т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я не посмів не повірити йому, але ж... щось не вірилось. Він це запримітив.

- Не вірите? - скрикнув він.- Думаєте, шарж? Утрировка?.. Побачите сами... Я в один свій бенефіс узяв тут 227 руб. 36 копійок!.. Тут же багаті буржуа, поміщики наїжджають... Тут треба тільки вміючи ставить спектаклі... Ну, а мене... в цьому вже... не вчить,- додав він з такою усмішкою, яка так вам і говорила, що про це «абсолютно» навіть і говорити не варто, та...

- Та й чого б я їхав сюди, якби зборів не було? - здивовано підняв він плечі догори.- Дурак я хіба, чи що?.. Театр? Форма? Єрунда... Хоча... Тут куліси, знаєте, хороші... Да, куліски славні... Невеликі, не на шикарному полотні, но... намальовані порядочно... Абсолютно хороші! Вид, знаете, такий симпатичний, пробуждається, знаєте, чувство... е... е... якби вам сказать, е... е... затишку, чи що?.. Миленькі куліски... От побачите!

- Так...- промовив я.- А де ж ваші артисти... Здається, уже...- подивився я на годинника,- трохи більше 12. Вже чверть на першу.

- Невже? - здивувався він.- Хм... Що ж це їх нема? Може, де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..

Але, не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, якби тут лежали мертві, із труни посхоплювались би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.

- Хм... Що ж це? Певно, щось помішало... Але вони зараз прийдуть... Гонта!.. Залізняк... Фю-фю-фю-ю-ю!.. Абсолютно дивно!

Я вже «абсолютно» не дивувався. Я покірно присів на одне з «кресел» з першого ряду й зібрався чекати. Зараз же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідать історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів із зерном, як він, Гаркун, потративши силу енергії, одвоював її у хазяїна-єврея, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля «партеру» і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувать суспільство (не обійшлось, розуміється, без «індиферентизму»). Потім перескочив на себе і з дружною щирістю ввів мене в своє минуле велике й славне...

Так минав час.

- А ваших усе таки нема,- похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись.- Уже хутко й перша...

- Та ну? Це щось не... той... непевне! - скрикнув він і схопився з місця.- Щось сталося!.. Знаєте що? Посидьте ви тут, а я побіжу, покличу... Тут недалеко... Десять минут...

Він хутко повернувся й вибіг з «партеру». Я зостався серед загону сам. Пройшло п’ять хвилин, пройшло десять, пройшло вже й п’ятнадцять, а я все сидів самотою. У загоні було тихо й вогкувато од холодку, що раз-у-раз тут стояв від гіллястих берестів, які ніби в обіймах тримали і загін, і повітку. На вишнях, що зазирали із садка через тин «партера», гуділи горобці й іноді цікаво злітали на «кресла» і, підскакуючи бочком, скоса подивлялись на мене.

Умить десь із того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвін балабайки й ледве чутний спів. Грало на голос «Камарінського мужика». Потім стихло й хвилини через дві знов задзвеніло біля самого загону й зачулась навіть пісня:

«Чай пила я, булки єла,

Позабила, з ким сідєла,

Чай пила я з сухарями,

Домой пойшла з фонарями…»

- Уххх-а-уха-ха!

Хвіртку мов вихорем розчинило і в загін, танцюючи, вскочив добродій в чоботях «гармонікой», в картатому піджаці і брилі набакир. Сам був високий, білявий, безвусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась і друга постать, коротенька, присадкувата, в вузьких, сталевого кольору, штанях. Ці штани були страшенно вузькі і крім того одягнуті на чоботи, так що халяви аж випиналися з-під них і ноги вище колін були тонші, ніж на литках. В обох під піджаками були однакові червоні сорочки з однаковими навіть поясами. У першого на вузькій та довгій голові - бриль, у другого на короткій і круглій - картуз.

Побачивши мене, вони раптом змовкли і чогось засміялись.

- Давай, брат, закурить! - повернувся високий до короткого.- Щоб, значиться, дома не журились.

- Закурить, так закурить...

Очевидячки їм обом було ніяково й цю ніяковість хотіли заховать і від мене, і від себе під робленою розв’язністю.

- У тебе «Ласточка»? Давай, давай «Ласточки»!

Запалили «Ласточки» й одійшли трохи в куток, іноді кидаючи на мене цікаві погляди. Я чекав, що буде далі. Вони посідали на тинок, що одгороджував музиків від публіки й тихо загомоніли про себе. Іноді долітали до мене слова: «роль, Гаркун, реквізит». Я почав догадуватись, що це були артисти.

- Чи не Гонта це з Залізняком? - подумав я. Але не встиг одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розібрать і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний - то був голос Гаркунів, другий може й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.

- Скажітє пожалуйста! Пхі! - звенів жіночий.- Какая акуратность! С какіх ето пор?.. Удівітєльно!

- Нє удівітєльно, а нужно являться во время. Я тєбє ещо вчера говоріл, что на базар нужно раньше ходіть...

- Ну, так і ході, какого ж ти чорта не ходіш? Скажітє пожалуйста! Я єму должна вставать в 4 часа і бєжать на базар... Ізвольте відєть, мода какая!

- Не мода, а...

- Ах, замолчі ти раді создателя, пока я тєбя не отчістіла, как послєднюю скотіну. Что ето в самом дєлє?

По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь мантильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.

- Акуратність началі заводіть! - саркастично усміхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм «руку». Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз же тихо спитала в Залізняка й Гонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.

- Ви знакомі? - похмуро кинув Гаркун і повів рукою на мене й на паню.

Я встав і ми перезнайомились. То була «артістка імператорскіх тєатров А. Галіна» й жінка Гаркуна-Задунайського, а