Листи до Олександри Аплаксіної - Коцюбинський Михайло

Для меня невыносима просто разлука. Особенно последнее время я страдаю., и здесь не помогают ни разум, ни логика, ни терпение. Чувство властно требует удовлетворения, сердце жаждет полного счастья — и я ничего не могу поделать с собой."

Михайло Михайлович якось сказав мені, що перші два роки вони були щасливі з дружиною, але згодом спільне життя стало йому в тягар.

Наприкінці липня була заарештована сестра Коцюбинського, і в зв'язку з цим він раптово виїхав.

Я була тоді у відпустці й мій лист, надісланий Михайлові Михайловичу до Чернігова, потрапив до рук Віри Іустинівни.

З цим листом Віра Іустинівна прийшла до моєї матері, прочитала їй листа, попрохала матір і сестру (Зіну) вплинути на мене, скаржилася, загрожувала, що не зупиниться ні перед чим, аж до вбивства тощо. При тому сказала, що особисто зі мною розмовляти не буде, бо я минулого року зухвало відповіла на її записку про анонімний лист.

І мати і моя сестра були приголомшені. Я не розповідала їм про мої взаємовідносини з Коцюбинським, і для них усе це було несподіванкою. Одночасно одержала я листа і від Михайла Михайловича. Він, приїхавши додому, ще до розмови з Вірою Іустинівною, написав мені, що сторож стат-бюро відніс їй мого листа:

"Вера Иустиновна зловеще молчит, но что-то готовится. Последствий случившегося не могу предвидеть. Волнуюсь." Я теж страшенно хвилювалася, чекаючи дальшого листа від Михайла Михайловича. Мені здавалося—час зупинився...

Через день я одержала листа. Я приготувала себе до найгіршого, але лист Михайла Михайловича мене вразив.

У першу хвилину я скам'яніла. Боліла голова, плуталися думки...

Ось цей лист:

"Пишу тебе после объяснения, мой друг. Мне предъявлено было твое письмо с добавлением, что это письмо от тебя. Я прочитал и не отрицал. Не смотря на ожидания—никаких упреков, никаких сцен. Наоборот — столько выказано было благородства, участия и доброты, — что я был сражен. Оказалось, что Вера Иустиновна очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех. Мне было так страшно тяжело, так невыносимо, что я плакал. Теперь у меня туман в голове. Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму, этот конфликт между долгом и чувством. Что делать? Мучительно тяжело. Неужели я могу приносить только одно горе окружающим меня и себе самому? Не могу сейчас соображать, не могу писать Сообщаю тебе только факт и жду от тебя ответа..."

Я була так пригнічена, приголомшена, що не мала сил щось відповісти Михайлов! Михайловичу.

Через чотири дні я знову одержала від нього листа, в якому виразніше, ніж у попередньому, він підсумовував, те, що трапилося:

"Когда я рассуждал теоретически, оставить семью мне казалось делом, хотя и не легким, но возможным. Теперь же на практике это оказалось настолько трудным, настолько серьезным, что у меня не хватает сил. То, что я этим разбиваю свою жизнь,—это неважно. Больше всего сердце мое болит за тебя и хотя ты всегда относилась недоверчиво к возможности новой жизни — все же катастрофа нелегко дастся тебе."

Я відповіла, що нам необхідно розстатися, що коли раніш невдоволеність з нашого життя скрашувалася надією на краще майбутнє, то після того, що сталося, продовжувати й далі зустрічатися нам буде нестерпно важко. Радила Михайлові Михайловичу заспокоїтися, не хвилюватися і примиритися з неминучістю.

У дальшому листі (від 7 серпня) він пише, що без мене він нічого не вирішує:

"Как я могу решить без тебя, я только сознаюсь перед тобой, также откровенно, как и перед собой, что мне трудно, труднее чем я думал, разбить семью, что я чувствую, как обязанности тянут меня в сторону жертвы, говорят принести в жертву личное счастье. Может быть ты осудишь меня за то, что я до сих пор жил надеждами на иное и заразил этими надеждами и тебя. Но верь, что я всегда, как и теперь, был искренним."

Я знала, що Михайло Михайлович щирий, в цьому я мала нагоду переконатися не раз. Однак, безвихідне становище приводило мене в розпач.

Адже в умовах дореволюційного часу страшенно тяжко було продовжувати наше життя. Ми весь час повинні були таїтися з нашими зустрічами. Весь час були напоготові. Зустрічатися в мене було неможливо через те, що я не хотіла хвилювати свою матір, яка і без того зазнала в житті чимало турбот і горя.

І ось, передумуючи все знову й знову, я все ж вирішила, що нам необхідно розстатися, і знову написала про це Михайлові Михайловичу. , ^

Коли я повернулася з відпустки, я не хотіла зустрічатися з Михайлом Михайловичем, щоб допомогти йому звикнути до думки про необхідність розлуки. Але, коли я побачила його змучене обличчя, нестерпний жаль охопив мене. Він був схожий на людину, що встала після тяжкої хвороби. Я зрозуміла, що розлучитися з ним не зможу. І все ж деякий час я намагалася це зробити— Але Михайло Михайлович був такий замучений, писав такі зворушливі листи, що я, кінець-кінцем, не витримала і все залишилося по-старому.

Тільки Михайло Михайлович став іншим: тепер він майже не сміявся, був завжди замислений, часто мовчав. Припинилося його кумедне пустування під час прогулянок, зникли його невичерпні раніш веселощі.

