Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Тут, серед сільського оточення, в близькім єднанні з простими людьми, він знайшов потрібний порятунок,— спокій і забуття, яких не могло б йому дати проживання в місті, у тісних рамках кабінетної діяльності.
— Тільки той знає справжнє горе,— говорив часто Іван Карпович,— хто поклав у землю свою кров і свою любов!
Праця серед природи почала мало-помалу гоїти його сердечні болі. Іван Карпович знову повернувся до духовної рівноваги. Натомившись за день на польовій роботі в жнива або в косовицю, він часто проводив цілі ночі у степу, прислухаючись до чарівної музики, яка сповнювала все повітря. Співці і музиканти скошеної ниви — це мільйони степових коників і цвіркунів. Нічні концерти, перебування сам на сам з природою під зоряним небом,— усе це вплинуло цілюще на його засмучену, наболілу душу. Та остаточне видужання сталось не дуже швидко; вся істота Івана Карповича довго не могла миритися з дійсністю. Вона рвалась і протестувала проти того, що сталося. А тим-часом життя невеличкої вже сім'ї почало входити у свою звичайну, щоденну колію. Дійсність не давала довго задумуватись і зупинятись на згадках про пережите горе. Діти розважали і звеселяли батька цілою низкою своїх живих справ, потреб і забав.
Матеріальне становище Івана Тобілевича було надзвичайно скрутне і заплутане: хвороба і смерть жінки й дочки примусили його позичити багато грошей у лихварів. Земля, вся заборгована, не могла дати коштів для існування. Щоб упорядкувати всі свої справи, як родинні так і фінансові, треба було знову переїхати з дітьми до міста.
Це були часи великих арештів і тяжкої після них реакції. Припинилась робота громадських діячів. Всі члени колишнього благодійного товариства були в пригніченому стані, вони чогось чекали, непевні у завтрашньому дні. Навіть самі симпатії до поступового руху, що так ще недавно ширився по всьому краю, не кажучи вже про участь у ньому, жандармерія ставила в тяжку провину. Кожну поступову людину обвинувачували тоді в політичній неблагона-дійності. Отже, довелося й Іванові Карповичу залишити усяку громадську роботу.
А дні проходили, час минав і життя уперто ставило свої питання. "Що робити далі? Що робити з дітьми? Який вибрати шлях?" І коли він отак бився з думками, не знаючи, до чого взятися, сама доля неначе змилостивилась над ним і показала порятунок: саме в той час до Єлисавета приїхала новоутворена українська трупа під орудою Михайла Петровича Старицького з Кропивницьким, Заньковецькою й Садовським на чолі, про яку я вже чимало писала. Буваючи на виставах, Іван Карпович почував, що весь він неначе відроджується, молодшає і стає знову дужим, готовим до боротьби проти темних сил. Українське слово зі сцени воскресило всі його надії, потоптані тяжкою дійсністю.
"Може, буде змога поновити і нашу громадську роботу?" — думав він.
Але дійсність гострою косою підрізала всі його безпідставні надії та сподівання кращого. Одного ранку, прийшовши до себе в установу, Іван Карпович довідався, що його звільнено з посади за спеціальним циркуляром самого міністра внутрішніх справ. Сталося це внаслідок доносу одного з його товаришів по службі, який виявляв себе перед тим щирим поступовцем. Він раптом злякався і, бажаючи врятуватись, поспішив донести, куди слід, на Івана, який був у центрі політичного руху.
Начальство відчувало неблагонадійність свого службовця, але впіймати його нікому не пощастило. Отже, за оту "неблагонадійність" його й було звільнено з посади, хоч прямих доказів вини не було. Таких доказів не здобуло й жандармське управління, коли заарештувало близьких по роботі спільників Івана Тобілевича.
Архівні матеріали, що збереглися в Ленінграді, містять серед різних паперів і судове слідство над передовими людьми Єлисавета, як, наприклад, протоколи допитів О. І. Михалевича і О. К. Тарковського. Обидва вони, які найбільше знали про його революційну діяльність, уміли на допитах мудро вигородити Тобілевича і не дали жан дармам ніякої прнчепки до арешту. На підставі самих тільки підозр його було заслано.
Завдячуючи тому, що Михалевич і Тарковський уперто відмовлялись від усіх обвинувачень, їх було заслано в Сибір тільки на декілька років. Після того обидва вони повернулись до Єлисавета, де працювали: один в лікарні, другий — на урядовій службі. їх уже більше не чіпали.
Що ж до Івана Карповича, то він усе своє життя, після того як йому було дозволено залишити Новочеркаськ і жити спочатку вдома, на хуторі, а потім — скрізь, де йому буде охота, перебував під пильним наглядом поліції, тільки "негласним", як тоді казали.
В архівах жандармського управління серед різних паперів зберігся один дуже цікавий документ — зауваження одному з агентів, який помилково повідомив управління про те, що піднаглядний Тобілевич — Микола Садовський вибув з якогось-то провінціального міста України. Відповідь зазначала, що Микола Тобілевич під наглядом не перебував, а піднаглядним мусив бути Іван Карпович Тобілевич, колезький секретар, письменник і артист, за прізвищем Карпенко-Карий.
