Листи до Олександри Аплаксіної - Коцюбинський Михайло

Він написав йому. Відповіді довго не було. Михайло Михайлович нервувався й хвилювався.

В 1907 році Коцюбинський на час відпустки поїхав з сестрою і дітьми до брата на Волинь.

Незадовго до його від'їзду трапилося таке: вранці Михайло Михайлович передав мені записку:

"Если получишь неприятное письмо, вызванное анонимом, не отвечай, не посоветовавшись со мной."

Через деякий час того ж дня сторож бюро приніс мені листа від Віри Іустинівни (вона служила теж у бюро):

"Мною одержано анонімного листа про Вас, відносно Михайла Михайловича. Звичайно, анонім—гидота, але кому охота бути об'єктом паскудних розмов як у бюро, так і в місті?"

Хоч Михайло Михайлович і прохав мене не відповідати, не порадившись з ним, але я тут же написала й передала сторожем:

"Не розумію змісту вашого листа. Анонім був для Вас і, мені здається, я про нього й не повинна була знати. Щождо паскудних розмов, то про кого не говорять у нашому болоті?"

На Михайла Михайловича ця Історія начебто не зробила сильного враження. Він написав мені:

"Не огорчайся случившимся. Все это пустяки по сравнению с нашим чувством. Я уклонился от объяснений— ни да, ни нет. Так пока лучше. На все придет время."

У другій записці він додав:

"Письма к тебе не читал, но твой ответ видел: ты написала так хорошо, что я не удержался и похвалил тебя вслух."

Але, звичайно, історія з анонімом схвилювала не тільки мене, а й Михайла Михайловича. Нам і без того важко було через те двоїсте життя, яким доводилося жити, і від того, що треба було обманювати когось і таїтися з нашими відносинами.

Михайло Михайлович був оптимістом і потішав мене, що, кінець-кінцем, все влаштується.

"Не грусти, моя дорогая, — писав він незабаром після цього випадку. — Все будет хорошо, мы будем счастливы и вознаградим себя за лишение — порукой тому наша любовь/^^^^ Поїхавши у відпустку, він по дорозі з Києва писав мені:

"Я все думаю — с чем ворочусь — с победой или с поражением. Беспокоит меня, что до сих пор не получаю письма из Екатеринодара. Быть может, оно ждет меня в Славуте."

Михайло Михайлович мав на увазі відповідь від приятеля на свое, прохання допомогти йому влаштуватися на роботі денебудь у другому місті.

В Славуті дійсно його ждав лист від приятеля. Проте, цей лист не потішив, а засмутив його. Приятель писав не з Катеринбдару а з закордону, з лікарні. Писав, що лікується в Німеччині і повернеться в Росію не раніш, як у вересні, й тоді обіцяв щось зробити.

"Печально погибли надежды на скорую ликвидацию того тяжелого положения, в котором находимся мы оба, — писав Михайло Михайлович із Славути.— Теперь опять приходится ждать, а мне, поверь, так трудно мириться с этим, так тяжело и горько."

І все ж надія його не залишала:

"Но не огорчайся очень, любимая. Чем больше стрс^даешь, тем больше наслаждения доставит счастье, тем ценнее оно будет. А оно будет, я в этом уверен."

Однак, все таки це турбувало його більше, ніж він хотів визнати. У тому ж листі він признається:

"Хочу как-нибудь успокоиться и не могу. Такой тяжелый год выдался, столько неприятных переживаний, что я не могу успокоиться, хотя очень желал бы этого и насильно прогоняю от себя невеселые мысли."

І в дальшому листі знову:

"Стараюсь отвлечься от печальных мыслей и хотя несколько успокоить нервы, освежиться. Не знаю, удастся ли мне это и в какой степени. Однако, делаю, что могу."

Його приятель незабаром помер, так і не встигши нічого зробити для нас.

Відпусткою своею цього року Михайло Михайлович залишився незадоволений. У Славуті, крім листа, що його засмутив, його неприязно зустріла погода—дощі й холод, — чого він так не зносив:

"Не смотря на красоту окружающей природы, приходится томиться в комнате", — скаржився він на початку відпустки. V

Згодом він трохи розважився поїздкою до одного польського поета і побаченням з українським письменником Марковичем, якого згадував з почуттям симпатії.

Приїхавши до Чернігова, він писав мені в Боромики, де я відпочивала у приятельки:

"Отпуск мой прошел скверно, как никогда. Я скучал, злился и не отдохнул. Тем не менее, все говорят, что я поправился и находят, что даже помолодел. Чувствую себя лучше, почти здоров. На днях думаю приняться за работу, за новый рассказ, хотя буду послушным и исполню все твои желания: не буду засиживаться поздно и переутомляться-"

Після відпустки Михайло Михайлович знову потрапив у лещата між "Просвітою" і бюро, що, звичайно, незабаром відбилося на його здоров'ї.

"Меня уже поглотила "Просвіта" и начались занятия, дежурства, заседания, подготовка к вечерам... За эти дни я опять устал и не совсем хорошо себя чувствую. Экстренные работы портят мое здоровье",— пише він мені в липні*

У такому вирі, звичайно, трудно було приділяти час для літератури. Це турбує і хвилює Михайла Михайловича:

"Занят мыслями о теме для нового рассказа, а ее как раз и нет. Хоть бы ты помогла."

