Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Батько, колишній чумак, нажив собі чималу копійчину, мав хороше господарство і жив, так би мовити, у повному достатку. Мав двох синів. Один з них, старший, почував у собі жадобу до грошей. Все йому було мало. От він вда рився до комерції. Його на селі звали "розумним" в протилежність до його молодшого брата, який готовий був задовольнятися малим, аби жити чесно й нікого не кривдити. Така байдужість до збагачення спричинилась до того, що всі рідні, а за ними й інші селяни почали звати його "дурнем".
Оті назви: розумний та дурень,— звернули на себе пильну увагу Івана Карповича. Він добре запам'ятав обох братів і вважав, що постаті їхні дуже характерні й цікаві, і їх варто змалювати письменникові на сторінках книги.
Розумний був типом глитая, який пішов далі, ніж Бичок. Йосип Степанович обдирає своїх односельчан, даючи їм гроші у позику і вимагаючи ту позику відробляти. Він ще мілко плаває. А розумний, якого збирався відтворити на сцені Іван Карпович, уже ділок, комерсант. Він не тільки обдирає на свою користь усіх, кого може, а й обмірковує комерційного порядку махінації, щоб заробити відразу велику суму грошей. Звичайно, що він не нехтує дешевим робітником. Але межі його хижацьких заходів вже далеко ширші, ніж вони були у звичайного сільського павука, який ще не навчився грабувати в більш широкому масштабі.
Іван Карпович, відпочиваючи від переписування п'єси "Хто винен" за звичним для нього палітурним ділом, дуже часто повертався думкою до історії розумного й дурного братів. Я бачила, що йому не терпиться швидше переписати й відіслати Старицькому вже раніше опрацьовану ним п'єсу "Хто винен" і взятися до "Розумного і дурня". Я навіть запропонувала йому свої послуги щодо переписування, але Іван Карпович рішуче відмовився.
— Переписуючи, я обмірковую й бачу краще, що і як виправити у першій редакції твору. Це я вже вдруге переписую цю п'єсу,— сказав він.
Матеріальне наше становище, на жаль, не було таким, щоб Іван Карпович міг відмовитись від вироблення палітурок до книжок. Адже ж той заробіток був єдиним джерелом для нашого існування. На щастя, письменник-палі-турник навчився хутко виконувати свою роботу, хутко і разом з тим цілком доброякісно.
А тимчасом уже й осінь наближалася. У вересні місяці акуратно й чисто переписану п'єсу було, нарешті, відіслано до Старицького. Відповідь від нього прийшла дуже швидко. Певно, він нетерпляче чекав на яку-небудь нову п'єсу від Івана Карповича, тому й не барився довго з розглядом її.
Михайло Петрович широко критикував "Хто винен". Він вважав, що треба внести до п'єси більше етнографічного матеріалу, щоб вона стала більш сценічною. Окрім того, він радив зробити деякі зміни. Насамперед, переробити кардинально другу й третю дії.
Старицький вважав за потрібне показати в другій дії весілля Гната з Софією, і щоб на тому весіллі обов'язковр була Варка, як бажана для Гната коханка. Дія та мусила б відбуватися в місті, в хаті Софіїного батька. Весілля, заручини або взагалі яке-небудь свято мали, на думку Михайла Петровича, прикрасити сцену співами хору і танцями.
Іван Карпович рішуче не погоджувався з цим, вважаючи, що й без того в українських п'єсах забагато етнографії. Не хотів він також робити весілля у другій дії, бо тоді, як висловився сам Іван Карпович, невистачить місця, щоб показати дошлюбні стосунки між Софією і Гнатом. Не хотів і припускати можливість любовних відношень між Гнатом та Варкою. Іванові Карповичу здавалося неприродним для цнотливого з натури українського парубка кохати Варку, а одружуватися з Софією. У своєму листі він так і написав Михайлові Петровичу: "В простих сім'ях не можна допускати полюбовницю в такій формі, як ви пропонуєте, це не в'яжеться з етикетом сільських людей".
Іван Карпович не хотів демонструвати кохання Гната до Варки, бо тоді можна було б подумати, що власне через оте кохання він і пригнічує свою дружину і недосить енергійно обстоює її від нападків своєї лихої матері. А це б не відповідало його задуму всієї п'єси "Хто винен". Винний був би тоді Гнат, бо в нього була повна воля кохатися з Варкою й не вінчатися з Софією. Обміркувавши добре образ Гната, Іван Карпович не погодився з порадою Старицького — окреслити його натуру ще виразніше, дописавши йому для третьої дії спеціальний монолог. Він був переконаний, що характеристика Гната й без цього моно-лога цілком ясна й виразна. У листі до Старицького Іван Карпович сам аналізує й доводить, як треба розуміти його героя:
"Гнат — звичайний здоровий молодий хлопець, сильного темпераменту. В першій дії він зовсім не так палко любить Варку..." Він досить легко її забуває й одружується з Софією, бо Варка, як він сам каже, "не для одного, а для всіх". Він бачить у неї схильність до невірності, а Софія йому подобається саме тим, що вона зовсім інша. Він вірить у її вірність і чистоту. Якби Гнат не був сам з природи чистий, не розбещений, то власне ніякої особливої драми й не вийшло б у його житті з Софією. Але його чесність страждає від того, що він согрішив проти Софії, своєї шлюбної жінки. Кохання до Варки, яке вибухнуло під впливом її настирливого загравання з ним, здається йому смертним гріхом, а друга його любовна зустріч з Варкою викликає у нього ще більшу муку й страждання. Він втрачає сон і рівновагу. Натура у нього темпераментна, шалена, що виявляється яскраво в його розповіді про те, як він бив шведів. Отже колізія, що виникла між силою шалу до Варки й почуттям цнотливості та чесності, утворила гострий момент, коли Гнат, у хвилину гніву, афекту, не бажаючи того, вбиває Софію.
