Semper tiro - Франко І. Я.

Оба мужчини схопилися разом.

«Конає хтось!» - І враз із-за гіллі,

Мов з клітки, вирвались, поперек сигли

На місце стогону щодуху бігли.

Прибігли, стали… На траві простертий

Лежав панич, красавець молодий;

Вже на лиці блідому вираз смерті.

Закріпла кров вже лиш слизить з грудей;

Лиш жалко рот іще харчить отвертий,

В очах мов жаль, мов скарга на людей;

Безвладні вже розкидалися руки,

І пістолет лежить, як шмат гадюки.

«Живий іще!» - сказав Остап потиху.

«Конає, видно»,- Валько доповів.

«Не мало де його попасти лихо!

Здається, сам на себе руку звів».-

«Мороко наша, кумо Василихо!

Що з ним робить? Лишить, щоб звір іззів?

Але ж живий ще! Чи підмоги звати?

Та хто під ніч у ліс піде із хати?»

Та Валько вже до вбитого припав

І оком знавця оглядає рану,

Бальовий фрак на нім, жакет розп’яв,

Поцмокує. «Ну, фірточку погану

Тут просверлив! Глибоко прокопав

До джерела життя!.. Та гов, давай погляну

Докладно в хаті… Кров не бухла, як фонтана,-

Значить, не з легких… Ну то се ще легша рана!»

І крикнув: «Гей, Остапе, швидко ноші!» -

«Та, пане, як тут швидко їх зробить?

Я панича взять можу на коркоші».-

«То зле, Остапе! З нього кров збіжить.

Скинь полотнянку - невеликі гроші!

То в неї можна панича зложить;

Завинемо, то, чей, оба́ на спілку

Зане́сем бережно на лісничівку».

А в лісничівці, як у божім раї,

Коли був з нього прогнаний Адам…

Шумлять берези, чисті води грають,

І сторожать пси вірні біля брам,

Рожеві з вікон фіранки моргають,

Мов шепчуть: «Мир, любов і щастя там!»

По ганку дике винограддя пнеться,

І дах повоями червоними сміється.

А в лісничівці молодая дама

В покоях ходить, як тиха вода;

Мов Єва, дожидаючи Адама,

Прегарна, хоч тужлива і бліда;

Мов золотиста, променяста пляма

Пливе нечутно, край вікна сіда,

Рожеві фіранки крихітку відкриває

І вигляне, закриє знов, зітхає.

Знов устає і знов іде нечутно,

Немов по клітці пташка проліта,

Закурить сигарето резолютно,

Розгорне книжку… «Ах, не та! не та!» -

Знов ходить і зітхає щоминутно,

І думкою бог зна куди віта,

І за розкритий фортеп’ян сідає,

Рожеві пальці на клавіші накладає.

І враз, немов з незримої фонтани,

Бурливі тони ллються, клекотять,

Якісь погрози, бойові пеани,

Немов мечі по шоломах хрумтять,

Там крик, стогнання, мов від злої рани,

І тони мліють, сумно дилькотять,

Іще пручаються хвилину, другу,

І розливаються в безмежну тугу.

Щось здавлене в протяжній тій гармоньї,

І резигнація у ній на дні,

І жалощі квилять у кождім тоні,

Мов сняться недоспівані пісні;

Мов квіти фантастичнії, червоні

Хвилюються в зеленій глушині;

Таємних споминів оце розкрилась брама,

І тихим голосом співає пісню дама:

Ой розпущу ж я мрії

По зеленому гаю,

Чей, знайду очі тії,

Що безмежно кохаю.

Ой розпущу ж я тугу

Та від дуба до дуба,

Чей, знайду я дружину,

Що над все мені люба.

Ой розсиплю я співи,

Як росу по розмаю…

Гей, прибудь, моє серце,

Бо я втіхи не маю.

Як у клітці пташина,

День по дню я проводжу,

Лиш про тебе я мрію

Та й забути не можу.

Лиш про тебе, мій скарбе,

Плоде мого вітхнення,

Що малій у віночку

Ще ворожила неня.

Урвала. «Нудно! Мрії сі дівочі

Вже не для мене… Ах, та чом же все,

І денне світло, і ті темні ночі,

І гаю шум їх в ум мені несе?

Що се за дивні, невідривні очі

За мною стежать? І невже пасе

З безодні ними демон мою душу?

Боюсь їх, а все в них глядіти мушу.

Вже десять літ, якраз в день мого шлюбу -

Мене на шлюб, як гусочку, вели -

Серед юрби свою знайшла я згубу -

Ті очі, що красу мою пили

І рай такий, безмежну розкіш любу,

Здавалося, у дар мені несли,

Що я в їх блиску всю себе забула,

Себе я в раю, рай в собі почула.

(Знов припадає до фортеп’яна, грає і співає).

Чорні очі палкі,

Ненаситні такі,

Ви впилися в мою душу,

Наче чари які.

Горите, мов алмаз,

Кождий день, кождий час

Почуваю, дожидаю

Тільки вас, тільки вас.

Очі, зорі мої,

Очі, муки мої,

Через вас минають марно

Молодощі мої.

Через вас я смучусь,

Задля вас я труджусь…

Чорні очі, чорні очі,

Чи ще вас я дождусь?»

Безвладні руки на клавіші впали,

З очей, мов перли, сльози потекли,

Важкі стогнання груди розпирали,

Але уста ні слова не рекли.

Надію, мрії, мов у гріб, ховали,

Та закопать нізащо не могли.

І довго, німо так вона сиділа,

І сльози висхли вже, а ще душа боліла.

Так нудьгувала гарна лісничиха

Оце вже вісім або десять літ.

«Се божевільна! - говорили стиха

Знайомі.- Бач, сама собі морочить світ».

А служниці: «Се все з добра, не з лиха.

Якби їй пан до праці дав привід,

Якби не так любив, погримав, скільки треба,

То в домі був би рай, нащо тобі і неба».

Та й гріх сказати, щоб вона не дбала

За мужа й не вела порядно дім:

Біда лиш