Друга неприємність цього року (1908), яка коштувала Михайлові Михайловичу немало нервів і болісно відбилася на його здоров'ї,— це враження від 14 археологічного з'їзду в Чернігові.

Цей з'їзд відбувався під головуванням чорносотенниці графині Уварової. Чорносотенно-патріотичні виступи окремих учасників з'їзду, адреса, піднесена графині Уваровій місцевими чорносотенцями, на чолі з Шелухіним, і загальний дух з'їзду так обурили Михайла Михайловича, що він виступив з відкритим протестом.

Результатом цього було виключення у вересні з "Просвіти" Коцюбинського і ряду інших осіб, з доручення губернатора.

...Поступово життя увійшло в звичайну колію, ми, як і раніше, знову стали зустрічатися. Михайло Михайлович дедалі менше зважав на погоду. Я теж навчилася не звертати на неї уваги.

Пам'ятаю, якось цієї зими йшов великий сніг. Здавалося, він хотів засипати місто. Я вийшла на нашу звичайну прогулянку. Пройшовши кілька кроків від дому, я хотіла повернутися, бо безумством було йти гуляти в таку погоду: за кілька хвилин я стала схожа на білий стовп. Але, знаючи Михайла Михайловича, я вирішила все ж піти йому назустріч.

Одягалася я досить легко. Сніг, що невпинно засипав мене, був дуже неприємний. Я спробувала кілька разів струсити його з себе, але це була марна робота. На вулиці не було ані душі.

Ще здалека я побачила Михайла Михайловича, що поволі наближався... Він був білий з голови до ніг. Я підійшла ближче і дзвінко розсміялася. Розсміявся і Михайло Михайлович: він був схожий на снігову статую.

— Я певна, — сказала я,—що таких божевільних, як ми, не знайдеться більше в цілому світі.

Тим часом сніг сипав і сипав...

Ми бачились на цей раз не більше п'яти хвилин. Прощаючись, Михайло Михайлович сказав:

— Ну, я тепер піду додому і буду працювати: у мене є настрій.

Я теж повернулася додому з почуттям тихої радості, якогось втихомирення і заспокоєння... І довго ще перед очима стояла біла постать Михайла Михайловича, з його добрим і ласкавим поглядом темних очей.

* # *

Настав 1909 рік. Михайло Михайлович, як і раніше, почував себе недобре: нервувався, скаржився на серце. Тяжкі враження 1907 і особливо 1908 року, посилена робота в бюро і "Просвіті*1 надломили і без того кволий організм Михайла Михайлові ча. Але, не зважаючи на хворість, він у цей час працював над досить великим оповіданням "Дебют", яке Й закінчив цього року.

Михайло Михайлович відчував, що йому потрібно негайно відпочити не тільки фізично, а й морально. Він задихався в сіренькому оточенні маленького провінціального міста, в вузькому колі осіб, що йому надокучили; необхідно було поринути хоч на короткий час у широкий світ, відчути пульсування іншого життя, освіжитися зустрічами з новими людьми.

Михайло Михайлович дуже любив сонце. Він не раз називав себе "сонцепоклонником". "Мій бог — сонце", — писав і говорив не раз він мені. Мрія про подорож на південь опановує ним.

Грошей у нього, як і завжди, не було. Проте, це бажання було у нього непереможне, і вихід був знайдений. У нас в бюро була каса взаємодопомоги. Михайло Михайлович був постійним її боржником: сплачуючи раніше взяту позику, він тут же знову брав аванс. Ця каса допомогла йому і цього разу. Крім того, він одержав аванс за оповідання "Дебют*.

їхати Михайло Михайлович вирішив на Капрі, де жив на той час О. М. Горький, — через Львів, Відень, Рим, Неаполь. Цей маршрут, крім Капрі, був трохи знайомий йому,— він проїжджав ці міста в 1905 році, а у Львові був ще раніше, за юнацьких літ.

Виїхав Михайло Михайлович не зовсім здоровим: він перед самим від'їздом захворів на бронхіт.

З першого ж закордонного міста починається круговорот сили вражінь— радісних, підбадьорюючих і в той же час стомливих. Із Львова він пише мені:

"Уже третий день, как я заграницей, и эти дни, как и все время, пока я не выеду из Австрии, наиболее утомительны. Дело в том, что я, к сожалению, пользуюсь здесь большой известностью и со мною так возятся, меня все время окружает такая масса народа, что я смущен и утомлен."

У Відні і Кракові Михайло Михайлович був теж оточений увагою, яка, хоч була і приємна, але в той же час стомлювала його. Вдачею він був дуже скромний, та, до того ж, у себе на батьківщині не звик бачити такого ставлення до себе: увагою земляків Михайло Михайлович не був збалуваний. Багато дехто в Чернігові не знали його, як письменника, і не читали його творів.

Напередодні від'їзду Михайла Михайловича ми умовилися, що через те, що закордоном спальних вагонів немає, він, щоб не стомлюватися, вночі їздити не буде. Цю обіцянку Михайло Михайлович виконав лише тому, що під час зупинок оглядав міста:

"Эти остановки на один день, в сущности, утомляют, так как желаешь как можно лучше использовать время и больше увидеть. Я совсем отказался бы от них, если бы не стеснялся нарушить данное тебе обещание не ездить ночью. А как только сделаешь перерыв на ночь, хочется остаться и на день.41

З ненаситною жадобою вбирає в себе Михайло Михайлович красу і чарівність пам'яток стародавньої культури, музеїв, чудес архітектури.