У першому варіанті Гнат, шаленіючи від гніву на все, що ставало йому перепоною до кохання з Варкою, душив Софію. Але пізніше Іван Карпович змінив таке закінчення цієї сцени. На його думку, Гнат ніколи не міг би кинутись на сліпу дружину, яка осліпла від того, що народила його ж дитину. Гнат, розгніваний і лихою матір'ю і погрозами Варки, що та піде до міста й знайде там іншого полюбовника, і, нарешті, сердитий сам на себе, що не зумів влаштувати своє родинне гніздо так, щоб у ньому не було сліз та колотнечі, кидається на Софію, щоб вдарити її чим попало, і випадково вбиває. Він не бажав убити, а лише мав намір зірвати свою злість побоями, як то часто робилося на селі по інших родинах. Він ще не знає, що вдарив Софію на смерть, а вже кається і дає самому собі обіцянку ніколи й пальцем не доторкнутися жінки. Таким фіналом Іван Карпович до кінця показав справжню природу цього нещасливого чоловіка, котрий був безсилий перебороти умови свого життя, налагодити у своїй сім'ї добрі взаємини між матір'ю та дружиною і встановити мир та спокій не тільки вдома, а й у своїй душі.
З усього написаного автором про Гната видно, що він теж не дуже-то й винуватий у тому, що скоїлось. І взагалі, у тому варіанті п'єси важко було б покласти вину на будь-кого з дійових персонажів, навіть на лиху свекруху. В її образі автор обвинувачував усіх свекрух на селі, які, за традицією, виробленою з давніх-давен, гнітили своїх невісток.
Старицький у своїх порадах Тобілевичу згадав і про свекруху. Він радив не обмежуватися вже написаним і в подальших діях дати їй ширше місце. З цим також не погоджувався автор, вважаючи це непотрібним і нудним повтором. Адже ж тип лихої свекрухи і без більш широкого показу вже був досить виразним і відворотним.
Тобілевич і Старицький не зійшлись у своїх поглядах на драму ще й у питанні "зайвих", як казав Михайло Петрович, персонажів. Він гадав, що не треба було Тобілевичу виводити на сцену шевця Петра, котрий, на його погляд, абсолютно не рухає вперед дію, а лише з'являється, щоб сповістити Софію про хворобу її батька. Таким же зайвим здавався йому образ батька, слабовольної й "безбарвної", як він казав, людини. Ось що досить красномовно відповів йому Іван Карпович:
"Батька Софії не стану торкатись докладно. Це уособлена м'якість характера і вщерть наповнене любов'ю до свого чада серце, але особа пасивна і тому безбарвна, хоч і страдальницька; проте все ж, входячи у драму, і він рухає її психічно вперед, тому що на його душевних якостях побудовані характер Софії і його швидка згода на шлюб Софії з Гнатом".
Що ж до Петра, то цей персонаж, на думку Івана Карповича, теж був дуже потрібний, хоч би для того, щоб показати людям, як часто ми помиляємося і самі відвертаємось від свого щастя, а йдемо туди, де на нас чатує горе. Петро щиро кохає Софію. Він такої ж голубиної натури, як і вона. Отже їй треба було вийти заміж власне за нього, а не за Гната, який і наполовину не мав до неї любові, так як Петро. Та Софія не йде назустріч своєму щастю, що теж, за словами Івана Карповича, важливо в питанні "Хто винен?"
Отже, автор переконаний, що в йото п'єсі немає зайвих, непотрібних персонажів, без яких можна було б зовсім обійтись. Переконуючи в цьому Старицького, Іван Карпович нагадав йому, що чимало критиків дорікали свого часу драматургові Островському в тому, що у нього в "Грозі" були нібито зайві особи: Кулигін, Кудряш, Божевільна пані та інші, — які, мовляв, лише гальмували дію. Але Добролюбов зауважив згодом, що драма не мала б тієї ціни своєї народності, коли б дія відбувалася тільки між осо бами, потрібними для розвитку драми. Адже не було б сфери, в якій вони діють.
Іван Карпович, який усе своє життя захоплювався Ост-ровським і дуже уважно вивчав його творчість, не міг не погодитися з думками відомого російського літературного критика, тим більше, що й сам він ніколи не мислив персонажів своїх власних драм і комедій одірвано від того середовища, серед якого вони перебували тоді, коли автор вивів їх перед очі своїх читачів і глядачів. Він так і писав Старицькому: "В народній драмі важко виділити тільки дійових осіб і не допускати їх до зіткнення з життям поза їхніми інтересами".
Отже тепер ясна різниця в поглядах на драматургію Івана Тобілевича та Михайла Старицького. Старицький, як я вже зазначала раніше, був великий естет і душа його тягнулась до краси, навіть у дрібницях. Як автор і режисер вистав він дбав про те, щоб показати на сцені театру побільше "мальовничих", так би мовити, моментів, створити художні декорації, які б давали змогу персонажам діяти на тлі мальовничих куточків природи.
