Листи до Олександри Аплаксіної - Коцюбинський Михайло

Судя по составу сотрудников — журнал обещает быть очень интересным. Готовы печатать даже по-украински, лишь бы писал. Это результат ознакомления с моей книжкой в издании "Знание". Как видишь, мне начинает везти."

І тут же гірко додає: "В литературе, конечно, больше ни в чем".

Наше особисте життя залишалося, як і раніше, невпоряд-кованим. Михайла Михайловича це турбує і нервує. Ще в

ш

одному з перших листів з Капрі він, не одержуючи від мене кілька днів листів, починає хвилюватися І непокоїтися — "не случилось ли чего?". "Поневоле становишься мнительным, когда жизнь наша так неспокойно течет, вечно что-нибудь чуждое ей и ненужное вторгается", — пише він.

У дальшому листі, розповідаючи про свої плани щодо подорожі на майбутній до Єгіпту, він додає, що поїде тільки зі мною: "Один не хочу. Так и знай и готовься к путешествию*.

І далі, у відповідь на мій лист, в якому я висловлюю надію, що наступної зими ми зможемо бачитися у сприятли' віших умовах, через деякі передбачувані у мене зміни вдома, Михайло Михайлович гірко зауважує:

"Так мне и кажется, что все надежды на твое освобождение из плена домашнего—останутся только на" деждами, как это было уже неоднократно. Я изверился/'

I в другому листі знову:

"Жизнь научила меня осторожности и недоверию, этим двум врагам непосредственной радости".

У дні, коли він нездужав, думка про невпорядкованість нашого життя з особливою силою опановувала його:

"Уже два дня нет от тебя писем. Они как раз наиболее пригодились бы мне, так как уже второй день у меня скверное настроение. Рекомендую себе терпение, но остаюсь в скверном настроении."

І в тому ж листі, скаржачись на нудьгу, зауважує:

"Странно, я только что приехал, а уже мечтаю о возвращении. Я пропадаю буквально без тебя."

Пізніше, у відповідь на моє повідомлення про нездійсненність л:оїх планів на зиму, Михайло Михайлович пише:

"Я угадал. Перспектива блужданий зимою опять перед нами. Да, нечего сказать, мы с тобой поистине "лишенные крова"."

Тим часом я теж змучилась. У мене на нервовому грунті з'явилися гострі болі в грудях. Особливо мене хвилювало, що таке напружене і неспокійне життя не тільки позначається на літературній роботі Михайла Михайловича, а й, безумовно, руйнує його кволе здоров'я.

Я знову вирішила, що нам необхідно, раз не можна розв'язати цього вузла, розрубати його — тобто припинити наші зустрічі. Усе це я висловила в листі до Михайла Михайловича. Він відповів: "Разлука для меня (и для моей болезни, если хочешь) была бы тягостнее, чем такая жизнь, какую мы ведем. Думала ли ты об этом?".

# ... ?ж.

Здоров'я Коцюбинського вже було так підірвано, що ні двомісячна відпустка, ні перебування на Капрі відновити його не змогли. Піднесення й бадьорість, привезені з Капрі, помалу зменшувалися.

Михайло Михайлович знову став хворіти. Після яскравих вражень, після зустрічів з цікавими людьми його особливо стала пригнічувати буденна обстанова, остогидла служба в бюро. Коли я під час відпустки розпитувала його про новини, він завжди відповідав приблизно так:

"Новостей у нас никаких. Впрочем, быть может и есть, но ты знаешь, что я всегда узнаю последним, или даже совсем ничего не знаю. Живу я всегда в своем мире, если окружающий мало интересен."

Або: "Новостей местных не знаю".

-А, тим часом, Михайло Михайлович був чутливим до вражень зовнішнього життя, якщо воно його цікавило, доказом чого є його листи з Києва, Капрі, Волині, з закордону. Але коли навколишнє життя було вбоге, одноманітне, намагався не помічати його і заглиблювався у свій внутрішній світ.

Як людина вразлива й нервова, Коцюбинський був дуже чутливим до зміни оточення. Варто було йому виїхати з Чернігова, як він почував себе бадьоріше, краще. У лютому 1911 року він пише мені з Києва, куди він їздив у справах конкурсу на кращий проект пам'ятника Шевченкові:

"Как только попал я в новую обстановку, сейчас почувствовал себя гораздо лучше, несмотря на то, что жизнь веду не очень правильную и мало сплю".

Подорожі останніх двох років закордон дали Коцюбинському багатий матеріал для роботи. Нові враження і думки вимагали втілення їх у творчості. Тим часом, робота в статбюро, кропітка, стомлива, забирала у нього багато часу й сил. На літературну роботу часу залишалося мало, і Коцюбинського це дуже пригнічувало.

Незабаром після повернення з Капрі, він пише мені в Петербург:

"Грусть моя усугубляется еще и тем, что никак не могу взяться за работу. Кажется совсем был готов, сюжет обдуман, тема есть, а теперь все мне не нравится. Нужно брать что-нибудь другое. Вообще, неважно чувствую себя, хотя и здоров."

Як художник, Коцюбинський був дуже вимогливий до себе. Він завжди старанно опрацьовував свої твори. Питання про якість написаного завжди хвилювало його.

У листі з Капрі 1911 року він пише мені:

"Не помню, хвалился ли я тебе в прошлом письме, что уже закончил свой рассказ. Помнишь—"Пасха"? (вийшов під заголовком "Лист"). Отложил его в сторону, не хочу никуда сейчас посылать, пусть полежит, тогда исправлю, переделаю, а тем временем буду писать другой."

