Мої стежки і зустрічі - Тобілевич Софія
Для нього справи вітчизни дорожчі за все. А Кичатий дбає лише про свої власні інтереси і заради них готовий знівечити долю своєї єдиної дитини, хоч, з іншого боку, він переконаний, що за багатим їй буде добре. Бондар виховав свою дочку відважною й рішучою, а Кичатий — безвольною, такою, що не вміє оборонити себе від насильства хоч би й рідного батька. Тетяна виховувалася в атмосфері рівності, взаємної поваги й любові, тоді як Галя не користувалася в себе вдома ніякими правами, навіть правом вирішувати свою власну долю. Тетяна любить і поважає свого батька, хоч і розмовляє з ним, як рівня з рівнею. Тому в цій ролі Марія Карпівна тримала себе зовсім інакше, ніж в ролі Галі. Куди зникала її покірливість та наївний, довірливий вигляд? У тоні Тетяни відчувалась самоповага, певна самостійність у своїх діях. Коли мерзенний прислужник вельможного старости Герцель починав залицятися до неї, вона сама з презирством знаходила, що і як йому відповісти. Не бігла до батька по порятунок, як би, напевно, це зробила Галя, а проганяла його, не боячись плюнути йому межі очі.
Тетяна енергійна, смілива й правдива. Вона не вміє лукавити, тому очі артистки Марії Карпівни дивились під час вистави "Бондарівна" відверто й сміливо. У кожнім її жесті, у тоні голосу відчувалось, що вона вміє боронити себе і не боїться виявити всю глибочінь своїх щирих і ніжних почуттів до тих, хто їй любий. Надзвичайно широкий був діапазон звучання голосу Садовської у цій ролі. В ньому було безліч відтінків різних почуттів, починаючи від ніжних, повних ласки й любові, і кінчаючи жорстокими та грубими. "Геть від мене, гадино!" — в оцих словах, звернених до осоружного й нахабного Герцеля, голос Марії Карпівни звучав якимось дзвінким металом. Презирство й гнів чулися в ньому. Цікаво було дивитись на Садовську і під час її розмови з насильником, розпутним вельможею, з самим старостою. Дарма, що він великий пан і має волю зробити з нею все, що хоче, а вона опинилась самісінька в його віддаленому від людей замку, де, як би вона не кричала, ніхто не прийде їй на допомогу. Тетяна не втрачає своєї мужності й гордості. Вона спокійно й сміливо говорить з вельможним старостою і своїм неначебто довір'ям до нього хоче вплинути на можновладного пана. Не може ж він принизити себе лиходійством. Адже не потерпить, щоб його прислужники чинили кривду беззахисним чесним людям. А коли староста відверто каже Тетяні, що він уподобав її красу і що привезли її до палацу з його наказу, вона безстрашно картає його за безчесність і насильство.
Спритна козачка, що звикла тримати зброю в руках, Тетяна одним раптовим рухом вихоплює шаблю у пана і сміливо й рішуче вимахує нею перед ним, погрожуючи зарубати його, в разі він наблизиться до неї. У цій сцені Марія Карпівна виглядала справжньою дівчиною-воїном. Рухи у неї були надзвичайно енергійні і весь корпус виструнчувався так, що в ньому відчувалась велика фізична сила. Було ясно, що рука її не схибить, а коли вдарить, то так, що старості доведеться дорого заплатити за свою примху й розпусту. Кожен з глядачів розумів, що коли староста наважиться накинутись на дівчину, то або він, або вона не житиме. Тетяна усією своєю поведінкою виразно показувала, що вона не зможе жити, коли йому пощастить перемогти її. Завжди під час цієї сцени серед глядачів у театрі стояла мертва тиша. Увага всіх була напружена. Дівчина-героїня опановувала серцями.
В інших своїх ролях Марія Карпівна теж була високим майстром. В її грі відчувалась сама чистісінька правда. Не було ані тіні якої-небудь невідповідної для характеру персонажа інтонації або жеста. Все було таке природне, щире й безпосереднє, що образам, які вона створювала, не можна було не вірити. Переконливість її сценічних малюнків була надзвичайна, така сама, як і у Марії Костянтинівни Заньковецької. Марія Костянтинівна потрясала всю душу глядача, те саме робила і Марія Карпівна, але якимись неначебто іншими засобами. У найбільш драматичних місцях ролі Заньковецька доводила свій голос до трагічного, страшного шепоту, коли мороз ходив поза шкірою глядача, або бентежила весь зал несамовитим, повним нестерпної муки викриком. У Садовської трагізм найтяжчих її переживань виявлявся у звичайному неначе голосі, але в його мелодійному тоні було щось таке, що змушувало публіку плакати від співчуття.
Трудно підходити до дивовижного артистичного таланту і розглядати й цінувати його так, як це робить учений лікар, розглядаючи тіло людини зі скальпелем в руці, а часом і з мікроскопом. Краса і враження, яке справляє артистка своєю грою, не може вимірюватись ніякими медичними чи іншими інструментами. Судити про них допоможе тільки глибина хвилювання, яке вони будять в душі глядача, тільки те захоплення, що відчуває публіка, сидячи в театрі. Тому я не можу і не хочу порівнювати засоби гри наших двох геніальних артисток, гордості й окраси української сцени колишнього народного театру. Скажу словами Івана Карповича: "Щасливий той театр, що має таких геніальних артисток. Геніальність — рідкий гість на землі! Проходять іноді сторіччя, а цього гостя все нема та й нема. Талант — це високий дар від природи, його не замовиш ніде й не купиш ні за які гроші!"
