Генерал - Багряний Іван

О, моя кар'єра!.. Моя дивізія... Моя голова!.. Моє...
ПЕРШИЙ поточився, береться за черево:
— Ой... ой... Моє черево! У шлунку танк буксує... В жрутив головою) — Гину... (Плаксиво) — Ви... Ви нас завели...
ПОПОВ:
— Ні, то не я!.. Пухирі (дивиться плаксиво на ноги)... Я вже не можу... (Раптом вибухає люттю, стукає кулаками один об один і кричить істерично):
—Дайте мені автора!!. Дайте мені того, недостріляного мною, автора!!. Він раз був у моїх руках і вийшов живий...У-у-у!!. Чом я його тоді не роздавив, не знищив!!. А тепер от... (Б'є руками об поли, в безсилій люті). Мало того, що мститься на мені, виставивши на посьміховисько і вивертаючи мою душу, як рукавичку, — ба, він ще примусив мене говорити цією ненависною мені, проклятою (перекривляє) "мовою", етім пєтлюровскім язиком... Ось цього я не перенесу ... Так, так, він змусив мене говорити тим самим "язиком", за який я йому власноручно ребра виламував! Я — тоді начальник особого спецвідділу — Попов....

ПЕРШИЙ:
— Ш-ш-ша...

ПОПОВ несамовито:
— Ні, я цього не переживу... Я цього не переживу... Я їх стріляв... Я клянусь їх стріляти...
ПЕРШИЙ:
— Та, ш-ш-ша—ж!!. Тут публіка... І це тут Європа!..

ПОПОВ похопившись:
— Пс-с-с... (Озирається). Я проговорився!.. (Шарпається). Тікаймо... Знову тікаймо... Тікаймо з Європи... Що? А?.. Хіба той млин був у Європі?.. Нічорта не розберу! Ми збились остаточно.

(Швидко проходять навшпиньки геть. Попереду — Попов. Замикає процесію той що в спідниці. Зникли).
Гонг. Відкривається завіса.

II

1

Тужить стара Лендериха, молотячи качалкою горох біля хати, на розстеленій ряднині. Та й так того гороху пильнує, ніби то бозна яке добро, як святої паски. Та й тривожно озирається. Та й мліє від туги. Збентежено звелась:

— Де ж це він? Коли б знала де його шукати... Всюди була, — як у воду впав... Мій єдиний та й нещасливий...

(Похнюпилась і стоїть з качалкою над тим горохом, переламана тугою).

— Боже... Ще Тобі мало... Чим то я так завинила?.. Чим я — бідна, темна мати так завинила, що Ти мене так без кінця караєш?.. Чи Тобі нікого карати, Боже ж ти мій?.. Хіба то я церкви зруйнувала, чи то Я тебе розпинала, хіба то Я малих діток живцем морила, хіба то Я світ і Тебе дурила?..

(Та й витирає рукавом сльози... Сльози, як той горох).

— Карай... Все — все відібрав Ти у мене руками людськими. Здоров'я, і радість, і мужа, і діток... Та й останню радість відняв, останню дитину так покарав (озирається). Почують, то й мене, як Тебе, розіпнуть. Як весь рід розп'яли. Либонь, Ти з ними спілку маєш — (плаче) — всіх, хто отак нарікає, нагла мука і смерть побиває... (Та й вжахнулась). Ой, Боже-Боже! Ти вже й мені розум відібрав, як моєму синові та й моєму мужові, та й цілому родові бідному та й беззахисному...
2

— Що це ти, Ганно, на Бога нарікаєш?.. — вийшла сусідка крадькома з-за хати, озираючись позад себе й приглядаючи всюди. Стара Лендериха витирає сльози і береться молотити горох. Молотить.
СУСІДКА озираючись, шепоче:
— Ти б хоч у присінках молотила, бо ж тут усе видно... Таж за самі колоски на каторгу позаганяли, а це горох!.. (Присідає і бере побожно стрючки, розлущує любовно й хижо. Зітхає) — Наш піт і наша кривавиця... За це ж ми й злодії.
СУСІДКА озираючись, шепоче:
— Ти б хоч у присінках молотила, бо ж тут усе видно... Таж за самі колоски на каторгу позаганяли, а це горох!.. (Присідає і бере побожно стрючки, розлущує любовно й хижо. Зітхає) — Наш піт і наша кривавиця... За це ж ми й злодії.
МАТИ
— Та вони ж уже, мабуть, всі повтікали.
— Е, де там... Там таке робиться!!. Саме тікають, вже зовсім... Та й... (Озирається). А людей ти не боїшся?
— Та отож... (зітхнула) — Біда наша... Самі себе їмо. Скрізь... Боже мій, Боже!
СУСІДКА озираючись, шипить:
— Зараз же побіжать!.. Як тільки нємєць прийде — зараз же побіжать, як в Гепеву бігали.