В 1910 році, теж з Капрі, він писав:

"Столько лет работать и не создать ничего порядочного, ничего, что удовлетворяло бы тебя, отвечало твоим художественным запросам и вкусам—ведь это же ужасно, ведь в этом целая драма. Если бы не какая-то неведомая сила, вечно толкающая тебя вперед, вечно приказывающая: пишиї—я бросил бы перо и искал бы применения сил на ином поприще."

І це дійсно була тяжка драма, безглузда жорстокість умов епохи, що примушувала людину з таким глибоким обдарованням, заради шматка хліба для своєї сім'ї, занапащати талант, сили і здоров'я на найнуднішій роботі в статбюро, яку з успіхом могла б виконувати будьяка рядова людина.

Михайло Михайлович прагнув всіма силами своєї багатої натури віддатися улюбленій роботі — творчості. Але він думає про це, як про недосяжну мрію.

В 1911 році Київське товариство допомоги українській літературі і науці ухвалило видавати Коцюбинському дві тисячі річного утримання. Я добре пам'ятаю день, коли Михайло Михайлович поділився зі мною незвичайною радістю.

Була весна 1911 року. Ми зустрілися на краю міста й пішли до свого улюбленого місця. Це був красивий куток старого занедбаного кладовища. Там ми ніколи нікого не зустрічали.

Величезні старі берези і липи з похилими гілками закривали з усіх боків невелику галявину, вкриту густою травою і польовими квітами. Місце було огорожене невисоким тином. З одного боку його оточувало кладовище з густими деревами, з другого боку розляглося засіяне поле. Вдалині відкривався краєвид на старовинний Троїцький манастир, розташований на горі.

Тут було затишно й тихо; тишу порушувало хіба невгамовне щебетання пташок. Самітна і забута могила серед галявини нагадувала, що й тут колись було кладовище. На плиті цієї могили було наше улюблене місце. Тут ми любили сидіти, ділячись враженням пережитого, вирішуючи хвилюючі питання. Іноді нам хотілося разом почитати, але книжка кожного разу, як ми брали її з собою, лишалася нерозкрита. Час минав так швидко, що ми не встигали навіть поговорити про найнеобхідніше.

Пам'ятаю один день... Михайло Михайлович цього разу мав якийсь особливий урочистий вигляд. Я, що так добре знала його, по виразу обличчя вгадала, що він хоче мені розповісти про щось незвичайне. Проте, я ні про що його не розпитувала, чекаючи поки він сам мені про це розповість. Михайло Михайлович тим часом закидав мене питаннями: про моє здоров'я, про дні, проведені без нього, про моє самопочуття. Розмовляючи, ми підійшли до "нашого місця", як ми називали улюблений куточок старого кладовища.

Нарешті, Михайло Михайлович сказав мені:

— Ти знаєш, у мене новина! Я можу тепер віддатися тільки літературі й кинути службу!..

Говорячи це, він був незвичайно щасливий, помолоділий, глибокі, гарні очі його сяяли. У мене теж радісно забилося серце від такої щасливої звістки.

Ми довго розмовляли на цю тему. Михайло Михайлович говорив про те, як багато йому хочеться написати, як тепер він сподівається здійснити свої задуми і мрії.

Лише тепер я висловила йому свое здивування, як міг він мені не говорити так довго про цю важливу новину, адже всю дорогу до кладовища ми розмовляли про інше. Коцюбинський усміхаючись відказав:

— У мене був план: я вирішив, що я тебе перше поцілую, а потім розповім.

І так багато тепла й ласки було при цих словах в його голосі й очах! Взагалі в Михайла Михайловича, при всій його серйозності, було багато чогось зворушливо-дитячого.

Цього року Коцюбинський вирішив відвідати Крим. Проживши там з місяць, він поїхав до Карпат, бо ще під час своєї першої подорожі в Карпати дуже зацікавився пастушачим племенем гуцулів-номанів, які жили у диких гірських місцевостях і зберегли первісний побут, звичаї, вірування. Михайло Михайлович мав намір зібрати в горах матеріал і щось написати з життя гуцулів: "Я должен поработать в Карпатах и вывезти оттуда тему",— пише він мені в останньому листі з Криму.

Весь другий місяць своєї відпустки Коцюбинський живе у Карпатах, вивчаючи життя гуцулів, що так вабило його своєю первісною незайманістю, з властивим йому запалом.

Михайло Михайлович поринає в цю роботу. На здоров'я своє, звичайно, не зважає. Але, знаючи, що я хвилююсь про нього, він майже у кожному листі заспокоює мене.

В Карпатах Коцюбинський відвідує далекі, майже неприступні гори, де треба перепливати і переходити вбрід річки і гірські потоки, ходити ледве помітними стежками, приступними лише гуцульському коневі і, заспокоюючи знову мене, він пише:

"Не беспокойся, я не переутомляюсь, я помню твои наставления и желания."

Але ця дика, сповнена незвичайної краси, місцевість вабила його непереможно, і він знову ділиться зі мною своїми планами:

"Возвратясь. отдохну несколько дней и опять уеду из цивилизованного края. Чувствую себя хорошо, чувствую силы рискнуть на такое путешествие.*1

І далі, розповідаючи про своє життя, вія пише, що "не слазил с коня весь день и половину ночи11, хоч "когда подымался на вершину горы, меня, не смотря на лето и солнце, обнял такой резкий холод, что пришлось надевать шубу", що "пробирался с риском для жизни по таким тропинкам, чго, оглянувшись, не хотел верить, что был там".