Генерал - Багряний Іван

ТИТР І
приснився мені неймовірний сон:
... 2041 рік ... Київ ... Сонячний Київ — серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни...
Це буцімто вже настала нарешті ЕПОХА всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити... Епоха культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...
... І вже нібито немає ніякої цензури ані на мисль, ані на почуття; вже немає жандармів, ані посіпак,
ані концтаборів, немає репатріації, інквізиції, ізоляції, немає провокаторів, ані донощиків, ні тих,
що б'ють письменників і поетів по голові і затикають уста ганчіркою... Все те ніби щезло назавжди, — провалилось туди, звідки було й прийшло, — у пекло...
... Свобода... Вже можна вільно думати, одверто говорити і навіть писати, і навіть виставляти...
...І зайшов я у великий театр сонячної столиці, переповнений безтурботними, квітучими
і відважними лицями новітніх, свобідних киян. Вони зібралися дивитися чергову виставу з циклу
"НАШЕ ФАНТАСТИЧНЕ МИНУЛЕ".
... І разом з ними я бачив таку виставу... (Лиш було дивно — ніхто того видовища не розігнав, не писав нот і ультиматумів, не виарештував акторів і навіть режисера... Ба, навіть не пошукували автора, щоб заслати його на холодну Колиму на довічну каторгу з усіма родичами й знайомими...
Як я йому заздрив. І не міг вийти з подиву... Але мені сказали, що це вже нарешті Епоха справжньої справедливості, коли вже вільно думати і говорити, і називати все своїми іменами... Але я сидів і, не вірячи в те, бо то неможливе! — дивився нишком, впізнаючи свою жаску, макабричну епоху...)
І бачив я таку виставу:

ПРОЛОГ

Гонг. Відкривається завіса. Темно.
Музичний рефрен, як при радіосигналі,— з кількох нот:

"їхав
козак на віиноньку .."

Капають звуки, як сльози, і благає дівчина матір.
ГОЛОС глибокий дівочий, протестуючий, розпучливий, люблячий.
— Мамо, мамо!... З нього ж будуть люди сміятися, мамо!.. І втішає дівчину мати, горем заломлена.
ГОЛОС глибокий, фатальний:

— Нічого, доню, нічого... Нехай... Не так з милого твого, не так з сина мого, як з ворога лютого ще й з ворога злого... Як же ж увесь народ християнський від глуму і мук подурів та й побожеволів... Нехай же ... нехай бачать, та й нехай знають, та й нехай пам'ятають... (пауза). Як синів покалічили... А дочок у солдати забрали... (тихо). А матір, як чайку при битій дорозі... (і завмерла в тузі).

Спалахнули заграви десь у далеких громах. І стоїть у червоному мареві дівчина перед матір'ю на колінах. Та не та дівчина, що "козаченька в похід виряджала", хустину давала й сльозами спливала.

А та дівчина, що сама грізні вояцькі шати від злої долі в придане дістала,-та не ретязь кампанійський, не шлик запорізький, а тяжкий, боєвий комбінезон танкістський.

ВЕДУЧИЙ (сардонічно):

Засвистали козаченьки
Й триста літ свистали...
А тим часом — Марусеньку
В танкісти забрали...

А милого скалічили
Та й на глум віддали...

Ой, з-за гори вогонь летить,
З-за гори, з-за кручі,
Іде танкіст та й не свистить,
За Німан ідучи...

Капають звуки. Та не капають сльози, а чей позакипали. Рук не ламала, лише в лівій руці шолом, а правою серце тримала,— по-козацьки матір
прощала:

— Мамо, мамо!.. Як не судилося мені вашою невісткою стати, а вам мене на шлюб благословляти (смутно), то хоч благословіть, мамо, в похід вирушати, за мачуху за немилую танком страшним землю орати, вогнем і жалем своїм засівати...
МАТИ:
— Доню моя!.. Як же ж мені тебе та й на смерть благословити... (заломила руки) — Ой, доки ви, діти мої , самі виростали,— не свистали "воріженьки", а ворогами ще й прелютими стали... Діти, мої... Та було ж вас по Сибірах та й по Соловках, та й по всіх світах... Весь люд робучий розтерзаний і божевільний... Вже ж я вас грудьми затуляла... І Бога благала... Гей, коли б же я силу мала! Тільки ж сила тая слідом за вами сльозами сплила...

