Твори Івана Сурика - Павло Грабовський
Дорога далека, дорога тяжка!
IX
У повітрі тихне
Марний колот дня;
Шумну землю з неба
Миром осіня.
Так чого ж пак тільки
В серденьку тому
Не стихає горе,
Скоєне йому?
Так чого ж пак тяжко
У грудях пече?
Дай зітхнути, боже:
Страшно боляче!
X
Ходить вітер, ходить буйний,
По полю гуляє;
Тонку вербу край дороги
Хилить, нахиляє.
Низько гнеться сиротина,
Бо нема підпори;
Всюду поле - ніби море,
Не осягнуть зори.
Сонце палить бідолашну,
Дощик поливає;
Буйний вітер шумить-гуде,
Листя обриває.
Низько гнеться сиротина,
Одинока в світі;
Всюди поле, ніби море,
Тирсою покрите.
Хто ж ту вербу сумовиту
В полі, на просторі,
Посадив там, край дороги,
На біду та горе?
Низько гнеться сиротина,
Нема їй привіту;
Всюди поле - ніби море,
Море без одвіту.
Так і ти, моя сирітко,
Мов вербичка в полі,
Виростаєш без привіту,
У нещасній долі.
XI
Де ви, світлі пісні долі,
Молодецького життя,-
Пісні щастя, пісні волі,-
Вам не буде вороття!
Легко нам жилося з вами,
Відганяли ви печаль,
Чарівничими словами
Покрашавши темну даль.
Не давило горе гнітом,
Ми не знали боротьби;
Все цвіло пред нами квітом
Незабутньої доби.
Зрадно нас вона манила,
Розважала, мов малих...
Поки вік, забуть несила
Ні пісень, ні днів булих.
Молоде, палке кохання
В тих піснях одно жило...
Так загасли почування,
Молодецтво одійшло.
Ми старі душею стали,
Серцем рано одцвіли,
Почуватись перестали,
Сил багацько позбули.
Промайнули наші літа,
Одспівали своє ми...
Що за пісня, перелита
Сумом хмурої зими?
XII
О, скільки важили мені
Душі моєї хворі звуки;
Конало серденько на дні,
Як виливалась пісня муки!
Мій спів сумний не з голови,
А стон душі, що болем скута...
Тому на вас, щоб знали ви,
Тхне безнадійність або скрута.
XIII
Поете! Шлях твій повен труду,
Не жди відрадості, о ні...
Конать тобі довіку-суду,
Сховавши слізоньки дрібні.
Але борись, до цілі певний,
Напроти темряви ставай;
Будь серцем чистий, духом ревний
Та пісні сміливо співай.
Зустріне скрізь тебе догана,
Святиню думки осміє,
Насподі жовч порушить зрана,
Розірве серденько твоє.
В вінку терновому на чолі,
Що буде кров’ю влите все,
Прости виновникам недолі,
Не спогадай їм злом за се.
Прибитий до стовпа наруги,
Не дорікай на тім стовпі
За всі незгоди, муки, туги;
Твої-бо вороги сліпі.
XIV. НА УКРАЇНІ
Смерка... Ніщо не рушить тиші...
Я їду... вирнуло село,-
Від білих хат чорніють криші,
Старий вітряк здійма крило.
Під’їхав ближче: хати, хати;
Садочок кожну окружа...
Вишні та сливи... Божа мати!
Чого душа не забажа…
І тут, і там - кущі калини,
Прихильно маківка кива;
Чудові китиці рябини -
Мов та дівчина степова.
І зачудуєшся природі,
Тому життю степовика...
- Спиняй, козаче, випряж,- годі!
Сьогодні їхать не пора.
Молились, певно, люди богу:
Поглянь лиш, що за благодать!
Перепочинем і в дорогу
Потроху рушимо уп’ять.
Пав сумерк... Зоря червоніє;
З лук прохолодою звіва;
Просторінь широко синіє;
Ніч потихеньку насува.
В село вернулися дівчатка.
Зійшлися з поля парубки;
До кобзаря (он - бачиш - хатка!)
Всі подалися залюбки.
«А втни що-небудь нам, дідусю! -
Пристали (чуть по всім кутку) -
Заграй про Гриця чи Марусю,
Що утопилася в ставку».
«Та й наогидли ваші просьби,
Що божий вечір за своє!»
Але зняв кобзу, сів до призьби,
Заграв, ще й мови додає.
Співа, і ллється пісня плавно,
Дівоче серденько спаля;
Пливе ніч любо, тихо, славно;
Від мук забулася земля.
XV
Де ти, молодецтво?
Де ти, моя сило?
Каменем-журбою
Груди придавило.
Тяжко підвестися
Голові пониклій...
Думи - наче хмари,
Я до них навиклий.
Крізь ті хмари чорні
Сонечко не гляне;
Серце - мов той голуб,
Як його хто ранить.
Запроданко-доле!
Ти мене згубила:
У тісний куточок
Голодом забила.
Осьде мій притулок:
Сміття - глянуть гидко;
Свічка прорізає
Морок - ледве видко.
Під стіною - столик;
Два дзиглички збоку;
Утопа ікона
В темряву глибоку.
Ось моя дружина
В безпораднім стані:
Одно знає - шиє,
В’янучи зарані.
Ось лежить - нездужа,
Наче віск той, блідна,
Охкає та стогне
Моя мати рідна.
Холодно в хатині,
Клякнемо, та й годі;
Затопить... немає
І дубця в заводі.
Голова йде кругом;
Чорних думок повно,
І стоїш похмурий,
Сльози ллєш безмовно.
