Листи до Олександри Аплаксіної - Коцюбинський Михайло

Пусть я знаю, что ты не сердишься на меня, дорогая." Кілька разів я прочитала цього листа, й мені здавалося,

що кожного разу я читаю нові рядки. Голова моя закрутилася

від щастя.

З цього часу всі наші вільні вечори ми віддавали нашим зустрічам. Моє життя сповнилося сонцем і світлом. Я стала добріша, веселіша, привітніша.

Михайло Михайлович під час наших зустрічей був зовсім не той, яким я звикла його бачити.

Звичайно дуже серйозний, заглиблений в собі, на наших прогулянках він був такий веселий, так заразливо сміявся і жартував, що й мене, звичайно теж серйозну, заражав своїми веселощами. Часто я, жартуючи, запитувала, хто з нас старший.

— Я, — відказував він.

— Віком — так, але не поводженням! — сміялася я.

У відповідь Михайло Михайлович схоплював мене і швидко, швидко крутив. Я щиро почувала себе старшою, хоч мені у цей час було 26 років, а Михайлові Михайловичу 41 рік.

У нас дома у цей час збирався гурток самоосвіти, який ми організували з сестрою Зіною. Ми читали політекономію, історію культури, обговорювали, сперечалися. Я стала спізнюватися на збори гуртка, за що одержувала цілком заслужені докори. Проте, часто, і бувши присутньою на цих зборах, я була відсутньою. Інколи мені було совісно так заглиблюватися в особисте життя. Але це було сильніше за мене.

Зустрічалися ми з Михайлом Михайловичем звичайно на вулиці, або влітку денебудь за містом і, дуже рідко, у нас дома, коли нікого з наших не було.

Час наших зустрічей був обмежений, бо Михайло Михайлович був дуже навантажений своєю роботою в статбюро, засіданнями, зборами тощо. Я так само часто працювала на вечірніх надурочних заняттях для приробітку. Нам не вистачало часу наговоритися, а бачити один одного хотілося дедалі частіш і довше.

Ми обоє страждали від цього, але я, як спокійніша, легше переносила ці незручності. Михайло Михайлович дуже від цього страждав. Але нічого видумати ми не могли.

Після першої нашої зустрічі Михайло Михайлович запро* понував мені класти записки в умовне місце. Поштова скринька була влаштована у вилозі мого жакета. Я роздягалася в передпокої, де висів телефон, яким Михайло Михайлович часто користувався.

Листувалися ми дуже часто, іноді щодня. Звичайно, вранці, перед тим як піти на службу, Михайло Михайлович писав мені і, прийшовши в бюро, клав записочку в нашу іпровізо-вану скриньку.

Перші часи ми були так захоплені своїм щастям, що ні про що інше й не думали, нічим не мучилися. А потім мене

охопили сумніви.

Я завжди вважала себе негарною, була дуже серйозною, малорухливою. Я не вміла зовнішньо виявляти свої почуття.

А Михайло Михайлович був з цього погляду різким контрастом. Він так красиво, так ніжно й яскраво виявляв своє кохання, що мені інколи здавалося, що я не можу подобатися людині з такою багатою і глибокою душею.

Я напівжартома, напівсерйозно говорила йому, що дивуюся його смакові, дивуюся тому, що він покохав таку малоцікаву, як я. У відповідь сипався потік пристрасного захоплення: я й красива, я й добра, і чула, й ніжна тощо. Мені тільки залишалося сміючись відмахуватися від цього каскаду ніжних, хвилюючих слів.

І все таки, коли я залишалася одна, до мене знову поверталися думки про те, що Михайлові Михайловичу тільки здається, що він мене кохає, що він, як письменник і людина з палкою уявою, кохає не мене, а іншу, вигадану ним.

От чому, коли він починав говорити щось цілком виняткове, наділяючи мене всіма гідностями, які в мене були і яких не було, я, щоб охолодити його, називала його коміком. Та йому й це було до вподоби. І в листах він почав підписуватися— "твій комік".

З своїми думками і сумнівами я ніколи не таїлася від нього, та це й неможливо було. Чутливий і спостережливий, він негайно по виразу обличчя, погляду, раніш, ніж я встигала поділитися з ним, угадував, що зі мною.

Він завжди був щирим зі мною, навіть у тих випадках, коли рискував щирістю зробити мені боляче. Я дуже це цінила й платила йому тим же.

Гадаю, що це була одна з причин, які зв'язали нас міцно і назавжди.

Поступово передо мною розкривалося життя Михайла Михайловича. Він ділився зі мною своїми турботами, скаржився на неможливість уділяти досить часу улюбленій роботі — літературі. Потроху розкриваз він передо мною свої сімейні обставини, говорив, що дружини він не кохає і що вона знає про це.

Мене часто турбувало, що наші прогулянки забирають багато часу у Михайла Михайловича, що він через те мало пише. Проте, Михайло Михайлович завжди переконував мене, що наші прогулянки освіжають його й необхідні йому, як відпочинок.

Якось він сказав мені, що Віра Іустинівна незадоволена з його щоденних прогулянок, робить йому натяки.

— Але знаєш,—додав він, — мені це прикро лише постільки, поскільки заважає моїй роботі й нашим зустрічам.

Відпустку ми вирішили взяти в один час, щоб не продовжити розлуки. П'ятого червня я поїхала з сестрою (Зіною), яка теж у цей час служила в бюро, у Мінську губернію до нашої приятельки по гімназії.

Свою відпустку я провела гарно. Затьмарило її тільки те, що я не могла відповідати на листи Михайла Михайловича.