МАТИ загортаючи нишком полу ряднини:
— Таж усі брали! І ви, і я, і всі. Це ж — трудодні наші... Власть же все геть палила, сам голова палив усе, палив дощенту, а люди з вогню нишком крихти вихапували... (Озирається нагло і рукою заслоняє горох). Так вони ще тут?
СУСІДКА:
— Тут... Нємєць стороною пішов, чи затримався, так той аргат, уже був утікши, знову вернувся і, мов сатана, гасає. Ще не все, бач, спалив і поламав, не всіх виарештував і не всіх діток на вакувацію вигнав. (Утирає очі й хитає головою). Боже, — старе й мале, як ті горобці розполохані, по коноплях та по бур'янах ховаються... (Озирнулась, на хату кивнула): А Данило ж де?
МАТИ стрепенулась, сполохалась:
— І ти не бачила?.. Так де ж він?! І Сашка не бачила?
СУСІДКА:
— І Сашка не бачила. Але не журись, — що йому... такому станеться?..
МАТИ витирає сльози:
— Ото ж, ото ж ...Він же, як малий... Такий... Кажуть, на млині були вдвох... І той — малий та безпомічний...
СУСІДКА аж скинулася:
— Сашко безпомічний?!. Не журися... Бог знав, кого й для чого сотворяв, і де йому жити приділяв. Таке затяте, та безстрашне, та невгамовне.
— Та й що з того... (Гірко так).
— Не скажи! То не ми з тобою. То якесь диво, а не дитина. Ані в вогні не горить, ні в воді не тоне! Одно-однісіньке, а не бере його ні грім, ні туча. Кинь його об землю, а воно, як кошеня,— на лапи... То великих батьків та й ще нове насіння. І де не бігає, де його не
завезуть, зав'язавши йому світ, як щеняті,— а воно все назад, все на Україну ту нещасну вертає, та все її ви зволяти збирається... Мов би в твого Данила пішов.

МАТИ зітхає, посміхається крізь сльози журно та й молотить тихо горох.

— Визволяв... (Та й хитає головою).
СУСІДКА теж: зітхає:
— Та я давно помітила... Що ж то з ним скоїлося?.. І не ліпшає?
МАТИ хитає головою:
— ...Цілі ночі було лежить — після тюрми тії, — лежить та й думає, та:
"Я, КАЖЕ, МАМО, НІЧОГО В СВІТІ ВЖЕ НЕ ХОЧУ... Я ТІЛЬКИ ОДНОГО ХОЧУ, МАМО, — ЩОБ З ТИМ СЛІДЧИМ МОЇМ, З ТИМ КАТОМ КОЛИСЬ ПОМІНЯТИСЯ РОЛЯМИ... І ЗА ВСІХ ЗАМУЧЕНИХ — ЗА БАТЬКА, ЗА БРАТІВ, ЗА СЕСТЕР, ЗА МАЛИХ ДІТОК, ЗА ВАС, ЗА СЕБЕ... О, ТІЛЬКИ Б ПОМІНЯТИСЯ, КАЖЕ, РОЛЯМИ..."
І сохне, і не їсть, і все думає-думає, і мовчить, як мур... Та й (витирає очі) — помінявся ...Така була Божа воля, щоб відняти розум... останнє, що ще мав крім душі і серця. Вже я й по ворожках, вже я й по шептухах. А Він каже: — "НЕ ТРЕБА, МАМО, ВОРОЖОК... Я НЕ ХОРИЙ. ТО ЛИШЕ ВОГОНЬ ГОРИТЬ! І НІХТО ЙОГО НЕ ПОГАСИТЬ... І НЕ КАДІТЬ МЕНІ... Й НЕ ТУЖІТЬ: Я НЕ ВМРУ І НЕ ЗАГИНУ... Я ДОТИ НЕ ВМРУ, ДОКИ ВСЕ НЕ ЗБУДЕТЬСЯ, МАМО!" (Хитає головою).
СУСІДКА:
— Який чоловік був! Який чоловік... Ой, Боже! — Хамула!!.

