Листи до Олександри Аплаксіної - Коцюбинський Михайло

Пришлось согласиться со мной, но тут пошел спор между 2-мя профессорами, можно ли меня отпустить домой. Один за, другой против. Наконец это меня рассердило и я просил составить консилиум для выяснения вопроса. Вчера совещание состоялось и мне разрешили, без ущерба для здоровья, уехать во вторник 22, но с предосторожностями: до вокзала каретой, в поезде купе 1-го класса и в Чернигове опять карета. Буду чувствовать себя архиереем и благословлять обеими руками. Дома надеюсь поправиться быстрее и увидеться с тобой. Я стосковался до невозможного. Хоть бы одним глазком увидеть тебя. Из Чернигова напишу, когда буду иметь возможность выехать на прогулку. Как же ты, моя любимая? Здорова ли, не скучаешь ли? Целую тебя —если может это утешить тебя в чем, и обнимаю. Пишу мало, мешают, вообще было неудобно. Еще целую.

Твой.

Аплаксіна. СТОРІНКИ СПОГАДІВ

Моя перша зустріч з Михайлом Михайловичем сталася в 1902 році.

Якось у січні, в суботу, я зайшла до своєї приятельки, Зіни Солонини, батько якої був членом губернської земської управи. В яскраво освітленій кімнаті зібралося вже кілька чоловік гостей. Через деякий час після мого приходу у дверях з'явилася пара, що відразу притягла мою увагу.

Вона — з підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю), високого зросту, з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами. Він — стрункий, елегантно одягнений. Вражали матова блідість його обличч'я і темні очі, що дивились уважно і вдумливо. Це були Коцюбинські— Михайло Михайлович і дружина його Віра Іустинівна.

Коли мене знайомили з ними, Зінина тітка зауважила Коцюбинському:

— Це ваша майбутня співробітниця, Михайле Михайловичу!

Коцюбинський нічого не відказав на це, очевидно не звернуз на мене ніякої уваги. Він сів біля господаря дому і вони поринули в ділову розмову про збірники, друкарні тощо, не беручи участі в загальній, досить жвавій, розмові.

Сиділи Коцюбинські недовго. Я помітила, як Михайло Михайлович ззирнувся з Вірою Іустинівною, вони разом повставали і стали прощатися. На вмовляння хазяїв залишитися, Коцюбинський відповів, що йому лікарі заборонили пізно лягати; це енергійно ствердила і Віра Іустинівна.

А, між тим, ще не було й 10 годин.

Коли Коцюбинські пішли, ті, що залишилися, заговорили про них. Я запам'ятала характеристику, дану господарем дому подружжю Коцюбинських: "Михайло Михайлович — людина з "хитрецою", а ось Віра Іустинівна.—проста й відкрита душа".

Пригадуючи згодом не раз цю оцінку, я дивувалася з її поверховості.

Через кілька днів після цієї зустрічі я вперше пішла на роботу в статистичне бюро губерніального земства, де працював у цей час і Михайло Михайлович.

Скажу кілька слів про статбюро, поскільки багато років життя Михайла Михайловича і мого тісно були зв'язані з цією установою.

Службова обстанова у земстві, як відомо, значно відрізнялася від решти установ того часу. Традиції бюрократизму і чиновницький дух, що міцно в'ївся в уклад державних установ, у земстві менше відчувалася. Дихалося тут трохи вільніше.

Наприклад, у нас, в статбюро, деякі співробітники відзначали день 1 травня: у цей день ми не виходили на роботу. Організовували добровільне збирання пожертв для політичних засланців, або на якусь іншу громадську справу. Пам'ятаю, в 1908 році Михайло Михайлович організував збір для галицького письменника Із. Франка, який після затяжної хвороби, зазнав матеріальної скрути, Практикувалися у нас виробничі наради і навіть товариські суди.

Група співробітників, до якої належав Михайло Михайлович і я, організувала при бюро бібліотеку. Ми вскладку передплачували нові журнали: "Русское Богатство", "Современный Мир", "Былое", збірники "Знание", "Альманах". Вскладку купували і всі новини російської та іноземної літератури. Згодом у нас утворилася досить велика бібліотека, яка проіснувала майже до 1916 року. Іноді ми частину книжок пересилали в тюрму для політичних в'язнів.

Адміністрація міста тримала бюро під особливим наглядом: труси робилися у нас у самій установі досить часто; такий стан, мені здається, значною мірою визначався складом співробітників статбюро. У період, коли я поступила в бюро, серед співробітників було кілька осіб, які відбули політичне заслання. Були українці, які навіть на роботі гозорили тільки по-українському, що в ті часи було рідким явищем, а Михайло Михайлович на роботі завжди говорив тільки російською мовою.

Була в нас і група молоді, що лише недавно залишила шкільну лаву. У літній час ця група іноді поповнювалася студентами, що приїжджали на канікули і заробляли у нас на тимчасових роботах. Весь цей народ і вносив в одноманітне і монотонне життя дореволюційної установи невловимий, проте відчутний, струмінь протесту і скептицизму, який, природно, турбував місцеву владу.

Очевидно, зважаючи на всі ці причини, поліція і вважала за необхідне час від часу перевіряти зміст наших столів.

Труси бували часто і в нашому домі, особливо в 1907 і 1908 роках. У нас зберегалася іноді нелегальна література, друкарський шрифт. На ім'я сестри Зіни надходила з Женеви газета "Искра". Проте, труси минали благополучно.