У листі від 27 липня він скаржиться:

"Не могу выбрать темы для нового рассказа, из десятка сюжетов до сих пор не остановился ни на одном. А мне необходимо к 1-му сентября отослать уже готовую вещь — обещал. Наступают три дня отдыха— и если за это время ничего не придумаю, приду в отчаяние. Если бы ты была вблизи меня — фантазия бы моя работала живее и тема была бы придумана давно."

Михайло Михайлович завжди ділився зі мною думками про те, що він задумав писати і як буде писати. З змістом задуманих творів я була знайома задовго до того, як вони були написані. Звичайно Михайло Михайлович розгортав передо мною схему майбутніх творів, ділився своїми сумнівами, просив поради. Проте, я була поганою помічницею в цій справі. Я не вміла критично поставитися до його творів — мені все, що він задумував, здавалось цінним і цікавим. Михайло Михайлович, звичайно, говорив на це:

— Я радий, що тобі подобається.

Шукання сюжету завжди дуже хвилювало Михайла Михайловича. Якось він мені сказав:

— Знаєш, я хочу відвідати публічний дім. Я там ні разу не був, і мені цікаво подивитися, поспостерігати, мені це придасться.

Не знаю, чи здійснив він цей намір; очевидно—ні, інакше він розповів би мені.

Задуми Михайла Михайловича були широкі. Він мріяв написати роман, подумував про п'єсу. Проте, умови його життя були такі, що ці мрії так і залишилися нездійсненими. Робота в бюро і "Просвіті" відбирали у нього майже весь час і багато сил. Здоров'я його теж заважало йому працювати.

Він часто нездужав. Одного разу, гуляючи зі мною, він попрохав:

— Давай, постоїмо!

— Що з тобою, — стурбувалася я,—серце?

Він, як завжди, намагався відповідати жартами. Проте, я була серйозно занепокоєна і наполягла, щоб він звернувся до лікарів. Вони не знайшли нічого, крім нервового розладу.

Непомітно настав 1908 рік. Це був тяжкий рік у нашому житті. Михайло Михайлович часто хворів. Він скаржився мені на неможливість приділяти час літературі, на відсутність натхнення, на втому від людей.

Наближалося літо, треба було думати про відпочинок, а з грішми, як і завжди, було скрутно.

Нарешті, Михайлові Михайловичу вдалося списатися з одним своїм знайомим, Чикаленком, який запропонував йому провести відпустку в його маєтку, в селі Кононівці, по Київо-Полтавській залізниці.

Щодо природи умови там були неблискучі — рівний степ, низинна місцевість. Але Михайло Михайлович був радий тому, що він опинився зовсім один—навіть хазяї маєтку були відсутні. Він сподівався, що в такій обстанові йому пощастить відпочити:

"С тех пор, как я очутился в полном уединении — чувствую, как я страшно устал душою,:—писав він мені з Кононівки.—Не физическая усталость, а душевная. Не хочется видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твое сердце, хочется очиститься и отдохнуть."

Але як слід відпочити Михайлові Михайловичу не пощастило. Поперше, він простудився і перехворів на бронхіт, подруге, "хвиля людського бруду" не забувалася й на самоті. Думки і настрої цього періоду він відбив у своєму "Інтермеццо".

І все ж самітність і єднання з природою, з якої Михайло Михайлови ч завжди черпав бадьорість і сили, трохи освіжили його, і він заходився коло улюбленої роботи:

"Еще не пишу, но привожу в порядок свои каникулярные записи и, как только зубы позволят (Михайло Михайлович знову простудився), сейчас же сажусь за стол серьезно. Так хочется мне, чтобы вещь вышла удачной, что я задолго до начала работы волнуюсь."

Проте, не судилося йому плодотворно працювати цього року. Знову неприємності, надовго вибили з колії Михайла Михайловича.

Перша неприємність, як хзиля, захльоснула нас обох, несподівано і назавжди змивши нашу ілюзію про спільне життя.

Я вже згадувала, що непевне становище, в якому ми були з Михайлом Михайловичем, було дуже важким і мучило нас. Наш план про виїзд з Чернігова не вдався, однак Михайло Михайлович був твердо впевнений, що ми, кінець-кінцем, будемо жити вкупі.

Я була настроєна менш оптимістично: в глибині душі у мене весь час таїлася свідомість, що з наших планів про спільне життя нічого не вийде. Я не крилася з цим перед Михайлом Михайловичем і завжди, коли він, захоплюючись, малював картину нашого майбутнього життя, говорила:

— А мені не віриться!

Проте і Михайло Михайлович іноді втрачав терпіння, проклинав своє жнття, скаржився, що не може працювати. Особливо бувало тяжко, коли він хворів. Тоді ми не могли зустрічатися, і це нервувало його.

На початку 1908 року трапилося так, що одночасно захворіли він і я. Він присилав мені листи поштою, але мені ніяк не можна було передати йому звістки про себе. Не зважаючи на свою хворість, Михайло Михайлович вийшов на наше звичайне місце і тільки тому, що два рази мене не зустрів там, догадався про те, що я хвора.

Я одержала від нього листа, сповненого турбот і відчаю:

"Как я могу узнать, что либо о тебе",—пише він.— "Ведь это ужасно ничего не знать о любимом человеке. Я хотя могу писать тебе, а как я получу что-либо, хотя одно слово, от тебя?"

У березні, вітаючи мене з днем народження, він висловлює побажання в майбутньому році вже бути вкупі:

"Мне так хочется поскорее увидеть тебя вполне счастливой, мне хочется и самому счастья, я измучен долгими ожиданиями его. С каждым днем мне труднее, тяжелее становится ждать его.