Листи до Олександри Аплаксіної - Коцюбинський Михайло

Для четвертого только успел собрать материал. Это очень мало, поразительно мало, и я краснею, когда вспомню о такой малой производительности."

Здоров'я Коцюбинського в цей час, було, як і раніше, погане, хоч перші півтора місяці життя на Капрі, завдяки зміні вражень і нервовому піднесенню, він відчував деяку бадьорість і майже не помічав своєї хвороби. У першому своєму листі з Капрі Михайло Михайлович ще скаржиться:

"Устал с дороги и от вечного общения с людьми, сплю плохо и нервы не в порядке."

Але вже через тиждень пише:

"Я здоров и начинаю приходить в себя после дороги и от первой усталости на Капри. Кашель почти совсем прошел, только по утрам кашляю, но это не надоедает мне, и я даже не замечаю."

Як завжди, він і в цей час не дуже уважний до себе і живе таким життям, яке для його здоров'я було явно згубним. У перших числах грудня він пише мені: "Я двенадцать часов в сутки на людях (у Горького), среди облаков дыма, возбуждения и без движения". Ізнову — через чотири дні: "Кашляю я меньше, хотя уже два дня, как слегка простудился и опять кашель". І додає: "Сердечные припадки отошли в область преданий".

З березня здоров'я Коцюбинського починає різко гіршати. Він застудився і весь час, аж до повернення в Чернігів, хворіє.

2-го березня 1912 року він пише з Капрі:

"Мне не повезло: простудился, прохватил меня где-то сквозной ветер и я пролежал в постели несколько дней, а теперь, хотя уже и выхожу на воздух, но никуда не гожусь, устаю страшно, исхудал, едва держусь на ногах/

І тут же намагається заспокоїти мене:

"Не тревожься только, ведь я поправился уже, начал работать и сегодня закончил даже рассказ."

У листі від 11 березня він знову скаржиться:

"Все хвораю. Только что было поправился несколь-о, как опять простудился — где и как — не знаю. Опять пришлось слечь в постель, припадки астмы, кашель и повышенная температура.*

20-го березня Коцюбинський виїхав з Капрі. В дорозі він схопив плеврит і, приїхавши до Чернігова, три тижні пролежав у ліжку.

Проте, вже у половині червня Коцюбинський знову виїхав до Карпат, бажаючи продовжити свої спостереження над життям гуцулів. У Карпатах його в перші дні зустріли холод і дощі. Втомлений від подорожі, під час якої він, за його

виразом, "не умел спать",— він був пригнічений холодом і дощами, через які не можна було вирушити в гори.

"День кажется годом,— скаржиться він у цей час,— если бы не холод й дожди, у меня было бы лучшее самочувствие. Сейчас же головная боль и недовольство."

Через кілька днів погода покращала, і Михайло Михайлович знову оживає:

яПри хорошей погоде и я чувствую себя здоровым, имею великолепный аппетит и работоспособность моя повышается."

І хвороби забуті, несприятливі умови зовнішнього життя, незручності його мало турбують. На них не звертає він уваги. Всі думки, всі бажання зосереджені на роботі. Він захоплений нею цілком:

"Живется мне хорошо, несколько напряженно и нервно, но это пустяки. Вначале я плохо спал, теперь уже сплю хорошо, должно быть, устаю после работы. С самого утра я уже отправляюсь в гости, к знакомым гуцулам, или завожу новые знакомства при всяком удобном случае: на дороге, у реки, в лесу и т. п. Моя записная книжка быстро заполняется."

Він запрошує з далеких сіл на допомогу під час подорожі в гори двох знайомих гуцулів і знову збирається в гори верхи:

"Если припоминаешь,— пише він мені,— мне хочется познакомиться со своеобразной философией гуцулов, с их взглядами на жизнь и любовь. Уже теперь чувствую под собой почву, так как оправдывается то что я предполагал раньше в виде догадки."

А покищо він робить далекі прогулянки пішки "для зна* комства с природой", записуючи свої враження. Ходить він. звичайно, один:

"Знакомых пока немного, но и наличные претендуют на мое общество. Но я не поддаюсь: без церемонии заявляю всем, что я приехал сюда не для личных удовольствий, а на работу".

т

Але погода знову зіпсувалась і заважала Михайлові Михайловичу збирати матеріал:

"Холодно, сыро, нет солнца. Я почти не гуляю и до головных болей беседую с гуцулами. Но беда в том, что выбор собеседников ограничен ближайшими соседями и не всегда интересен. Я не могу выехать никуда и ко мне никто не решается приехать."

Він мріє подорожувати річкою через пороги на Буковину. ..Это восхитительное, хотя немножко опасное, путешествие: бывают случаи, когда "дарабы' (плот) разбиваются о скалы". Ллє небезпека його найменше зупиняє: "Волков бояться — лес не ходить. Надеюсь быть целым и невредимым и, кроме того, с запасом впечатлений".

А погода, тим часом, ставала все гірша.

"Вот уже скоро месяц, — пише мені Михайло Михайлович,— как здесь днем и ночью льют дожди, часто холодные, осенние, сырость такая, что одежда никогда вполне не высыхает, мы все тут кашляем, сердимся и даже болеем. Схватил жестокий бронхит. Сплю очень плохо, страдаю бессоницей и неэнаю причин."