З
Засапавшись, на подвір 'я вбігає ХАМУЛА з кількома озброєними членами самоохорони.
Мати вже не мала часу закрити горох, лише сусідка злякано загорнула край ряднини.
ХАМУЛА:
— А-а... Стара карга!.. (Рукою показав хлопцям на хату і навколо, і ті мерщій кинулися все обшукувати). Молотиш? Народне майно зграбувала та й для нємців млинці готуєш?..
(Підійшов і розметав ногами той горох на всі боки).
Звелась МАТИ й мовчить, лише дивиться великими очима, не кліпаючи, просто. Опустила руки і качалку забула з руки викинути.
ХАМУЛА:
— Млинці готуєш?! (Вибив ногою з руки качалку). Зброю геть! Де син?!
(Сусідка тим часом, хрестячись та задкуючи, зникла).
МАТИ помалу:
— А я хотіла тебе спитати... Ти ж власть. І ти всім моїм дітям лад давав...

ХАМУЛА:
— Мовчать!!. Так, я власть і я тобі зараз це доведу... Я тобі покажу, хто такий Хамула... (Підступив ближче). Де син, я тебе питаю? Де той психопат, що "України" йому так захотілося?!
МАТИ повільно, допитливо дивлячись великими некліпаючими очима:
— Не лякай матері, чоловіче... І чого тобі від тієї "України" треба?.. Ти ліпше скажи, де ж він?.. Та за одно скажи — де й інші мої діти?.. Ти ж їх позаганяв десь... За тую "Україну" та й за тії колоски... Та й, либонь, і мене поженеш за горох ось...

ХАМУЛА вишкірився:
— Значить знаєш, що тобі належить за горох. Ех, ти...Стара шкапа.
МАТИ витирає сльози:
— А знаю, сину... Не знаю тільки, чого це ти ще тут? Чи, може, на старе своє подвір'я забіг подивитись, де ще безштаньком бігав та з хлопцями моїми в цурки гуляв?
ХАМУЛА не витримав погляду, опустив очі, насупився, нервово притупуючи в чеканні вислідів обшуку:
— Помовч, стара... Агітацію розвела...
МАТИ не чуючи, про своє думаючи:
— ... Чи, може, прибіг зо мною попрощатись за те, що я тебе виняньчила, у наймах в тата твого бувши?..
ХАМУЛА скрипнув зубами і одвернувся. Про себе:

— "Невже його тут немає?.. Чоррт!!!"
МАТИ:
— ...Всіх ти вигнав, все вивіз і малих діток пішки босоніж погнав, а сам тут... Чи, може, ти мене захищати лишився?..

ХАМУЛА стрепенувся. Блиснув очима, сопнув не глядя на матір:
— Цить!.. Зараз... побачиш.
Підбіг один, другий, третій з охоронників: — "Нема! Ніде нема!" — Та й стали на варті з усіх чотирьох сторін — від
вулиці й біля перелазу в завулок. А Хамула підійшов, помацав одинокий стовпець, що лишився ще від воріт...

МАТИ:

— Так, так. Це ще твій батько стовпець забивав. Це твій...(зітхнувши). І подвір'я твоє, що ти його, зрікшись роду і заславши тата, подарував разом з усією земелькою громаді, — "на революцію пожертвував". Та й жалієш, мстишся все.

ХАМУЛА аж ступнув, мов від батога:
— Ци-ить... Ти заціпиш?!
МАТИ не реагуючи на його шипіння і аж подавшись уперед:
— Ти б же хоч цей стовпець захищав... Коли батька й матір не вмів захищати...
ПОСІПАКА:

— Товариш Хамула! Кінчайте.
— Ну, виговорилась?.. А тепер востаннє питаю — де син?! Бидло! Голота! Влади їй! Свободи їй! "Самостійної України" їй!!. Шантрапа!..
МАТИ пошепки:
— Так, так... Що ти нас покатував — не дивина, — бо ми ж "бидло", "голота", твою земельку посіли, так ти мстився, до влади дорвавшись... Але пощо ти тата свого й маму закопав, занапастив?
(Хамула виймає револьвера, а мати не бачить і не чує нічого, безтямно):
...Вислужувався та ордени заробляв? А чи сам господарем над усім і над нами хотів бути?.. (В розпуці) — А тепер — ти б же хоч оцей стовпець захищав!...
ХАМУЛА нервово, ніяк не наладує револьвера:
— Шантрапа! Контрреволюція... Ти і своїх щенят так виховала... Чи то вони тебе?.. Чи то тебе той гад ненормальний так вишколив?.. Ну! Ти напевно знаєш, де він є... така затята... Числю до трьох. Або ти скажеш де він чи тут, чи до німців пішов,— або...