Твори Івана Сурика - Павло Грабовський
В серці мимоволі
Злоба закипає
Проти тих, хто в мирі
Голоду не знає.
XVI
Їдем лісом; нас ліс,
Мов намет, осяга;
З-під возових коліс
Враз коріння плига.
Тіні листявих віт,
Ніби сітка, лягли;
Промінь кидає світ
До лісової мли.
Зверху - сяйво та шум;
Знизу - тиша та тінь;
В голові - низка дум;
В серці - тягар та лінь.
XVII
Стояв сірома на мосту,
В журбі, один, серед негоди;
Гнав вітер темряву густу,
Швиряв угору чорні води.
Він думав: «Боже! Нащо нас
На світі щиро жить учили?
Останній промінь правди згас,
А з честі сміливо закпили.
Я вірив правді на землі,
Я чесно мислив і трудився,
Але до зморшків на чолі
За часу тільки доходився.
Не розсвітав мій день сумний,
Пригоди тисли невеселі,-
І я блукав, мов навісний,
Без крихти хліба та оселі.
Мій жереб - заклята нужда,
Що віру в щастя підкосила...
Чого ж пак серце дожида?
Чи не повернеться знов сила?
Вона не прийде (марна річ!),
Трудом та злиднями прибита...
Мов та осіння темна ніч,
Моя дорога серед світа».
Ряд мислей голову томив,
Мішались думоньки безсилі,
Він погляд сумно устромив
Поміж оті холодні хвилі.
І бачить: люди на глибу,
Нещасні жертви злої долі,
Що тут бажали збуть журбу,
Сюди тікали від неволі.
В їх лицях, схудлих чи блідних,
Сліди страждання та недуги;
Не двигне зір очей скляних,
А руки стиснуті з натуги.
Над ними слалася ріка,
Та зворушила глухо мряку...
Замерзли груди в бідняка,
Душа німіла з переляку.
До неба погляд він здійма,
Щоб там знайти собі відраду;
Так нічогісінько нема,
Крім чорних хмар, що йдуть без ладу
XVIII. СМЕРТЬ ДІВЧИНИ
У хаті душно... ох... а темрява важка...
На час хоч одчиніть віконце до садка;
Ще раз надихатись повітрячком весни...
О, як не хочеться так рано до труни!
Навколо зеленню одягнуті гаї;
Виспівують дзвінкі, чудові солов’ї;
Мені ж не м’ять трави, не бачить вас, лани
О, як не хочеться так рано до труни!
Навіщо ж, весно, ти так пишно розцвіла.
На зорі серденько без жалю розтяла?
Мої квітки сухі,- не зацвітуть вони...
О, як не хочеться так рано до труни!
Та що се? Сонця промінь погаса ачей!
Померкло світло враз з-перед моїх очей...
Смерть руку підняла... На хвилечку спини...
О, як не хочеться так рано до труни!
XIX
Слабим світлечком лампадка
Тихий морок осіня;
Дід стоїть проти ікони,
Рядом біле внученя.
От і каже дід хлоп’яті,
Нахиляючи лице:
«Помолилися за всіх ми,
Голуб’яточко, оце…
Помолилися за всяке -
І за рідне й за чуже:
Що працює чи в могилі
Спочиває байдуже…
Всіх згадали, та забули
Помолитися за тих,
Хто конає в злій неволі
Без відради та утіх;
Чиє серце ниє з туги,
Гаснуть віченьки від сліз,
Чий даремно проминає
Вік під тяжею заліз.
Їх не гріє сонце навіть,
Скупо промінь подає...
Так помолимося богу
Ми за них, дитя моє!
Прегірка їх карна доля,
Груди їм скорбота рве,
І нема вже в них ні віри,
Ні надії на нове.
Даруй, боже, їм полегкість
У тюрмі, середи мли,
Оповий їх душу миром,
Покій серцеві пошли.
Воскреси їх уповання,
Помири з життям земним,
Світлом віри та надії
Озари шлях скорбний їм…»
І кладе дитя поклони
При хвилюючім огні
Та молитву після діда
Повторяє в тишині.
XX
Холодно в хатині;
Вигляд дуже вбогий:
Два стільці, ослінчик,
Старий стіл триногий.
Швець там поживає,
Сам хазяйство пора,
Бо дочка маленька,
А дружина - хвора.
Лежить - не застогне;
Гасне світ у згляді...
Не так тіло в муці,
Як душа в розраді.
На дочку нещасна
Вічками скидає,
Рученьки зомлілі
На грудях складає.
Не з життям прощавшись,
Нишком тужить мати:
Дочку сиротою
Тяжко покидати.
Хто її від лиха,
Бідну, оборонить,
Доброго насіння
В серденько заронить?
Батько? Позіхнула
З думкою тяжкою
І махнула слабо
Хворою рукою.
Щось мала надія
На такого батька:
Не дозвешся з шинку,
Тільки б грошенятка.
Все проп’є до краю,
Чисто все забуде...
Хто ж її, голубку,
Доглядати буде?
І в уяві неньки
Постають картини
Будучої долі
Сироти-дитини.
XXI
Над широким степом
Рябець вихром в’ється;
Ластівочка бідна
Моторошно б’ється.
Тріпається з ляку,
Враз омліла наче,
Пір’ячком біленьким
Шиєчки маняче.
То метнеться вгору
На зразочок стрілки,
То закружить дрібно -
Добачай лиш тільки.
Не втекти бідасі,
Скоро зрадить сила:
Бистре око в
