Semper tiro - Франко І. Я.

І що нам страх, присяги, клятви, вірність?

Все пута лиш, щоб нерв життя зв’язать.

Чхать на авторитет! Плювати на покірність!

В ярмі конвенцій хай осли біжать!

Наш клич - свобода! Наш закон - баніта.

І шлях наш простий… Evviva la vita!»

Дифірамбічний тон сей перебив

Старенький лікар, що ввійшов з другого

Купе; турботно в пальцях теребив

Свою хустину, й коло молодого

Оратора спинивсь і, мов згубив

Щось дороге, так видививсь на нього,

А потім, голову схиливши низько,

Промовив: «Пане, стація вже близько!»

Панич

(байдужно)

То добре, вийдем.

Лікар

Слухайте, Євгеній!

Востаннє слухайте ще моїх рад!

Євгеній

Що ж, радьте! Ви ж до рад правдивий геній!

Лікар

Не враг я вам, йому не адвокат,

Чужий для вас… та справі тій злиденній

Я б інший вихід відшукати рад.

На плач його глядіть - він там в купе ридає -

Й на ваші співи - ні, мені аж серце крає.

Невже ж вам все людськеє так байдуже

І люта скорб смішить вас, не болить?

Ще раз прошу вас: схаменіться, друже!

Ще можна вбійчий той огонь залить.

Признайте: ви ж тут винуваті дуже,

І ваше діло рану ту зцілить.

Євгеній

Га-га! Від ран вже ви у нас цілитель!

Що ж хоче ворог мій і повелитель?

Лікар

(з докором)

Ну, ворог! І не стид вам се казати?

Євгеній

Я визваний.

Лікар

Інакше ж він не міг,

Йому ж ви жінку вивабили з хати

І честь його ви подали на сміх.

Євгеній

Ге-ге, до єзуїтів се, брехати!

Девоток сим лякать: «О боже, гріх!»

В нас новий час і новії закони,

І вищі ми над тії забобони!

Лікар

Мій друже, ні, не в тім ще саме діло,

Він благородний… він її любив

І досі любить… Що там прогуділо,

О віщо він життя своє розбив -

Готов забуть, якби лиш не боліло

Одно… коб ти одну йому зробив,

Одніську ласку! Любий! Я міркую,

Що зробиш ласку сю йому…

Євгеній

Якую?

Лікар

Ти ж кинув там її…

Євгеній

Де слід було.

Лікар

Ти ж визискав її…

Євгеній

Овва, питання!

Лікар

Скажи одно: що там між вас зайшло?

Євгеній

Простіська річ: по любощах розстання.

Лікар

А до розстання що вас довело?

Євгеній

То так: був сумерк, надійшло світання,

А як се сталось, то вже тайна ночі;

Прийшла пора, і нам розкрились очі.

Лікар

Не хват я до метафор, алегорій,

Та вже як хочеш, а скажи ще те:

Бажає конче знати, пан Григорій,

Де ти розстався з нею.

Євгеній

Се пусте.

Лікар

Покинув в соромі, в нужді та в горі?

Євгеній

О, ні! Як спіла вишня не росте,

Так і вона ніщо більш не бажає,

Бо має те, чим жизнь нагороджає.

Лікар

Говориш ти загадками крутими!

Та де ж вона? Де ж нам її знайти?

Євгеній

А ти говориш наче до дитини.

А де вона, я знаю так, як ти.

Лікар

Євгеній, годі ж жартами пустими

Збувать сю річ. Вже близько до мети.

Скажи всю правду! Де вона, мій друже?

Він все готов простить!

Євгеній

Мені байдуже.

І він веселу пісню засвистав.

Байдужно відвертались секунданти.

Ось поїзд свиснув, загудів і став.

«Готові ви, панове? Ну, avanti! 5

Так, щоб ніхто уваги не звертав

На себе тут. А зараз при шлябанті

Стежина в ліс. За мною! А за двадцять

Минут вже будемо назад вертаться».

Отак командував один з дружини.

Тут із сусіднього купе явивсь

Григорій, глипнув, мов лякався днини;

Ще не старий, а виблід, похиливсь.

«Стоїть тут довго поїзд?» - «Півгодини».-

«Пора!» - І мовчки весь гурток пустивсь

З купе. Роївсь народом весь дворець

І клекотів, мов з кип’ятком горнець.

Робітники з сокирами, пилками,

Похнюпившись, мов у ярмі, ішли;

Жиди-агенти чорними купками

Снували скрізь і, наче млин, гули;

Начальник верещав, махав руками;

Якийсь тягар пакетники несли

І теж кричали; десь там у вагоні

Дитина плакала, і ржали коні.

Під шум пани через дворець майнули,

Ніхто на них уваги не звертав;

За хвилю вже й рогачку обминули,

Їх провідник спинився, засвистав,

Ще хвиля - і в гущаву всі пірнули,

Лиш сивий лікар ззаду приостав,

Здвигав плечима, рухав головою,

Мов розмовляв, сварився сам з собою.

Вузенька стежка, мов гадюка, в’ється

Поміж хащі й столітні дерева;

Тут в яр збігає, там угору пнеться,

Тут виверти обходить, мов жива.

Скрізь тихо; між корчами звір пасеться,

В дуплавині погукує сова,

З вершків важкая сутінь нависає,

І десь в яру потік бурхливий грає.

Ось поляна розкрилася простора,

Мов пазуха у велетня грудей.

Плакучі іви скупчились, мов змора,

Довкола неї, збоку в’яз сідий

Глядить понуро, гнеться осокора

Й поскрипує; патлатий мох рудий

Понависав на пнях замість окраси

І творить розбійни́цькії гримаси.

Отут пани спинилися під в’язом,

Оглянулись довкола, а потім

Самі по собі позирнули разом,

Мов