Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Адже ж кохання Дез-демони вперше розцвіло в її серці під впливом його розповіді про давні страждання. "Вона його за муки полюбила, а він її за співчуття до них!" Те саме сталось і у взаємовідносинах Тетяни з Тарасом. Оту чутливість до героїки й хотів підкреслити Іван Карпович, коли малював образ Тетяни, образ справжньої козачки.
Твори Шекспіра, так само як і твори Островського, користувались у письменника Тобілевича великим авторитетом. На них він посилався, коли йому доводилось захищати свої погляди на творчість драматурга.
Може, під впливом обох отих любимих ним письменників він і беріг у своєму серці образ чистого, вірного кохання між чоловіком та жінкою, образ, який дуже спотворювався, за його словами, в буденному житті людей.
— Справжнє кохання,— казав він,— це весна, оновлення в усій природі, живе, життєдайне джерело для творчої діяльності людини!
Тому, розповідаючи мені про сзоє минуле, Іван Карпович не приховував від мене подій, що були тісно пов'язані з життям його серця. Тому так гарно й мальовничо умів він розповісти про свої почуття до покійної дружини. Слухаючи його, не жіноча заздрість прокидалася в мені, а глибоке співчуття до тієї втрати. Справжнє кохання,— за висловом Івана Карповича,— це велика рушійна сила. Вона може зрушити з місця найміцніші твердині, але може також і зруйнувати їх дощенту. А найгірше зло, яке ми бачимо на світі, походить від невміння людей керувати своїми пристрастями. Тим-то й у справах кохання люди навчились нищити його красу і робити оте святе почуття, що може правити миром, іграшкою безпутних.
Сам він умів розуміти й шанувати любов, як високий дар природи.
Кохання Тетяни до Тараса у п'єсі "Бондарівна" було саме тим міцним, чистим і надзвичайно благородним почуттям, яке поважав автор і яке, за його задумом, Тарас відчував до Тетяни.
Новий рік ми зустріли з Іваном веселі, хоч і в тяжкому матеріальному становищі.
Але що нам було тоді до будь-яких нестатків та фізич-ної праці, коли у нас було стільки творчих інтересів. На столі лежала вже готова до переписування п'єса "Бондарівна", дорога, любима дитина Івана Карповича і моя також, бо творив він її натхненно на моїх, здивованих його талантом, очах і під впливом тієї пісні, яку я любила співати разом з ним.
Хіба можна було нарікати на долю, на якийсь там брак хорошої їжі, коли чоловік мій, вірний мені друг, ділився зі мною своїми творчими задумами, сумнівами й радощами письменника. Хоч які тяжкі умови життя були тоді, а ми з ним не втрачали ні мужності, ні бадьорості, ні навіть веселощів.
Може бути, що окрім цікавих для нас обох творчих інтересів нам допомагав тоді переборювати наші злидні отой золотокрилий птах, що зветься любов'ю. Він звив собі кубелечко в нашій убогій хаті Птах той своєю піснею вміє звеселяти всяку недолю людську, він же з халуп мізерних творить палаци розкішні, він же вдягає оголені, завмерлі садки людського життя красою весняних уборів. Може ...
Та проте у нас не було часу сумувати. Роботи було завжди багато; палітурник і разом з тим письменник Тобі-левич намагався допомогти мені в нашому господарстві. Він носив відрами з криниці воду, з сарая — вугілля. І як я не хитрувала, щоб встигнути самій наносити води в діжку, він, який би занятий не був, однімав у мене відра і сердився. Якось актори оперети, що жили на тому самому подвір'ї, тільки у великому будинку, сміялись, коли побачили, що мій чоловік несе вугілля і що руки у нього в сажі. Він почув їхні критичні зауваження й сміх, спинився і сказав:
— Краще мати чорні руки, ніж чорну душу.
Вони застилались і втекли з балкона до своєї кімнати. Я чула це, і мені було прикро. Я й сама не хотіла, щоб Іван Карпович відривався від своєї роботи й займався тим, що я могла легко зробити й сама, і до чого, живучи вДома, на селі, звикла.
Хоч я й виросла в культурній сім'ї, але не була панночкою, а швидше селянською дівчиною, з усіма її характерними рисами, дарма, що багато дечого знала з літератури, історії та географії. Великий запас українських пі-хень, народних казок та байок був, здається, найдорожчим посагом, який я внесла в дім свого чоловіка.
І весь отой скарб народної творчості й поезії дав нам багато радісних хвилин у нашому самотньому проживанні.
Пісні й казки переносили нас до рідного краю, помагали забути, що ми не на Україні, а десь далеко від неї. Під їхнім впливом у Івана Тобілевича почали розцвітати творчі сили письменника, з'являтися в душі і в думках образи людей, що не давали супокою, хвилювали й домагались вийти з тісних рамок його душі на вільні простори. Так були написані перше "Бондарівна", потім "Розумний і дурень", а пізніше — "Наймичка", "Безталанна" і "Мартин Боруля".
Іван Карпович запевняв мене, що українські народні пісні будять у ньому бажання працювати й творити, навівають на нього щасливі плідні думки, і що їм він зобов'язаний тим натхненням, яке на крилах підносить його дух до створення нових п'єс. Тому, пораючись біля свого хатнього діла, я мусила співати. Пісня потрібна була йому як побудник до нових думок, як тло для його словесних малюнків. Найбільше він любив пісню про двох сестер, убогу й багату:
Ой посадю хмелю високого.
