Semper tiro - Франко І. Я.

Мене: й моя се, знати, смерть настигла.

Й настигла! Ледве осінь листя здула

З моїх беріз, і грабів, і осик,

Уже змія залізная ревнула,

І залунав брудного люду крик,

Хрип пил і стук сокир; грізна, нечула

Рука пень в пень косила, мов сітник;

Тут стоси клали, там кору здіймали,

Лупали, терли, дерли і ламали,

Якби ти знав, як мучивсь я в ту пору!

Як день і ніч стогнав я, рув і вив!

На рубачів щоночі слав я змору,

Жалібним зойком їх зо сну будив.

І не один, підводячися вгору,

Тремтів, хрестився, ледве дух ловив

І мовив: «З нами дух святий! Неначе

Жива душа де при сконанні плаче!»

Се я так плакав. Та дарма, ніхто ще

Плачем своєї долі не відпер.

П’ять літ мене трощили, наче трощє,

Аж тим зробили, чим я став тепер,

А скористали? Слухай і про то ще!

Один князьок в delirium 3 умер,

Другий збанкротивсь, служить десь при банку,

А жид згорнув мільйони, мов сметанку.

Я мовив:

Сумний твій стан! Та з твоїми панами

Я співчуття не маю ні цяти.

Герої будуарів та Панами

Який же інший можуть шлях знайти?

Февдали в вік електрики й реклами

Сей вік лиш можуть у п’яту бости,

А він розтрощить плем’я се недуже…

Та інше щось скажи мені, мій друже!

Мені на серці важко - дай розраду

І нових сил скарбівню отвори!

Ось тут під дубом сим нестятим сяду

Й сидітиму. Розважуй! Говори!

Увесь свій чар і всю свою принаду

Ще раз яви, мов у букет збери,

І весь свій біль, і всю свою надію

Нехай я віджию й відмолодію.

Ліс мовив:

Під моїм дубом сіла дивна птиця,

Що все шукала на вербі грушок.

Прийшов слабий до хорого лічиться:

Давай на меланхолью порошок!

Сиди собі! А хочеш щось повчиться,

То слухай! Маю ще один куток,

І в нім секрет. Рад слухать? Та чи буде

Се лік тобі?.. Героями там - люди!

Весна прийшла, на синьому Дунаї

Сплескала лебединими крильми,

Дунула теплим подихом по краю,

Зламала мости ледові зими,

Підсніжники збудила в голім гаї,

І жайворонки вивела з тюрми,

І на Бескид нагнала хмари сині,

Й пустила млу на північ по країні.

Махнула раз рожевою рукою -

На ріках трісла крига і сплила;

Махнула знов наміткою тонкою -

Й землі плодюща сила ожила,

І теплий вітер піснею дзвінкою

Загомонів над стріхами села,

Над вежами, і мурами, й церквами

І в лісі ліг спочити під вершками.

Таємна дрож проходить по природі,

Дожиданка воскресних, світлих днів;

Поглиблюєсь лазур у небозводі,

Круг сонячний тепліше заяснів;

Рожева заграва горить на сході,

І ліс безлистий наче потемнів,

Не стогне вже, лиш мелодійно грає,

Базьками лози й іви прибирає.

Тим лісом, почерез яри та кручі

Біжить дорога, проста, мов стріла;

Дві шини, наче два ножі блискучі,

Геть-геть углиб його вона вп’яла;

Край неї дуби, граби та плакучі

Берези гнуться, ронять піт з чола,

Вітками мають, гіллями хитають,

Немов новин в залізних шин питають.

«Го-го! Новин! - застугоніли шини.-

Ми зо світів якраз прийшли на те,

По нас день в день вам бігтимуть новини,

По нас і ви колись побіжите,

Мов новина, в безліснії країни.

Нове - отсе одно для нас святе.

Що не бувало, через нас настане -

Байдуже нам, чи добре, чи погане.

Ось тут машини йдуть, що орють, сіють,

Жнуть, косять, ріжуть, мелють і вертять;

Достатки йдуть, що світять, а не гріють,

Що вас з’їдять, хоч їсти не хотять;

Купці спішать, що купувати вміють!

Фікційний крам, фікційний гріш платять,

Фікційних зисків сиплють повну хату,

Та врешті вилічать реальну страту».

Дивуються берези білокорі,

Немов сільські дівчата на торзі,

І дуб здвигає раменами ‘д горі,

Скриплива іва оха по черзі.

Та ось гуде щось і бринить в просторі:

Біжить тривога на одній нозі,

Цвірінька телеграф, і б’ють сигнали.

«Се поїзд рушив!» - шини застогнали.

Іде, гуде той поїзд вздовж Підгір’я

І огняний у ньому скиглить дух,

Полошить в полі скот, у лісі звір’я,

Орач хреститься, кланяєсь пастух;

Здалека, мов гусільниця, що міря

Дванадцятьма палками довгий круг,

За мостом круто вигинає лука,

До лісу доповзає, мов гадюка.

А в поїзді вагон другої класи,

В вагоні через дверці два купе.

Гурток панів. Сміх, жарти, баляндраси…

Тут офіцерське видно портупе,

Мисливський стрій, бальовії прикраси,

Тут гордий жест, зблязо́вання сліпе,

Короткі фрази, о́бривки розмови…

Десь на гостину їдуть чи на лови.

А в центрі групи, мов душа компанії,

В візитнім строї молодий панок;

Горять і очі, й щоки, знай, рум’янії,

І хід його свобідний, мов танок;

Він сипле жарти, радощами п’янії,

І ллється голос чистий, мов дзвінок;

Пливе від нього втіха і свобода,

Мов блиск від сонця серед небозвода.

«А я скажу: життя над все на світі,

І дурень той, хто не впивався ним!

Хто радощі літні не ловить вліті,

А літом каламутить втіхи зим.

Вживай, життя лише май на приміті,

З ним грайсь, та вмій не дорожити ним!

Лови момент, цурайсь його привіту!

Будь ненаситний! Evviva la vita. 4

І що нам смерть? Прожитого безмірність