Твори Івана Сурика - Павло Грабовський

В цьому коротенькому огляді ми вказали тільки на переклади та близькі переробки з мови української, але не чіпали таких речей, що своїм духом та характером пригадують українські мотиви або й твори. У всякім разі для нас безперечний факт, що Сурик був послідовником Шевченка в поезії великоруській; питання ж про те, в яких межах,- то річ другорядна.

Твори Сурика видавались і після його смерті; 1883 року, наприклад, вийшли в Москві «Вибрані вірші», очевидно, для вжитку простого люду, бо коштують всього - 5 копійок.

Павло Граб

I

Вільний степ передо мною,

Повний чистої краси,

Зеленіє пеленою,-

Глянуть - міри не даси.

Кинеш зліву, кинеш справу,-

Тоне зір - не осягти...

Степе рідний, честь і славу

Тобі маю піднести!

Город шуму, город пилу,

Город чаду та старців,-

Скільки він склада в могилу

Духом змучених борців!

Радо город той я кинув,

Прірву ту, де ріс колись,

З горя ледве не загинув,

Де так слізоньки лились;

Де не гріло сонце ясне,

Нила в мороці душа...

Я в степу... привілля красне

Знов до жизні зворуша.

Десь поділись вбогі люди,

Стон в ушах перестає,

Одійшли застиглі груди,

Кров джерелом заграє.

В веснянім повітрі звуки

Степу дужого одні,

В серці стихли тяжкі муки,

Змовкли тугоньки на дні.

Закипають думи сміло:

Міць, прокинувшись, росте;

Я готовий знов на діло,

На борню за все святе.

II

Черствіє серце, гасне ум,

Безсилі груди рвуться з болю;

Під вічним гнітом чорних дум

Сумному співу дав я волю.

Де взять відрадісних пісень?

Круг мене мертве царство суші...

Як мислить, дихати? Крізь день

Нелюдський стогін чують уші.

На спеці луг не зацвіте,

Коли не бризне дощик літом,

Хіба бур’яном поросте,

А не травицею та квітом.

То так гіркі мої пісні,

Як той бур’ян, де на безводді,

В них - сум та горенько одні

Чи плач над долею, та й годі.

III

Сумна, сумна моя дорога,

Все ніч та ніч; Де ж сонце, де?

Збулася сил душа убога,

А світ на зміну тьмі не йде!

Нащо ж турботи та заміри?

Надії зрадять; млу глуху

Розпуки, смутку та зневіри

Я здибав тільки на шляху.

Куди податись? Де та, боже,

Ціль безупинного труда?

Томлені груди мисль тривожить,

Що жизнь даремно пропада;

Що марно гинуть сили волі

В безплодно-довгій боротьбі,

Що не діждусь я краще долі,

Ні дня веселого собі!

IV

Не шукай в піснях моїх даремно,

Щоб коханням блискали вони,-

Шкода праці,- все-бо в них так темно,

Як буває тільки восени.

Звуки їх - то шум дощу неначе,

Або вітер виє-завива...

То - душа моя від муки плаче,

То - мій стогін груди розрива.

V

Боже сонце вгору

Піднялось давно;

Спів пташок знадвору

Чути крізь вікно.

По м’якій травиці

Біга дітвора:

Мокро від росиці,

Блескіт серебра.

Світлий промінь пада

В садову гущінь,

Стелиться від сада

По ставочку тінь.

Воздух віє злегка,

Свіжі стежечки,

І деркачик кехка

Десь оддалеки.

VI

Слава богу - я на волі,

Душний город вдалині.

Як-то любо в чистім полі,

Легко дихати мені!

Наче пташка, вчув я крила,

Я, затвірник городський;

Десь на дні збудилась сила,

Одхиливши гніт тяжкий.

Хіть напала мандрувати,

Аж молодшає чуття;

Годі ум багнітувати 3

Над питаннями життя.

Як, куди - не потураю,

Наперед - і байдуже́!

Де спинюсь, в якому краю,-

Доведе сам шлях уже!

VII

Вставай, товаришу, світа́!

Осінній день перейде швидко...

Вчорашня праця нас пита,

Хоч заробітку щось не видко.

Ненагодовані лягли

На голу землю ми з тобою...

Яку ж то ніч перебули

І - вкрай знеможені журбою!

За день труд руки обірвав,

Не міг здрімнути я до рана;

Холодний вітер розвівав

Лахміття драного жупана.

Мені пригоди не нові,

Без крихти спав я ніч не одну...

Простерся мовчки на траві,

Без сліз на нужду безісходну.

Що плач? Байдуже смерті жду:

Чим заляка мене могила?

Без жалю в яму перейду...

Навіщо жизнь, коли немила?

Один ворушить жах мене,

Одно питання тільки журить:

Невже ж і небо так сумне,

Як мир наш людський, та похмуре?

VIII

Іду я, нудьгою та сумом окритий,-

Ні гуку, ні світла, а тиша одна...

Журба точить серце, червак мій неситий,

І груди зневіра давить почина.

Ніч чорна, мов туча, висить наді мною,

Лякаючи тьмою своєю страшною:

Як далі самому іти по шляху?

Хапаюсь на землю, кругом позираю:

Чи зірка не блисне із якого краю?

Та марно: вбачаю скрізь пітьму глуху.

Мандрівець неначе в безводній пустині,

Безсилий від згаги, джерела шука,-