ДІВЧИНА (важко):
— Не страшать мене, мамо, ані танки, ані тії гармати... (та й стріпнула головою затято):

— Благословіть, мамо!.. Гей, благословіть, мамо, та й ані на турка стати, а благословіть серце своє розтинати — половину біля вас залишати, а другу — на залізному огирі по світах розімчати... Та ой і не розімчати, а в страшному вогні гартувати, щоб потім за вас вогнем і залізом у всіх одвіт спитати!
І стрепенулася мати, заметалася серцем між жалем і втіхою і підняла руки, мов крила, клекотом орлім шугнувши:
— Доню ж моя... Доню, моя... (Темно).

ВЕДУЧИЙ:
Засвистали воріженьки,
Та й на кутніх стали...
Бо не знали, як ті діти
Й де повиростали,—

На дні моря не зіпріли,
В огні не згоріли,
На тортурах не сконали
Й в смолі не скипіли.

Із-за гори вогонь летить,
За горою й пада...
Пильнуй, враже, не де б покпить,
А де твоя зрада.

Гонг. Пауза.
Це був пролог до комедії, яку не можна було поставити цілих сто років.

Розділ ПЕРШИЙ

II

Десь за обрієм ревуть гармати і перекочується далекий грім тяжких вибухів безперервного бомбардування. Безугавно. Лише то притихає, то спалахує ближче. Як лихоманка. І прошиває його рокіт бойових ескадриль, особливо виразно завивається рев літаків на крутих віражах. Там іде війна.

Без кінця гудуть машини і танки десь пливуть шляхами. Там іде війна.

А коло млина тихо й затишно — коло колгоспного млина "імені Мікояна". В стороні від битих доріг стоїть він над блакитною Ворсклою і дрімає, як старець на сонечку. Ні, не дрімає,— обшарпаний, з перекошеною вивіскою, стомлений на колгоспній роботі, присів він навпочіпки і тривожно прислухається роздзяпленими дверима туди, на гул далеких подій, що насуваються.

Тиша коло млина на тлі експльозій в цілому світі. Пустка. Далебі все повтікало. Поховалось. Не рухається колесо, не плющить вода. Млин — як ціле загальмоване життя, і спинене колесо — його символ.
А на тому символі сидить Сашко, підбгавши ноги, як китайський Будда. Епохальний Сашко, цебто типовий син своєї епохи, дитя карколомної ери, іменованої "ерою соціалізму", ні, вже майже "комунізму". Зовсім юний і зовсім,байдужий до всього бувалець, за віком — хлопчисько, за досвідом — дід, що звик уже на все дивитися з презирством. Безстрашний авантурник, "закальонний" пройдоха, недавній турист Колими, Печори, Казахстану і всіх закутків "країни соціалізму", включаючи тюрми й концентраційні табори. Син розкуркулених і знищених батьків —
САШКО ПРОХОДА.
Молодший за млин на сто років, але такий же старий, обшарпаний, замурзаний, усуспільнений, ще й босоногий.
Сидить він, як китайський Будда чи як професор, на колесі і, тримаючи якусь грубу книгу на колінах, пильно дивиться вгору — стежить очима десь за літаком. Потім скептично спльовує (чвіркає) через губу і, заплющивши очі та пестячи залюблено книгу, мрійно погойдується. Мовчки. І так само мовчки сидить осторонь на колоді перед млином
Данило. Психічно порушений внаслідок перенесених в тюрмі катувань, він саме в хвилині затьмарення. Сидить, втопивши бездумні, божевільні очі кудись, блукає ними в царстві візій, не чуючи нічого і не реагуючи на зовнішній світ.
Зарослий бородою, скуйовджений. За своєю функцією на млині — він щось середнє між сторожем і вантажником, взятий до роботи тоді, коли ще був відносно нормальний. Сидить, погойдується. То безглуздо посміхається, то тьмариться люто, ворушить губами і щось відкарбовує в повітрі пальцем.

