Листи до Олександри Аплаксіної - Коцюбинський Михайло

Його мати вийшла заміж проти волі батьків, з пристрасного кохання. Перші роки вони з батьком жили добре, але згодом він почав пити, кілька разів кидав матір. Якось під час сварки батько боляче образив матір. В нестямі Михайло Михайлович схопив з стола ніж і кинувся до батька. З того як розповідав Михайло Михайлович видно було, що й тепер без болю він не може згадувати про це.

У бюро мені не раз доводилося чути, що Коцюбинський — людина, що дуже захоплюється. Не знаю, наскільки це було вірно; я не мала нагоди перевірити ці чутки.

Правда, незабаром після мого вступу в бюро я звернула увагу, що Михайло Михайлович виявляє помітний інтерес до Віри Гаврилівни Божко-Бажимської, яка сиділа в одній кімнаті зі мною. Під час перерви він з склянкою чаю виходив з своєї кімнати, і сідав поруч з нею. Після служби проводжав її додому. Через те, що ми жили з нею на одній вулиці, звичайно і я йшла разом з нею— Проте, інтерес до Бажим-ської якось швидко погас у Коцюбинського. У моїй пам'яті це єдиний факт, який нібито підтверджував репутацію Коцюбинського, як людини, що захоплюється.

Однак, я пояснюю його інакше: Михайло Михайлович завжди жваво цікавився людьми, був дуже чутливим до всього, що хоч трохи виділялося з рамок звичайної повсякденності.

А Віра Гаврилівна мимоволі звертала на себе увагу. Це була жвава блондинка, з поривчастими рухами і чудовими сірими променистими очима, в яких було щось шукаюче і неспокійне. До того ж, вона була дуже своєрідною людиною. Я спочатку теж відчула до неї потяг і симпатію, і ми потоваришували з нею.

Проте, її нервозність якось втомлювала, а неспокійна експансивність швидко набридала, і я поступово відійшла від неї. Спершу це її ображало, але потім вона примирилась з цим, і ми, кінець-кінцем, залишилися з нею не в поганих відносинах.

^ * ♦

Коли я довідалась, що Коцюбинський — письменник, я дуже зацікавилась цим. Мені хотілося прочитати щось з його творів. Соромливість заважала мені попрохати особисто в Михайла Михайловича, а дістати його книжку на стороні було важко.

Все ж хтось приніс мені "Цвіт яблуні". Українську мову я знала дуже погано, вірніше зовсім не знала. Проте, живучи з семи років на Україні, мені доводилося чути українську мову і читати Шевченка. Через те я не тільки зрозуміла фабулу, а й відчула і красу стилю і глибину психологічного аналізу.

Я вже згадувала, що мені іноді доводилося працювати у відділі Коцюбинського, коли там було багато спішної роботи. Михайло Михайлович не раз відзначав, що я працюю добре й швидко,

У перший же рік моєї роботи в бюро (1902 р) Коцюбинський якось, вітаючись зі мною, сказав:

— Знаєте, яка досада: я давно хочу, щоб ви працювали у мене. Учора на засіданні розподіляли штати, про що мене не попередили. Я не міг прийти на це засідання, а сьогодні довідався, що вас призначили не до мене.

Під час земських зібрань в управі була сила роботи. Іноді когонебудь із співробітників бюро відкомандировували тижнів на два-три в управу. Під час другого року моєї служби в бюро (1903 р.) вибір припав на мене. Роботу мені доручили там найнуднішу — переписування якихось канцелярських папірців.

По закінченні робочого дня я йшла звичайно до будинку дворянського зібрання, де також відбувалися земські зібрання. Там я зустрічалася з іншими співробітниками бюро, які теж цікавилися зібраннями. Заходив туди іноді й Коцюбинський, завжди з дружиною, Вірою Іустинівною. 1

Одного разу він підійшов до мене і, вітаючись, сказав:

— А ми без вас скучаємо!

— Я теж скучаю без бюро, — відповіла я.

Михайло Михайлович глянув на мене пильно і несподівано сказав:

— Знаєте, на кого ви схожі? На старовинний портрет. В той день я була одягнена в гладеньку темнобузькову

сукню з білим комірцем.

Цього ж року ми якось зустрілися з Коцюбинським у театрі. У Чернігові постійного театру не було, але будинок театру, дуже старий, був, і іноді до нас заїжджали непогані ансамблі акторів. Приїзд нової трупи завжди радісно хвилював чернігівців.

На цей раз відділ Михайла Михайловича був цілком представлений в його ложі. Місць для сидіння всім не вистачало, і Михайло Михайлович, з властивою йому делікатністю, поступився своїм місцем якійсь із жінок, а сам весь час стояв.

У нашій ложі теж було багато народу і я, так само, стояла. Ложа, де був Коцюбинський, була сусідньою, і ми весь спектакль простояли з ним поруч; нас розділяв лише бар'єр.

Йшла п'єса Зудермана—"Огни Ивановой ночи". Грали чудово. Особливо гарна була артистка, що виконувала роль Маріки —'героїні п'єси.

Ми з Михайлом Михайловичем час від часу обмінювалися враженнями.

Тепер я вже неясно пам'ятаю зміст п'єси, але суть її зводилася до того, що Маріка кохає жениха своєї зведеної сестри і він відповідає їй тим же. Почуття обов'язку перед нареченими батьками і зведеною сестрою спонукує Маріку зректися коханої людини.

По закінченні спектаклю Коцюбинський сказав мені:

— Кінець мусив би бути іншим. їй слід було знехтувати все і піти з ним.

Тоді ми й не підозрювали ще, що конфлікт між почуттям і обов'язком постане і на нашому шляху.