А сталось це так. Він не дав мені своєї адреси, бо й сам не знав, куди поїде. З грішми у нього було скрутно. Тим то половину відпустки він пробув дома, а на решту— два тижні — поїхав до свого знайомого В. Г. Боровика у Кременець, Волинської губернії, звідки поїхав ще до брата.

Пошти в селі, де я гостювала, не було, за листами доводилося посилати за кілька верст. Часто турбувати свою приятельку мені було незручно, через те я листи одержувала з запізненням, так що на вказану адресу вже не могла відповідати.

Це хвилювало мене, бо, знаючи Михайла Михайловича, я уявляла, як його турбує моє мовчання. Це так і було. Він писав:

"Представь себе хоть на минуту всю тревогу и беспокойство, наконец, нетерпение, с каким я ожидаю твоих писем — и тебе понятно будет мое состояние. Все мои предположения одно другого печальнее."

Михайло Михайлович не відпочив того літа. Повернувся він дуже схудлим. Хоч він і писав, що далекі подорожі кіньми, зміна вражінь, краса природи і дружні піклування людей, до яких заїжджав, освіжили його, проте все це і втомило його. Тим більше, що спав він за цей час не більше як 4 — 5 годин на добу.

Але він ніколи не сумував. Під час наших зустрічей він був. як і раніше, веселий, багато пустував і сміявся.

Наприкінці 1906 року в Чернігові було організовано куль-турнопросвітне товариство "Просвіта".

Коцюбинський брав найдіяльнішу участь в організації цього товариства. Він дуже боявся, що його оберуть головою "Просвіти" і заздалегідь говорив мені, що не погодиться на це, бо робота в бюро і це нове навантаження тоді зовсім позбавлять його змоги писати.

Я ж пророкувала, що його неминуче оберуть. І дійсно, так і сталося.

Його так одностайно й наполегливо умовляли, що він не зміг відмовитися. А, погодившись, він, як то кажуть, з головою поринув у роботу. Михайло Михайлович звичайно всякій справі, за яку брався, віддавав усього себе, без останку.

У день відкриття "Просвіти" Михайло Михайлович оголосив привітання від філій Львівського товариства "Просвіти". Ці привітання були надіслані на його ж прохання, бо він вважав, що привітання з Галичини створять моральне піднесення серед членів молодого чернігівського товариства.

Згодом Коцюбинський багато попрацював, щоб передплатити з закордону літературу для "Просвіти", організовував концерти, ялинки для дітей, вечори самодіяльності тощо.

Я запам'ятала грандіозний концерт у січні 1907 року, на який Михайло Михайлович запросив з Києва композитора Лисенка, співачку Дейш-Соницьку і співця Мишугу.

Для "Просвіти" заорендували невеличкий будинок (Богданова) по Миколаївській вулиці (тепер ім. К. Лібкнехта), з 5 — 6 кімнат. Для членів "Просвіти" була відкрита бібліотека. Коцюбинський хотів ще організувати кілька лекцій, але дозволу від поліційної влади на це не було одержано.

Працював Михайло Михайлович ДЛЯ р Просвіти" багато* але морального задоволення від роботи не відчував. Йому було прикро, що решта членів "Просвіти" працювали мало й мляво. Михайлові Михайловичу доводилося провадити не тільки всю організаційну роботу, а часто й чорнову.

Жваву участь у роботі "Просвіти" брала й Віра Іусти-нівна, яка була скарбником товариства. Було ще два-три активних члени товариства. А більшість швидко охолола.

Пам'ятаю, в дні моїх чергувань у бібліотеці туди часто ніхто за весь вечір і не заглядав.

Робота в я Просвіті" дуже стомлювала Михайла Михайловича. Нерви його були надзвичайно напружені. Він почав скаржитися мені на безсоння. Його мучили тривожні й тяжкі сни, враження від яких іноді мучили його кілька днів.

Зустрічалися ми з ним, як і раніше, тільки під час після-обідних прогулянок. Якщо не бачилися день-два, передавали один одному листи. Проте Михайло Михайлович дуже нерву-вався, як щось заважало нам зустрітися.

Однак і умови наших зустрічей звичайно не могли не нервувати нас, а особливо Михайла Михайловича при його надмірній вразливості. Поскільки ми зустрічалися на вулицях, ми, насамперед, залежали від погоди. І в Михайла Михайловича з'явилося якесь забобонне ставлення до погоди, що він дуже яскраво відбив у своїх листах.

Якщо перший час ми жили тільки теперішнім, не дбаючи про майбутнє і не думаючи про минуле, то, чим далі ми зближувалися, питання про наше майбутнє, питання про влаштування спільного життя наполегливо постало перед нами.

Михайло Михайлович часто говорив і писав мені про те, що не може жити без мене, що задихається в таких умовах. Не раз говорив мені про те, що й робота в нього йшла б краще, й здоров'я поправилося б, якби ми жили вкупі.

Але який вихід ми могли знайти з того становища, що створилося?

Єдина можливість — виїхати з Чернігова. Якось Михайло Михайлович мені сказав:

— Хочеш, поїдемо завтра? Ось так, як стоїмо! Я засміялась:

— А куди ми поїдемо?

— Куди очі бачать.

— А якщо не влаштуємось? Ні. я так не можу!

Тепер, за радянського часу, це звучить дико, але тоді це мало реальну основу.

Я знала, що й Михайлові Михайловичу не так легко було влаштуватися на роботі в Чернігові — губернатор не затверджував, та й мені ледве вдалося поступити на службу.

— Треба спочатку підшукати щось, а потім уже їхати,— сказала я Михайлові Михайловичу.

Тоді він згадав про одного свого знайомого в Катерино-дарі, який міг би допомогти в цій справі.