Отож, після свого звільнення зі служби, Іван Карпович вступив до трупи Старицького. Він мусив передусім потурбуватись про те, де і як влаштувати Назара, Юрка й Орисю. Трупа Старицького вже збиралася до нової подорожі, до Києва з тим, щоб переїхати потім до Житомира й Одеси, де мав закінчитися наш перший театральний сезон. Українські та російські трупи тих часів були мандрівні. Стаціонарних театрів тоді ще не було, і артистам доводилось переїздити з одного міста до другого. Всі оті подорожі ускладнювали родинне життя багатьох робітників театру. Найгірше стояла справа з дітьми. їх же треба було піднімати на ноги в більш нормальних умовах, не наражаючи на всі труднощі мандрівного життя.
Іван Карпович відвіз дітей на село, до батька. Серце його стиснулося від жалю. Батько здався йому вже дуже старим, і хата в селі Кардашеві теж виглядала не молодшою за свого господаря. Що робити? Невже залишити дітей, рухливих, повних енергії і бажання прикласти ту енергію до безлічі всяких діл, з яких кожне загрожувало якою-небудь шкодою, на таку стару людину, яким став уже батько Карпо Адамович? А доводилось залишити, бо іншого виходу Іван Карпович не міг тоді знайти.
Збиралися до від'їзду поспішаючи. Не так-то легко було прощатися з усіма тими місцями, де минули останні роки життя, з цілим гуртом дорогих людей, щирих друзів і товаришів по спільній громадській роботі. Але чи не найтяжче журився Іван Карпович своєю розлукою з селом, яке він дуже любив, і з селянами, у велику силу людського духу та у кмітливий, гострий розум яких він вірив.
— Недурно я чув не раз від старих людей приказку про мужика,— сказав мені Іван Карпович, розповідаючи про той період свого життя,— "мужик і чорта не злякається і доти в нього не повірить, поки не побачить його на свої власні очі і не обмацає своїми власними руками".
Серед сільських дівчат, які дуже ласкаво і приязно поглядали на авторитетного, розумного і щирого до них старшого друга, була навіть одна, на ймення Пріська, котра особливо сердечно ставилась до нього. Вона частенько допомагала Іванові Карповичу в його хатньому господарстві і так само частенько працювала поруч з ним на полі, чи на городі. Вона, як та Марія з п'єси Тобілевича "Понад Дніпром", сумувала над самітним життям нещасливого удівця та над його малими дітьми... Може, у зв'язку з її прихильністю до нього Іванові Карповичу було так невимовно сумно їхати у світи. Чи зустріне він там десь у вирі "житейського" моря таке тепле, чисте й щире до нього серце?
Була ще й інша причина, яка турбувала Івана Карповича і в зв'язку з якою мандрівка у великому гурті акторів та актрис не дуже тішила його. Він ще раніше мав змогу придивитись до закулісного життя тих мандрівних труп, що приїздили до Єлисавета. Хоч він і надавав великого значення театрові і глибоко вірив у великий культурний вплив театральних вистав на суспільство, але не міг не засуджувати перед самим собою деяких закулісних звичаїв, особливо в стосунках більшості акторів та актрис між собою.
Вважаючи театр високою виховною школою, так би мовити, храмом мистецтва, він прагнув, щоб поводження тих, хто працював у тій школі, було взірцем, прикладом для всіх. Дуже вже вільне поводження мужчин з жінками, брак поваги у них до жіноцтва, яке ділило з ними усі труднощі мандрівного, непевного акторського життя, дратували його, так само як і те, що самі жінки занадто мало шанували свою жіночу гідність, дозволяючи мужчинам легковажно поводитися з собою.
Іван Карпович силкувався відігнати від себе і свій смуток, і свої сумніви й побоювання щодо спільної праці з мало знайомими йому людьми, які складали трупу Старицького. Заспокоювала його думка, що там були також рідні його брати, сестра, приятель з давніх-давен і спільник по театральній роботі в Бобринці і Єлисаветі Марко Лукич Кропивницький і, нарешті, висококультурний, приязний до всіх і глибоко сердечний до Івана Карповича Михайло Петрович Старицький. Були там ще й інші ідейні члени трупи, справжні щирі ентузіасти народного театру.
Тому, ліквідувавши всі свої родинні справи, залишивши дітей на опіку старого батька і такої ж старої няньки, Іван Карпович вирушив у дорогу разом з іншими акторами. Він розпочинав нове життя, нову кар'єру. Він став артистом-професіоналом.
Поглянувши позад себе, у своє ще таке недавнє минуле, він бачив лише довгий ряд могил, де було поховано його кохання і рідну кров. Серед тих могил він бачив ще й величезну спільну могилу зруйнованих надій поступового громадянства на краще майбутнє країни. Гадаю, що з цією могилою йому було чи не найтяжче розлучатись. "Для чого жити на світі, коли заборонено все, що було любе й дороге серцю? Чи усміхнеться ще колись життя? Чи втихомириться коли той жаль і смуток за минулим, що наповнює тепер душу? І чи засяє коли знову надія в серці?" — питав він сам себе і тут же сам себе підбадьорював: "Геть смуток!"
Сильний, животворний дух, стрепенувшись від сумних думок, сміливо дивився тепер в очі сумній дійсності. Життя не чекає. Далі, до нової праці, до нового діла! Минайте тяжкі хвилини перебутого горя, сумних пригод, години зневір'я, вагань і відчаю.
