Semper tiro - Франко І. Я.

Зійшлись на злочин. Ну, чи пустить плазом

Бог місце те, що зробиться в крутім

Моменті? Хвилька їх проймає жахом,

Ще хвилька - й злочин піде своїм шляхом.

«Панове,- мовить повідник, суворий

Високий пан з подзюбаним лицем,-

Вам звісні пан Євгеній, пан Григорій,

Що тут стають на себе одинцем;

Не наша річ входи́ти в суть історій,

Що завели їх на сей шлях правцем,

Мотиви - їх річ; наше діло в нормі,

Щоб все в порядку сталось і по формі.

Умови вже усталені. Панове

Супірники, чи хто жадає змін?

Ніхто не хоче. Чи вже все готове?

Дистанс відмірять! Лікарю! Де ж він?

Струмент в порядку? Ось оружжя нове?

Набить при всіх. Панове, мій поклін!

На місце! Чи обом однако ясно?

Команда: три! - і вистріл рівночасно».

Здавалося, весь ліс в сей мент фатальний

З тривоги дух у со́бі притаїв.

А потім «три»! - і ляскіт моментальний,

Мов згірдно плюнув демон сих гаїв.

І ледве тихий відгомін печальний

Поповз і, не добігши до країв

Старого лісу, десь заглух в деберці,

Як глухне спомин у зрадливім серці.

Оба супірники ще мент стояли,

Простягши праві руки наперед;

Та ось Євгеній став немов зів’ялий,

З руки нечутно випав пістолет;

Під ним коліна враз задилькотали,

Вид вгору, мов слідив пташиний лет,

За груди лівою рукою ухватився

І важко враз додолу покотився.

Всі ахнули. Григорій, наче свічка,

Стояв недвижно. Лікар ось підбіг

До вбитого… «Небіжчик. Наче річка,

Кров з рани грає… Ох, якби ж я міг

Спинити!…» - «Пощо? Живо вовча тічка

З ним зробить лад. Благий йому нічліг!

Ходім, панове! Бог по правді судить.

Хто в пітьмі ходить, той в пустині блудить».

Отак Григорій різко та студено

Сказав і перший до двірця подавсь.

«Що! - скрикнув лікар.- Але ж се страшенно!

Він ще живий! Щоб так отут лишавсь!..

Панове, стійте! Спиню кров… Візьмемо

На руки… Житиме!» - «Е, ти б стидавсь

Таке балакать,- буркнув хтось із купи,-

Чи гробарі ми, щоб носити трупи?»

«Покинь його! Нехай собі здихає!» -

Сказав другий.- «Ходи, на поїзд час!»

«Панове! - лікар в розпачі гукає.-

Се ж варварство! Се підлість! Я на вас

У суд подам!» Та годі! Вже втихає

Стук кроків їх. До вбитого ще раз

Нещасний кинувся і кров спиняє,

Той дише ще, та видно, що конає.

Прокинувсь, застогнав… Відкривши очі,

Пізнав старого. «А, се ти? Де ж ті?»

Мовчить старий. «Покинули! До ночі

Вже близько… Добре. Легше в темноті…

Спіши за ними! Слухай! Все жіночі

Комедії! Ми слуги глупоті…

Скажи Григорію: його безцінна перла

Від нього втікла, а від мене вмерла.

Ні, я не вбив… Любив, мов божевільний…

Сама… сама… зневірившись у мні…

Хтів з нею вмерти… відіпхнула спільний

Кінець… сама собі лягла в труні.

Отак і я тепер поляжу… вільний…

Без пам’яті… Не згадуй!.. Мов у сні…

Життя глитає… evviva!.. мій друже!»

Замовк… ще застогнав… шепнув: «Байдуже».

Мов тінь тремтяча, лікар щез в тій хвилі,

Спішив щодуху, сльози утирав;

Вже третій раз до поїзда дзвонили,

Коли він до вагона причвалав -

Не від двірця… панове отворили

Затильні дверці… Він без духу впав

На лавку; шепотав, мов непритомний:

«Се злочин! Злочин підлий і огромний!»

Ось поїзд дрогнув. Свиснула машина

Розлучним свистом, аж заскиглив ліс.

Від сонця кров’ю блискотіла шина,

На скруті дико вило з-під коліс;

Край шляху стрепенулася вільшина,

Щось, мов стогнання, вітер з гаю ніс.

В яру десь вовк завив, жовна осику струже,

Ніч хилиться над ліс і шепотить: «Байдуже».

Лісничий Валько вітер вухом ловить,

Мов хорт на воздух розширяє ніс,

До побережника Остапа мовить:

«Знов чорт якогось нам стрільця надніс!

Чув вистріл? Певно, цапа хтось готовить!

Мов у свою комору, ходить в ліс…

То кара божа з тою злодійнею!

Гей, навперейми! Чей, стрінемся з нею!»

Оба шульнули різними стежками,

За яром щоб на поляні зійтись;

Вже лісокрадів стежили думками,

Остап рушницю під полою тис,

А Валько в сумерках поміж хащами

Поперек яру дерся, наче лис,

Надслухував, чи гілка де не хрусне,

Чи з-поза пня де лісокрад не шусне.

І кляв: «Бодай же гир вам загирився!

Драбня погана! Хоч з ума зійди!

Колись в лісах я з москалями бився

І не зазнав такої ще біди,

Як в сьому лісі, щоб він провалився!

Ні вдень, ні вніч спокою тут не жди.

Хоч бий, карай, стріляй їх, аж обридло,

Прокляте хлопство преться в ліс, як бидло.

Дрова рубають, день і ніч полюють,

Слопи на звіра ставлять та сильця,

Із своїм скотом по зрубах воюють,

Підстережуть і готура, й зайця -

І день і ніч лиш мов про те міркують

Мені робити псоти без кінця.

А бий вас грім! Не дам драбам пощади!

Стрілятиму, бо не стає вже ради!»

Ось поляна, де вистріл чувсь. Ні духу!

Пасеться в травах тонконогий цап;

Став Валько під смерічкою та й слуха,

Втім з поляни́ хильцем іде Остап

І шепче: «Тут була якась псяюха!

Трава столочена! Знать, мали храп

На цапа, та хибили або, може…»

Та тут урвав і зойкнув: «О, мій боже!»

В противнім боці поляни, під в’язом

Щось захарчало, наче з-під землі,

І довгий стогін постелився плазом

По