Як мені боляче, що всі корифеї колишнього українського театру працювали в ті часи, коли ще не було грамзаписів та інших засобів збереження не тільки голосу артиста, а й його зображення у виконанні різних ролей. Тепер ні один артист не має права сказати, що утворені ним сценічні образи — дим, який розходиться безслідно у повітряному просторі і якого не можна ні побачити, ні ясно відчути навіть після тільки що закінченого спектаклю. А тоді... завісу спущено, і прощай, дивовижні образи! Іван Карпович частенько журився на ту скороминучість творчості актора.
— Кожна професія, — казав він,— утворює певні видимі цінності, які можуть довго існувати на світі, навіть після смерті їхнього творця. Звичайний тесляр далеко щасливіший за нас, артистів. Після нього залишається певний спогад, принаймні який-небудь стіл, що собою може посвідчити про здібності свого майстра.
Коли б існувала в ті часи змога утворювати кінофільми, як це робиться за наших днів, то не було б потреби так багато говорити про майстерність колишніх корифеїв сцени. Публіка й сама побачила б, який цікавий і зворушливий жіночий образ давала Марія Карпівна, наприклад, у ролі Софії з "Безталанної" та в інших ролях. У Марії Садовської були якісь спеціальні сценічні фарби, якими кожен образ відрізнявся один від одного. Образ Софії у неї був просякнутий безмежною, глибокою ніжністю і чистотою. Вона нагадувала собою ніжну горличку, для якої родинне кубелечко — весь світ. Вона чесна, правдива, а до того ще й з палким серцем. Благородство почуттів і чесність, здавалось, випромінювалися з усієї її істоти. Сама вона вірна й щира, тому її глибоко вражає чутка про зраду коханого чоловіка Гната. Це так не в'яжеться з її власною чесною натурою, що вже перше слово про зраду приголомшує її. В ту хвилину вона подібна до билиночки, стебла якої вже доторкнувся гострий серп. Вона тремтить, ще пробує захищатись, не вірити у можливість смертельного удару. "Ти сама бачила?" — питає вона у подруги Параски, яка перша сказала їй про те, що Гнат учащає до Барки, колишньої своєї любки. Голос Марії Карпівни тремтить, зривається, видно, що несподівана звістка вже гостро вдарила її. А коли Софія дізнається, що Параска нічого не бачила на свої власні очі, артистка неначе з полегкістю сміється нервово і намагається опанувати свій жах і врятуватись від гострого сердечного болю: "От бач, от бач, — говорить вона докірливо Парасці. — Нічого не бачила, а говориш таке страшне". Проте ота полегкість триває лише одну хвилину. Коли Параска їй каже, що все село вже знає про те, що Варка причарувала Гната, вона у глибокому відчаї тільки й може вимовити: "Боже, я з ума зійду... Варка? З Гнатом?" І таке щось страшне було в голосі артистки, що вірив, глибоко вірив, що Софія відчуває нестерпну муку, а напівприглушене вимовляння тих слів свідчило про те, що удар був для неї дійсно смертельний, життєві сили вже майже залишили її, вона вже не спроможна була говорити. Чуючи її і дивлячись на неї, відчував у душі страх за цю жінку, від її голосу ставало відразу якось моторошно. Голубку тяжко поранено, вона ще пробує підняти своє підбите крило, але видно, що жити вона вже не буде.
І саме в цей момент у хату до Софії приходить сама розлучниця Варка. Гнів протесту проти лихої долі, проти чарівниці, що позбавила її життя, одбивши в неї, законної жінки, чоловіка, допомагає Софії зібрати останні сили, щоб виявити своє справедливе обурення. Може підсвідомо, тим виявом гніву вона пробує ще захиститися від лиха, оборонити своє щастя, своє життя: "Іди, іди з очей моїх, чарівнице лукава! — палко, з обуренням, але без крику, говорить вона Варці. — Іди! Не пали мене своїм поглядом єхидним. Ти гірше сатани, ти з ума мене звела, ти одбила від мене чоловіка, ти причарувала його, а тепер ходиш сюди потішатися надо мною, живеш моїм горем?! Геть з хати!" Голос артистки Садовської знову зривався. Струни серця надто натягнуті. Не крик, а стогін вирвався з її поранених грудей. Напруження всієї істоти було таке сильне, що не дивно було бачити, як артистка неначе втрачала свідомість і падала на підлогу, як нежива. Ця сцена була така сильна і правдива, що й глядачі в залі, і ми, актори, за лаштунками, іноді думали, що Марія Карпівна дійсно лежить на сцені зомліла, Гра її створювала надзвичайно сильну ілюзію і тим примушувала вірити у реальність подій на сцені.
Так само зворушливо й хвилююче грала Марія Карпівна роль Пракседи з п'єси Йозефа Корженєвського "Гуцули". Пракседа на початку п'єси весела, щира дівчина, яка не боїться сказати правду просто у вічі управителевому підлабузнику й оббріхачеві селян перед начальством осаулу Прокопу. Вона молода, вірно любить парубка Антося і не криється з цим ні перед ким. Та як же було й не любити його, розумного, спритного, сильного, першого на селі. Адже ж усі, і старші й молодші, слухають його і роблять так, як він їм порадить. Тому Прокіп, урядовий стрілець, заздрить йому й хоче здихатись його з села назавжди.