Пригадую такий випадок: пристав, що робив у нас трус, звернув увагу на мій письмовий стіл, в якому знайшов багато листів. Відклавши пачку листів на столі, він сказав: "Це я візьму з собою". Це були листи Михайла Михайловича. Я не хотіла, щоб вони потрапили в поліційний участок і ламала голову, як би мені цьому перешкодити. ^^^^^

Однак, мені пощастило. Переходячи в другу кімнату для трусу, пристав залишив листи на столі. Я швидко схопила їх і заховала в стіл подалі, а на їх місце виклала іншу пачку листів. Повернувшись за листами, пристав з деяким сумнівом покрутив у руках відкладену пачку,, проте нічого не сказав і поніс їх з собою. За два-три тижні листи мені повернули.

У ті часи влаштуватися на службу, особливо жінці, було справою нелегкою. Моя мати після смерті батька-землеміра одержувала пенсії всього 8 карбованців на місяць. Природно, що мені, як старшій у сім'ї, по скінченні гімназії, довелося разом з матір'ю піклуватися про виховання молодших дітей, яких, крім мене, було ще шестеро. Перші два роки після гімназії я влаштувалася на урок у від'їзд до одного з чернігівських поміщиків, що давало мені змогу грошеву плату за роботу цілком пересилати матері.

Однак, необхідно було думати про щось більш стале і постійне. Коли мені пощастило поступити на службу в стат-бюро при земстві, я з радощів, як то кажуть, ніг під собою не відчувала. Я чула, що в бюро — непогана обстанова і є цікаві люди.

Прийшовши на роботу, я з жадібною увагою спостерігала нове для мене життя. Освоїлася я швидко. Проте, так само швидко і розчарувалася. Загалом це було, все таки, вузьке коло людей з монотонним і нудним життям, одноманітність якого значною мірою "оживлювалася" плітками.

У рік мого вступу робота в статбюро тільки но розгорталася. Завідувача бюро не було. Його обов'язки виконував один із членів губерніальної земської управи, але в бюро він ніколи не заглядав, папери на підпис носили йому в управу.

Роботи в статбюро було небагато, і працювали не поспішаючи. Винятком був відділ сільськогосподарської поточної статистики, де робота завжди кипіла, особливо перед земськими зібраннями і виданнями с/г. статистичних збірників, які виходили, якщо не помиляюсь, три-чотири рази на рік. Завідував цим відділом М. М. Коцюбинський. Штат у нього був невеликий — на початку 2, а потім 4 чоловіки. Через те Михайло Михайлович часто мобілізовував співробітників інших відділів, серед них у перші два роки і мене.

Статбюро містилося на Петербурзькій вулиці (тепер Чер-воноармійська). Це був край міста, що весь потопав у садках. Одноповерховий будинок з 6 кімнат був збудований в глибині двору. З обох боків до будинку прилягав невеличкий парк з чудовою тінистою алеєю з кленів, куди навіть у най-сонячніший літній день не проникало сонячне проміння.

Я сиділа в кімнаті, через яку Коцюбинський проходив щодня до телефону, що висів у передпокої побіч. Проходячи через нашу кімнату, Коцюбинський завжди затримувався на хвилину, щоб привітатися з співробітниками. Він кожному привітно стискав руку.

Пам'ятаю, в перший день моєї роботи в бюро Михайло Михайлович, вітаючись зі мною, назвав своє прізвище. Не знаю чому, але мені було неприємно, що він забув про нашу зустріч у Солонин кілька днів тому.

Поводився Михайло Михайлович з співробітниками просто, по-товариському, проте тримався відокремлено і дуже стримано. Близьких, приятельських взаємовідносин у бюро у нього не було ні з ким. Але, якщо треба було когось визволити з біди, чимнебудь допомогти, Коцюбинський виявляв незвичайну чутливість.

Приміром, у нас в бюро працювала Ганна Трохимівна Белкінд, сестрі якої, після відбуття політичного ув'язнення, треба було виїхати закордон. Коцюбинський не тільки дав їй листи до своїх знайомих, а й особисто писав закордон, прохаючи допомогти їй влаштуватися. Були й інші аналогічні випадки.

На роботі Михайло Михайлович був з усіма надзвичайно ввічливий, чемний. Його витримка завжди вражала мене.

Уже в той час, коли я була добре знайома з ним, я якось запитала у нього:

— Як це ти можеш бути з усіма однаковий? Я не можу затаїти від людини, якщо вона мені неприємна. Та й не вважаю за потрібне таїтися. А ти з усіма чемний і ласкавий.

Він відказав:

— А на що ж ображати людей? Я не люблю бути грубим з людьми, але й не дозволю підійти до мене близько людині, мені неприємній.

Подумавши, додав:

— Маленька пташка може відпочити навіть у кущі шипшини, а корова близько до нього не підійде.

Проте, стриманість Михайла Михайловича аж ніяк не пояснювалася флегматичністю. У нього була жвава, вразлива і навіть запальна вдача. Але він, за рідкими випадками, прекрасно володів собою.

Пригадую такий випадок... Якось під час нашої прогулянки за містом на нас напав хуліган (чи божевільний). Він так же раптово зник, як і з'явився.

Я страшенно злякалась. Михайло Михайлович мабудь теж

був схвильований, але й далі розмовляв зі мною так, ніби нічого не

сталося. Я позаздрила його спокоєві, про що й сказала вголос. Він відповів задумливо:

— А, знаєш, зі мною був такий випадок: я кинувся з ножем на батька!

І Михайло Михайлович розповів мені, як це сталося.