Semper tiro - Франко І. Я.
Й старії рани, що болять під сльоту.
І я пішов до лісу. Дивна туга
Мене до нього потягла, немов
Повірника старого здиблю й друга,
І виплачусь, і виговорюсь знов,
І вирвусь із утоптаного круга,
І відновлюсь душею до основ.
Аж серце билось живо того ранку,
Немов стрічав я давнюю коханку.
Та друг мій був не той вже, що колись!
Пропав і слід колишньої пишноти!
Куди лиш глянь - пеньки й пеньки тяглись,
Сліди вогнищ і трацької роботи,
І зломи, й виверти, й тріски п’ялись
Серед баюр і всякої гидоти;
Де-де лиш дуб та ільма одинока
Гляділи на руїну ту звисока.
Я мовив:
Отак-то нам зустріться довелося!
В які ж хижацькі лапи ти попавсь?
Ліс мовив:
З твойого де-де сивого волосся
Пізнать, що й ти в розкошах не купавсь.
Я мовив:
Життя воєнним табором тяглося,
То тут, то там противник прискіпавсь;
Я боронивсь, не раз мав перемоги,
Та часто й падав ворогам під ноги.
Війна! Вона не дасть, бач, гнить і скніти,
Все гонить до нових стремлінь і змін.
В огонь життя, що гріє, жре і світить,
Усе нових докидує полін.
Здобув успіх - куди там гомоніти,
Що ран, і сліз, і праць коштує він!
А впав у бою - люто зціпиш зуби
Й не тямиш обсягу своєї згуби.
Ліс мовив:
Еге, війна! Вона й мене скосила!
Обдерла, зжерла всю мою красу.
Я ж гордий був! Моя живуча сила
Оперлася гризьким зубам часу;
Так много бур, вихрів, снігів зносила,
Що думалось мені: я все знесу.
Аж смерть гриба старого - стид сказати -
Була сигналом до моєї страти.
На схід від мене тямиш палац білий
На горбі? Князь старий там проживав.
Я й десять сіл, що вкруг мене обсіли,
Його були. «Мій ключ»,- він нас так звав.
І доки жив, хоч як сини клептіли,
Мене рубать не дав, не продавав:
Йому я спомин був його княгині,-
Аби він жив, я б ще стояв донині
Весь вік його був сплетений зо мною:
Малим гуляв по моїх він стежках;
Потім ганяв з стрільбою за серною,
Вправляв свій кріс на кабанах, вовках;
Потім не раз з княгинею-жоною
Й веселим гуртом тут на лови тяг,
Аж раз після веселої забави
Княгиню вбиту винесли з гущави.
Була прегарна ще, хоч вся студена,
Згас блиск очей, навіки голос стих;
Шовкова сукня кров’ю обагрена,
Солодкий усміх на устах застиг;
У саме серце кулею ражена,
Без болю вмерла, нагло, в один миг.
Хто, як, за що скосив се гарне тіло,
Навсе лишилось темним сеє діло.
Шептали: смерть сама собі зробила,
Бо жить з князем не хтіла, не могла,
Бо не князя, а іншого любила,
Але благань його не приняла;
Натомість інша чутка доводила,
Що зрадила князя, йому була
Та зрада звісна і що він з любові
Й розпуки їй кроваві справив лови.
Та сяк чи так, князь був мов громом вбитий;
Його звезли зомлілого домів;
Весь похорон княгині сумовитий
В нестямі він лежав, в огні горів;
Нездужав довго, їздив води пити,
Зів’яв, ізгорбивсь, мовили - вдурів:
Не вірив, що вона убита з кріса,
Все ждав, що верне, певно верне з ліса.
Він скаженів, коли хто смів згадати
Про смерть її; весь палац, кожда річ
На поворот її все мали ждати:
Світити світло в спальні кожду ніч,
Стелити ліжко, у вазон вкладати
Букети свіжі, нагрівати піч;
На новий рік, на вродини, йменини
Багаті дари він складав княгини.
А гарний день настане, князь в заранню
Таємно схопиться і в ліс біжить;
Під дубом стане, кличе: «Маню! Маню!»
Надслухує, зітхає, жде й дрижить.
«Я не серджусь! Вір мойому коханню!
Вернись! Як в раю, в парі будем жить!
Не йдеш? Загнівалась на Яся твого?»
Отам-то раз його й знайшли мертвого.
Гей, то були веселі похорони!
В князя сини - два славні гультяї,
На батьківське добро, немов ворони,
Накинулись та й ну ділить паї!
Ще за князем не продзвонили дзвони,
А вже вони ревли, мов бугаї,
В покоях рились, скрині розбивали,
Жидам убрання, меблі продавали.
Спішилися й мою красу продати,
Та не було на дерево ціни!
Прийшлося знехотя гульвісам ждати,
Хоч шарпали вірителі; вони
Недарма й ждали: мали будувати
Залізницю в тій стороні з весни -
І те вдало́ князьке́ ім’я свячене,
Що шлях пройшов якраз поперек мене.
Весна прийшла, а з нею враз багато
Людей, возів, і коней, і сокир;
І гомін був, і спів, немов у свято,
І стук, і плач бентежили мій мир;
Мов різаком, напів мене розтято,
І біль мене прони́зав вздовж і вшир,
Як в моїм серці висікли провали,
І стацію й дворець побудували.
Ще раз зима прийшла, снігами вбрана,
Ще раз весна пахуча зацвіла;
Моя, здавалось, заживає рана,
І на просіках свіжа брость росла;
Лиш та залізна гадина погана
Щодень свистіла, грюкала й ревла;
Я знав, що се моя нехибна згуба:
Вона мене згризе, як черви дуба.
Весною ще вона мені примчала
Дарунок - щоб не бачив я таких!
Вона, що про культуру так кричала,
Мене зробила свідком сцен гидких.
Людськая кров із рани тут дзюрчала.
Я ссав її; від корінців тонких
Аж до вершин смертельна