1
Сашко починає тихенько співати, погойдуючись і заплющивши очі. Сам собі диригує, причім в першій строфі один рядок співає по-українському, другий по-російськи, шаржуючи:

— Колима, ти Колима —
Новая планєта-а —
Дванадцять місяців — зима,
Астальноє — лєта...

— Не так…(крутить носом,починає імпровізувати)

Колима, ти Колима —
Золота планета.

— От чорт. Щось не виходить. Забув.. Стривай... О!.. (підморгує):

Колима, ти Колима,
Якщо ти планета, —
То Сашко — "фю-і-іть" — нема!
Бо Сашко — комета!..

— Х-ха. Хоч погано, зате правильно. Як ця книга.
(Захоплено прицмокує). Ех!.. (Розгортає і починає читати, десь посередині. Гуркіт нагло посилюється, цілий ланцюг вибухів і рев літака. Сашко схоплюється і спинаючись на пальці, з-під долоні дивиться кудись на шлях. Дивиться та):

— О.. О... Ой-йо-йо-йо-о-о!.. Цирк!..
(Крутить головою і — не то розпучливо, не то з ентузіазмом):

— Га!.. Біда біду жене!!. От цирк!.. Ха-ха! Диви, як підривають. (Знову вибухи). Во! Гад, фашист товче. А лягава контрареволюція як кігті рве! Ой-йо-йо... І-іх біжать, от біжать...

Дивиться якийсь час. Потім безнадійно махає рукою і, сідаючи на старе місце в тій же позі):
— П'ять днів біжать... Генерали біжать ... Кози біжать...Гусей пішки пруть. Штани тримають, зброю викидать...П'ять днів біжать і кінця не видать. Мов з прірви і як у прірву... (Крутить головою і потягши носом, невідомо до кого заскалює око) — Здають норму на значок "Готов к труду і оборонє". Ха. (Вибухи) — Гад, фашистська личина, не бійсь, по хатах товче! Знайшли іграшки. (Махає рукою,
збираючись знову читати). — Свинота. Не дадуть порядному чоловікові книгу почитати.
(Зручно вмощується, заглиблюється в читання. Читає. Ворушить губами. Водить пальцем по сторінці. Нагло ляскає себе захоплено по стегнах і заходиться сміхом):
— Інтересна книга!!. Дядьку Даниле, а дядьку Даниле! А чи він ще живий цей чудак, цей Йосип Швейк?!. Га?.. (Данило не реагує, але Сашко й не домагається відповіді. Тре боки ліктями зехоплено). — Ха... І про воші тут є!.. Цирк... О... Ось тут пишеться...
(Читає пильно мовчки, а потім тлумачить):
— Одним словом, — професор по... як, як пак (перечитує вголос), "політекономії"... Ну, словом, цей професор німецький сидів собі над річкою та й ловив воші, бо заїли (чухмариться), та й кидав у воду їх... По-панськи, значить. Аж тут прийшов учитель, чи що, хотів одну собі дістати. Та й просить — дайте, каже, мені одну... На щось то була вона йома потрібна, а сам не мав, бо, може, на дезинфекції раптом усіх побили... Повезло,.. Аж тут нагло треба. Дайте, каже.
— Будь ласка, ка професор. Купіть.
— Як це "купіть", ка учитель.
— А так, ка професор, за гроші.
Як не сказиться тут учитель.