персонажем, він цілком випадково назвав її Харитиною. Так те ім'я й залишилося в п'єсі, він його вже не міняв. Дівчини, такої точнісінько, якою він збирався намалювати свою героїню в "Наймичці", він, звичайно, не бачив, але окремі її риси спостерігав у сільських дівчат. Тому його Харитину можна з певністю назвати збірним жіночим образом. У ньому сконцентрува чиста, сердечна й благородна, що робить її найдостойнішим створінням серед людей.
Поставити Харитину в остаточне, кругле сирітство, зберігаючи життєву правду, виявилось не так уже й легко для письменника. Адже ж на селі, де один одного знають, як себе самого, трудно знайти людину, яка б, втративши батька й матір, залишилась цілком самотньою, безпорадною. Є у неї сусіди, знайомі, можуть бути в неї і родичі, чи близькі, чи далекі. Трудно було Іванові Карповичу відокремити свою Харитину буквально від усіх зв'язків на селі. Тому він аж тричі писав зміст п'єси, не задовольняючись ні однією версією.
Сидячи за палітурками, Іван Карпович, при моїй ретельній допомозі, міркував про те, як було б краще осиротити Харитину. Нарешті, вузлик інтриги було ним за-в язано, зміст накреслено і весь сюжетний матеріал розподілено по окремих діях. Іван Карпович придумав-таки засіб, щоб зробити свою любиму героїню зовсім самотньою, без родичів і без будь-яких знайомих на селі. Мати її, покритка, блукаючи з дитиною на руках, припленталась до села і померла в корчмі, залишивши дитину на ласку корчмарки та її сім'ї.
Підросла Харитина, і ось ми її вже бачимо на початку першої дії наймичкою тих, хто взяв її до себе малою. Але й така ситуація не задовольнила автора. Він тільки тоді заспокоївся і зітхнув цілком вільно, коли місце народження Харитини переніс із села до міста, до родичів тих євреїв, у яких Харитина опинилась потім у наймах, без паспорта. Шинкар Борух і його дружина Рухля використовували її становище безпаспортної, залякували тюрмою, в разі вона покине їх і піде шукати кращої праці. Тут, у шинкаря, її й побачив багатій Цокуль і, відкупивши від Борухів, узяв до себе за ключницю. Створивши отаке середовище для безрідної сироти Харитини, Іван Карпович відчув потребу трохи відпочити.
— Нехай трохи відстоїться,— сказав він, ховаючи свій зошит з планом і змістом "Наймички".
Робота в нього була. Він узявся переписувати обидві п'єси, що трохи полежали в чернетках і які треба було вже посилати до цензури.
Першою п'єсою, яку Іван Карпович старанно переписав і послав на присуд Миколі Карповичу Садовському в Миколаїв, була "Розумний і дурень". Іван Карпович попросив Миколу Садовського одіслати п'єсу до цензури, якщо вона варта доброго слова. Він надавав їй більшого значення, ніж "Бондарівні".
Микола Карпович довго нічого не відповідав. Лист від нього прийшов лише на початку листопада. Він поздоровляв брата Івана з тим, що п'єса "Розумний і дурень" одержала дозвіл цензури від ЗО жовтня 1885 року.
П'єсу "Бондарівна" Іван Карпович послав до цензури сам.
Увесь той час, коли ми чекали на лист від Садовського, минув у хвилюванні. Лише робота над новою п'єсою "Наймичка" допомагала Іванові Карповичу зберігати душевну рівновагу і спокій, принаймні зовнішній. Він не любив, коли я починала журитися, що так довго нема листа. У нас тоді були інші турботи й теми для розмов.
Тієї ж весни, після закінчення сезону в Одесі, артисти трупи Старицького роз'їхалися в піст на відпочинок і більше не зібрались у своєму колишньому складі. Іванові Карповичу і мені трудно було зрозуміти, чому, з яких саме причин Марко Лукич організував свою власну трупу, запросивши до неї Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, Затиркевич та Максимовича.
