Semper tiro - Франко І. Я.

Навіяв ти на душу чару

З далекого Катернодару;

Мов згук трембіти в полонині

Тому, що блудить по долині,

Пустив ти слово різко, сміло,

Що в серці дивно защеміло:

«Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання,

Без усесвітнього страждання,

Без нарікання над юрбою,

Без гучних покликів до бою,

Без сварів мудреців і дурнів,

Без горожанських тих котурнів!

Пісень свобідних і безпечних,

Добутих із глибин сердечних,

Де б той сучасник, горем битий,

Душею хвильку міг спочити».

Гай-гай, Миколо, ще й з пеньками!

Лиш мід твоїми б пить устами!

Бий своїм словом, бий доразу

Котурн і фальш, пустую фразу!

Гони їх з пісні на псю маму,

Як гнав Ісус міняйлів з храму!

Та не гадай, як фраза згине,

Що вже сучасник тут спочине,

Знайде тепло і ніжність в парі,

Як у жіночім будуарі;

Знайде до пестощів приклонність

І морфій на свою безсонність,

На рани пластри, лік на жалі,

Мов у воєннім гошпіталі!

Ні, друже мій, не та година!

Сучасна пісня - не перина,

Не гошпітальнеє лежання -

Вона вся пристрасть і бажання,

І вся огонь, і вся тривога,

Вся боротьба і вся дорога,

Шукання, дослід і погоні

До мет, що мчать по небосклоні.

Не думай, як поет покине

Загальних питань море синє

І в тихий залив свого серця

Порине, мов нурець заб’ється,-

Що там він перли і алмази

Знайде блискучії, без скази,

Знайде тепло, і розкіш раю,

І світло, й пахощі без краю.

А як знайде гидкії черви

І гіркість сліз, розбиті нерви,

Докори хорого сумління,

Прокляття свого покоління,

Зневіру чорну, скрип розстрою,

То що почать з такою грою?

Чи мають нам мішать поети

Огонь Титана й воду Лети?

Ах, друже мій, поет сучасний -

Він тим сучасний, що нещасний.

Поет - значить, вродився хорим,

Болить чужим і власним горем.

В його чутливість сильна, дика,

Еольська арфа мов велика,

Що все бринить і не втихає:

В ній кождий стрічний вітер грає.

А втихне вітрове дихання,

Бринить в ній власних струн дрожання.

Негармонійний згук той, друже!

Він дразнить слух і нерви дуже,

Наяві дразнить, сон тривожить,

Вертить докором, зло ворожить,

Жене тебе, де кроком рушиш,

Кленеш його, а слухать мусиш.

Так не жадай же, друже милий,

Щоб нас поети млою крили,

Рожевим пестощів туманом,

Містичних візій океаном,

Щоб опій нам давали в страви,

Щоб нам співали для забави!

Най будуть щирі, щирі, щирі!

І що хто в життьовому вирі

Спіймав - чи радощі, чи муку,

Барвисту рибу чи гадюку,

Алмази творчості блискучі,

Чи каяття терни колючі,

Чи перли радощів укритих,

Чи черепки надій розбитих -

Най все в свої пісні складає

І співчуття не дожидає.

Воно прийде!

Слова - полова,

Але огонь в одежі слова -

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

Падолист, 1900 р.

На романтичного коня сідаю.

Крилатий звіру, не пручайсь, не ржи!

Неси мене, куди я загадаю,

На фантастичні ті шпилі біжи,

Де вихор грає, стогне гомін гаю,

Де на вузькій, мов ниточка, межі

Фантазія і дійсність спина в спину

Глядять у мрій квітчастую країну.

Неси мене у ліс, той ліс казочний,

Високий, темний, що, мов море, гра,

Що зелені вдягає стрій святочний

І широко свій килим простира,

Що пахощами дише, свіжий, сочний,

Де в таємничій тіні б’є нора,

Де між корчів потік біжить до ціли,

Коряві вільхи озерце обсіли.

Той ліс - зразок ще первісного світа,

Де нікому природу маскувать;

Морозом бита, ярим сонцем гріта,

Вона лиш те живить що має міць тривать.

У всю красу, у весь свій страх одіта -

Однако їй кормить і руйнувать;

Життя і смерть тут ходять без розлуки,

Крик розкоші й важкі конання муки.

На пнях гнилих зелена брость пишаєсь,

Серед кісток вовчиця кормить плід;

У тіні дуба рій комашок граєсь,

І того ж дуба підгриза їх рід;

Ось гадина на сонці вигріваєсь,

Метелик треплесь, медом дише цвіт,

А по верхів’ях тиха дума ходить,

Одно тут лоно і вбиває й родить.

В той ліс як часто я літав думками,

Коли було нестерпно між людьми!

Тут дикими втішався я квітками,

Тут віддихав я повними грудьми,

Тут доторкавсь тремтячими руками

Великих тайн: хто ми і пощо ми?

Тут силогізмів сіть думок не ловить,

Природа серцю щиру правду мовить.

І був той ліс мені як рідна мати,

Що вцитькує тривогу навісну.

У спеку клав під тінь розкішну спати

І свистом дрозда знов будив зі сну…

Я плакав, як прийшлось його лишати

І шлях верстать по грудді та терну.

Я знав: хоч де кораблик мій приб’ється -

Найкраще тут минуло й не вернеться.

І я пішов. Літа йшли за літами…

Я сивію, огонь згасає мій…

Чимало сил потратив я без тями,

Чимало я похоронив надій!

Лиш ліс отой пахучими вітками

Махав мені, бринів, мов мушок рій,

Що п’є мов сонця блиски золотаві,-

Так він все свіжий був в моїй уяві.

Сьогодні я вернув. Мене додолу

Зігнуло невідрадних сорок літ;

Пройшов життя тяжку, жорстоку школу,

І куштував знання чудовий плід,

І душу, з мрій обдерту, наче голу,

З пожежі виніс я в холодний світ,

А