Треба було залишати Карпати: бронхіт викликав ускладнення на серце. Коцюбинський змушений був виїхати. Він почував себе в цей час так погано, що вже у Львові хотів ля; ти в лікарню. Проте, все ж зібрав сили й поїхав далі. Ледве доїхавши до Чернігова, відразу ж зліг. Ця хвороба була фатальною для Михайла Михайловича, вона остаточно підірвала його і без того виснажений організм. Три тижні він лежав, не встаючи, а потім, хоч і намагався вставати, та не надовго. Незабаром знову зліг на місяць.

У ті рідкі тепер дні, кои Михайло Михайлович напівхворий виходив зустрітись зі мною, на нього страшно було дивитися, такий він був жахливо схудлий.

Було вирішено, що Коцюбинський поїде лікуватися до Києва, де й ляже в клініку. Тут, у київській клініці, Михайло Михайлович пролежав три місяці —з кінця жовтня 1912 року по кінець січня 1913 року.

Київські лікарі теж не могли допомогти Коцюбинському. Не зважаючи на виняткову увагу до Михайла Михайловича кращих київських спеціалістів-—професора Образцова та його помічників Стражеско і Рафіева, не зважаючи на добрий догляд і уважне ставлення до нього обслуговуючого персоналу, здоров'я Коцюбинського згасало...

Мене Михайло Михайлович умовив на час його лікування в Києві виїхати до Петербурга, бо саме в цей час я була в відпустці. У цьому виявилося його піклування й увага до мене.

Період хвороби Коцюбинського в Чернігові був важким часом і для нього й для мене: мине тільки не могли бачитися, а й листуватися нам рідко щастило. Отже, щоб трохи розважити мене, Михайло Михайлович і переконав поїхати з Чернігова: "Все равно, пока я болен, видаться мы не сможем. Ты поезжай в Петербург, а я за это время подлечусь в Киеве.*

У клініці Коцюбинський увесь час почував себе погано: безсоння, болісні сердечні припадки, різкі болі на грунті розладу сердечної діяльності. Але коли йому ставало трохи легше, він нудьгував по улюбленій роботі, яку йому забороняли і для якої він сам не мав сил.

"Чувствую тоску по работе,— писав він мені до Петербурга.—Так хочется сесть за стол и взять перо в руки". Але сил вже не було:

"Не могу работать, голова не свежа и фантазия потеряла крылья." Проте, вражлива, кипуча вдача Коцюбинського не виносила бездіяльності. Нишком, криючись від лікарів, він, як тільки йому ставало трохи легше, відшукував собі якесь заняття.

Пишучи мені 4 листопада про те, що повідомлення у газетах про поліпшення його здоров'я "довольно правдоподобны на этот раз", він досадує на лікарів, які тримають його в постелі, "запрещают волнения, движения — все, чем проявляется жизнь" і нарікає на неможливість покищо працювати:

"Работать еще не могу, но много читаю... Вокруг меня лежат новинки книжного рынка, и я предвкушаю много удовольствия от ознакомления с ними. Хочу воспользоваться также университетской библиотекой (він лежав в університетській клініці) и почитать по ботанике и зоопсихологии, т. к. в последнее время я совершенно отстал в этих любимых мною науках".

Але думки про улюблену роботу не залишають його: "Не подумай, однако, что я собираюсь лежать здесь всю зиму. Как только позволят мне встать с постели" укачу домой и за работу." Громадськість не забуває його. Щодня Коцюбинський одержує листи, на які намагається відповідати акуратно.

"Внешних впечатлений я еще не получаю,— виправдовується він,— а для того, чтобы жить запасами, черпать из себя, нет еще надлежащей свежести организма. Вот я и чувствую себя в этот неблагодарный период особенно бедным и всем моим корреспондентам отвечаю на письма краткими открытками, дающими мне возможность скрыть эту бедность впечатлений."

Але ця кореспонденція втомлює його:

"Казалось, ушел я ог моих корреспондентов, но благодаря газетам, сообщившим зачем-то даже мой адрес, ко мне пишут, кроме знакомых, и незнакомые досужие люди, а я должен всем отвечать. Правда, я пишу всего несколько слов благодарности за добрые пожелания,— но этих пожеланий довольно много, и моя корреспонденция утомляет меня."

У грудні він повідомляє мене:

"Я, как уверяют врачи, на пути к выздоровлению. Субъективно же не могу похвалиться хорошим самочувствием. Почему то не тверд на ногах, менее тверд, чем был неделю назад. Какая-то слабость по всем организме."

"Три дня как я понемногу занимаюсь: просмотрел перевод рассказа своего для журнала "Заветы* и продержал корректуру своей новой вещи "На острове". Устал отчаянно от этой такой легкой работы. Делал бесчисленное количество антрактов, но все же кончил".

Втомлюють його і відвідувачі і він скаржиться мені на це: "утомляют меня посетители, но с этим бороться трудно".

Вражає самовладання цієї людини. Він не занепадає духом, не скаржиться. Навпаки, він знаходить сили навіть жартувати. "Я еще удивляюсь, как я не сделался брюзгой, раздражительным, мрачным",— пише він мені в одному з грудневих листів 1912 року:

"Все таки, я в снисходительно благодушном настроении и часто подсмеиваюсь над всем своим злополучием. Ничего! Когда-нибудь будет и лучше! Пустяки!"

Така бадьорість дивувала навіть лікарів, які лікували його. Ця бадьорість — не легкодухість: Михайло Михайлович глибоко почував всю серйозність своєї хвороби. Але він любив життя і, навіть відрізаний від нього, намагається вловити радісний його пульс:

"Судьба так часто и жестоко колотила меня Б последнее время, что я вынужден для примирения с жизнью вспоминать и все доброе, когда-нибудь подаренное ею.