З цього вечора я відчула, що не тільки мій інтерес до Михайла Михайловича посилився, але що й він зацікавлений мною. Другого дня, як тільки він з'явився на порозі нашої кімнати, я мимоволі глянула і зустрілась з його поглядом, уважним і настороженим.

Влітку майже всі співробітники бюро під час перерви виходили в парк. Михайло Михайлович залишався сидіти біля свого столу, що стояв біля вікна, яке виходило в парк, і, звичайно, під час перерви проглядав газети.

Якось я не пішла в парк, а, взявши книжку Сельми Лагерльоф "Легенди про Христа", заходилася читати.

Увійшов Коцюбинський і, побачивши мене, спитав:

— Чому ви не гуляєте?

Помітивши на столі розкриту книжку, він підійшов до мене: . А

— Можна поглянути чим ви так захоплені?

— Гарна річ, — сказав він. прочитавши заголовок,— вам, мабудь, подобаєтьсяІ

Інтерес наш один до одного помітно зростав. Якось на початку 1904 року Михайло Михайлович, вітаючись зі мною, сказав:

— А, знаєте, я вчора був на маскараді. Я люблю іноді побувати там.

І тут же він описав мені кілька костюмів, які йому сподобалися, з такою влучністю і наочністю, що мене, пам'ятаю, вразила його спостережливість і пам'ять.

Трохи схилившись до мене, він тихо сказав:

— Я думав і хотів зустріти вас.

Я відповіла, що ні разу не відвідувала маскарад і що мене ніщо не приваблює там.

— До мене підійшла одна маска, яку я був прийняв за вас. Але з її розмови і по очах я побачив, що помилився... У вас очі значно кращі, — додав він.

Вся ця розмова збентежила і схвилювала мене.

Незабаром після цього якось мені нездужалося. Був холодний лютневий день. У нашій кімнаті було порожньо —ніхто в такий мороз не прийшов на роботу. Від цього мені здавалось іще холодніше.

Я закуталася в теплу хустку, підійшла до пічки і притулилася до неї спиною. В цю хвилину ввійшов Михайло Михайлович. Глянувши на мене, він сказав:

— У вас цілком хворий вигляд. І температура є, — зауважив він, взявши мене за руку...

А потім, обережно обійнявши мене однією рукою, сказав:

— Ідіть додому.

Ми мовчки постояли так кілька секунд... Потім я тихенько відсторонила його і пішла додому. ^ ♦

Весь вечір я була надзвичайно схвильована. На душі було радісно і тривожно.

З цього дня і почалися мої муки...

Я почувала, що в моє життя вривається щось велике і серйозне, прекрасне і болісне. Десь у глибині свідомості невиразно ворушилася думка, що я кохаю Михайла Михайловича. Але я відгонила цю думку...

Його ставлення до мене я довго не могла зрозуміти. То, пригадуючи все ним сказане, його погляди, відтінки голосу, коли він зі мною розмовляв, мені здавалося, що я не байдужа для нього. То я урезонювала себе тим, що Михайло Михайлович, як людина чутлива і делікатна, помітивши моє почуття до нього, м'якше й уважніше ставиться до мене, ніж до інших, боячись мене образити — і тільки.

Випливали в пам'яті розмови в бюро про те, що Коцюбинський— людина, яка легко і швидко захоплюється, і це бентежило мене. Думка, що Михайло Михайлович просто розважається, проймала мене болем і образою.

Нарешті й те, що Михайло Михайлович — письменник, так само бентежило мене, Я думала: чи не в шуканнях сюжету він придивляється до мене? Це, так само, чомусь мене ображало.

В результаті моїх сумнівів я вирішила, що мені необхідно взяти себе в руки і дати відчути Коцюбинському, що я не дуже схильна захоплюватись. Випадок для того швидко трапився.

Якось Михайло Михайлович пройшов до телефону. Незабаром він повернувся і, підійшовши до мене, сказав, що мене викликають до телефону. Я встала. Коцюбинський пішов за мною.

Узявши трубку і не діждавшись відповіді, я хотіла піти, голосно зауваживши, що мені ніхто не відповідає.

Коцюбинський стояв поруч зі мною. Я гадала, що він жде своєї черги до телефону.

Але коли я зробила рух, щоб іти, Михайло Михайлович схопив мене за руку і хотів поцілувати. Я прожогом вирвалась і втекла в свою кімнату.

Була страшенно схвильована і розгнівана. Сердилась на себе, вважаючи, що сама винна в тому, що викликала таке ставлення до себе. Гнівалась і на Коцюбинського. Сама не знаючи чому, я почувала себе ображеною.

Михайло Михайлович з'явився на порозі передпокою. Я знову почула телефонний дзвінок.

Коцюбинський повернувся до телефону, а за кілька секунд, ідучи до себе, голосно сказав:

— А вас все таки кличуть!

Поговоривши телефоном і, передбачаючи, що Михайло Михайлович може кожної хвилини прийти з поясненням, я взяла свою роботу і пішла в сусідню кімнату до своєї приятельки по бюро, до якої я часто перебиралася, коли мені бувало тоскно. Вона через це не здивувалася моєму приходові і привітно звільнила для мене половину свого столу.

Я не помилилась. За кілька хвилин почулися легкі кроки, і Михайло Михайлович увійшов до нас. Він спочатку звернувся з якимсь питанням до моєї приятельки, а потім до мене. Я відповіла, не підводячи голови. Коцюбинський постояв кілька хвилин біля нас і вийшов.

На другий день, проходячи через нашу кімнату, він поклав на мій стіл записку:

"Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренно. Если же Вы, все таки, считаете меня виновным, я готов чем угодно заслужить Ваше прощение, только не сердитесь.