Та наварю пива солодкого,
Та покличу роду багатого.
По багату сестру коней пошлю,
По вбогу-небогу перекажу.
Багатая сестра кіньми їде,
А вбога-небога пішки прийде,
Багата сестра за столом сіла,
А вбога-небога край порога.
Багатая сестра мед-пиво п'є,
А вбога-небога слізоньки ллє.
Пісні про злу свекруху, про Бондарівну, про Саву Чалого теж були його улюбленими. Під впливом тих дум народних росла і розвивалась власна творчість драматурга.
Після обов'язкової вдень палітурної роботи Іван Тобілевич цілими ночами віддавався своїй праці письменника. Скінчивши яку-небудь сцену, він читав мені написане, обмірковував його ще раз, уже разом зі мною, і, коли було треба, виправляв Робив він усе це збуджено й радісно, неначе скарб який відшукував. А потім брався до нової сцени, а то й до нової дії в п єсі.
Але творча праця не заважала йому потроху навчати свою малу донечку Орисю й дівчину Домаху читати й писати, не заважала сміятися з ними, жартувати і навіть, під час загального веселого настрою, брати участь у хатніх концертах, якими ми іноді розважали себе в нагороду за цілоденну працю. В концертах тих хтось із нас грав на гребінці якийсь мотив, хтось у такт пісні бив щосили в мідний таз, хтось — у сковороду, а сам Тобілевич, з не меншим захватом, ніж інші концертанти, окселентував отій нечуваніи симфонії дуже зручно рублем по столі, наслідуючи звуки бубна. Це виходило надзвичайно весело, хоч і не скажу, щоб гарно. Певна річ, такі концерти відбувалися дуже зрідка, бо швидко від них у самих музикантів позакладало б вуха. Це робилось на втіху дітям, бо і Домаха була ще тільки дівчиною-підлітком. А найчастіше ми співали усі гуртом, і тоді українські пісні розлягалися на весь будиночок Балашова, порушуючи тишу нашого ательє, де стіни були прикрашені хазяйськими портретами, з яких визирали хитрі обличчя військових старшин та осавулів.
Надворі була зима з хуртовинами, а у нас в хатині — тепло, весело й затишно.
Настав, нарешті, щасливий день, коли в зошиті з п'єсою "Розумний і дурень" Іван Карпович поставив слово "кінець". Отже знов читали ту п'єсу разом, читали й перечитували, бо до неї Іван Карпович поставився зовсім інакше, ніж до "Бондарівни". "Бондарівна" була суцільною піснею, що співалася вільно, навіяна творчим натхненням. Так співаються всі пісні, які виливаються з душі і серця тих, хто їх творить.
Тема і сюжет п'єси "Розумний і дурень" були далекими від поезії. То була буденщина сільського життя, яка, для правдивого її змалювання, вимагала надзвичайно уважного й обдуманого ставлення. Отже, Іван Карпович подовгу спинявся над кожним реченням у п'єсі "Розумний і дурень", над кожним словом. Він намагався з самого початку, з перших же слів окремих персонажів познайомити з ними читача і показати не тільки їхні взаємини, а й ті головні причини, які змушують їх діяти так, чи інакше.
З перших же, хоч і дуже коротеньких, сценок відразу стають відомими і характеристики обох братів, Михайла та Данила, і те, від якого вузлика потягнеться головна нитка крізь усю п'єсу. Михайло прагне забагатіти, вдаючись до різних незаконних заходів. Данило дивується із зажерливості брата, з його намагань узяти шинки в оренду. Вже перші слова Данила на самому початку п'єси були одним
з головних "вузликів" тієї інтриги, яку почав вести Михайло.
"І нащо йому шинок: чи ж наше діло шинкувати?" — каже Данило і тут же коротко з'ясовує стан речей у родині: "Батько йому ввірились: що він скаже, те й роблять, а я у них дурний. Тепер з аблакатом возиться — якісь шинки хоче забрать".
— Отак творив і писав Іван Тобілевич, маючи перед собою одне завдання: нічого випадкового не повинно бути у п'єсі; кожна подія має бути тісно пов'язана з іншою та так, щоб ясно було видно причинний зв'язок усього, що діється. Жодного зайвого слова, жодного зайвого штриха до характеристики персонажів.
— Образи повинні бути опуклими, виразними, рельєфними, а рельєфність у малюнку досягається тільки скупістю ліній, — сказав мені якось Іван Карпович, коли я попросила його зберегти ті вирази й слова, які він без жалю закреслював у своїх чернетках.
Він не один раз пояснював мені, що мова в художніх літературних творах є тим коштовним матеріалом, яким тільки й має змогу оперувати письменник.
У різьбяра — мармур, глина, у художника — фарби, а у письменника — слова, мова,— чула я від нього.— Хоч би як гарно звучало яке-небудь слово для людського вуха, а коли воно порушує стрункість і чіткість думки, то його неодмінно треба викинути або замінити іншим, хай і не таким милозвучним. Адже ж тільки за допомогою слів досягає письменник чіткості потрібного образу.
Письменник Тобілевич суворо перевіряв увесь свій словесний матеріал і шліфував, шліфував старанно і без жалю свою мову.
Спочатку я дуже дивувалася з Іванової суворості до себе самого. Багато разів мені здавалось, що він вже занадто багато слів викидає з написаного ним тексту. Та коли робота над п'єсою посувалася до кінця, я бачила, що правда була не на моєму боці, а на боці суворого й вимогливого автора.
