т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я попробував було заговорить до Гаркуна про те, що може сьогодні й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і, що б не було, а буде грати, з таким надхненим лицем попрохав не чіплятись до нього в такий час з «матеріяльними пустяками», що я аж засоромився самого себе. Але не встиг я одійти, як в уборну ввійшла касирша і звернулась до Гаркуна з тим же:

- Василій Олександрович! Публіка просить начинать, а в касі всього 6 р. 73 коп. Будем іграть?

Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, довіку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирші. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирша вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:

- Ви бачите, що роблю! Ви бачите, до чого я готовлюсь? Вам повилазило? Що, ви хочете, щоб я сьогодні оскандалився? Ви хочете все настроєніе моє зігнать?... Скільки б не було збору, ми граєм! Підіть і скажить це публіці! Через полчаса начинаєм!

Касирша зникла, наче її вітром змело.

- Васька! - вмить почувся з-за перегородки, що переділяла жіночу «уборну» від чоловічої, голос Галіної.- Нєужелі ти думаєш іграть прі 6 рублях збору? Вєдь ето ідіотство!

Тут, я думав, добродій Гаркун не витримає такої наруги над своїм «настроєнієм» і покаже, як можна так «індиферентно» відноситися до «іскуства, котре єсть така штука, що»... Але вийшло інше. Правду кажуть, що чужа душа - темний ліс. Добродій Гаркун тільки лагідно відповів:

- Ну, а що ж робить?.. Треба... Може, хоч музикантам стане... Та може ще й публіка надійде...

- Смотрі! - почулося з-за перегородки.

- Дайте первий дзвонок! - скомандував Гаркун.

Усі кинулись шукать дзвінка й один із добродіїв, що знайшов його в куточку на табуретці, несамовито загремів і вискочив у садок.

Я подивився ще трохи, як добродій Гаркун репетирував перед дзеркальцем різні страшні пози, і вийшов знов у садок. Музики мовчали і з доріжок садка неслась тиха розмова парочок. На тину «партера» вже сиділа частина публіки і, то спихаючи одно одного, то виробляючи всякі гімнастичні рухи, весело чекала початку.

Через десять хвилин задзвенів удруге дзвінок і публіка потягла в «партер». Було декільки чиновників, декільки гімназистів і студентів з великими купками ріжнокольорових панночок і повнотілесних матусь; було декільки купців з жінками й дітьми, якихсь добродіїв у чоботях і круглих картузах, мабуть прикажчиків з економії і, наостаннє, єврейчики й євреєчки. Музики ревнули й посунули теж у «партер», на ходу виробляючи такі варіяції, які ні одному композиторові й уві сні не приснилися. Усі вмостились і стали чекать. З дерев і з-за дерев виглядала «безпаспортна» публіка.

Я поспішив у театр. Там уже було наготовлено все, як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях «бутилками» і «гармоніями»,- не то шевці, не то звожчики,- як я потім довідався - хористи; гасали чогось Гонта й Залізняк по сцені й скажено гукали на хлопців, що добивали цвяхи в куліси; поважно й надхнено ходив Гаркун біля «уборних», заклавши руки в кишені чумарки, що служила і на сцені, і поза сценою, не злазячи ніколи з широких плечей артисти.

І ось третій дзвінок. Тромбон востаннє ревнув, бубон гупнув і в «партері» й на сцені стало тихо. Запалили дві свічки біля суфльорської будки і я почав залазить у неї. А туди залізти було не так просто, як усе робилось тут. Треба було трохи підняти завісу, стати навколішки задом до будки й тоді вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинуть будки в «оркестр».

- О! Суфльор поліз, суфльор поліз! - почулося з публіки.- Диви, диви, як пнеться... Як жук!.... Ач!.. Ач!..

Уліз я. Зі сцени повтікали всі; за сценою зарипіло, заторохкотіло й завіса, зачепившись попереду за будку й ледве не перекинувши її, піднялась і відкрила публіці ноги Гонти, що чогось був вернувся й тепер тікав за «ліс».

«Приставлення» почалось.

Гаркун, само собою, грав героя, Галіна - героїню. То була виразна гра! Ви бачили колинебудь, як гнівається чоловік? Ви скажете, що бачили, а я вам скажу, що не бачили. Для цього треба подивитись на добродія Гаркуна. Ви, мабуть, бачили, як чоловік почервоніє, зробить якийнебудь рух руками, підніме, може, хутко голову, словом - бачили гнів звичайного чоловіка. Е, так то - дурниця! Тут, поперше, сердився дуже палкий і добродійний герой Мирон, а подруге, грав його сам Гаркун-Задунайський. Мене він, відома річ, і не слухав, грав, як і сам казав, «по вдохновенію». І то ж таки гра була! Голос його лунав, як рев здоровенного вола, що почув кров; очі, підмазані сажею, весь час грізно світилися, крутилися і ось-ось мали вискочить, а з ногами робилось таке, що я гадав, чи не корчі вхопили славного, палкого артисту. Куди там тому Гонті, хоча й він досить голосно торохкотів свою ролю, куди Петренкові з його тихим голосом і звичайними рухами! Одна тільки добродійка Галіна й рівнялася з ним, але й то не могла так вигукнуть, як він, не могла з таким запалом ляснуть себе долонею по лобі, щоб аж луна пішла по садку, не могла крутнуть так вилупленими баньками, щоб у вас аж мороз пішов поза шкурою. Я тішився, подаючи іноді слова Галіній або Петренкові. Шкода тільки, що я багато втратив через те, що мусів аж кричати з будки, бо один тільки Гонта і знав свою ролю. Уже мені й гукали з публіки «тіше, суфльор!» уже якийсь добродій з галереї вилаяв мене досить виразно, пообіцявши «каменюкою затулить мені горлянку», а я тільки думав про себе: «нє вєдают бо, что творят» і постановив хоч би й постраждать за правду. А до того ще комарі, користаючись із того, що мені ніяк було й поворухнутися, щоб будка не заворушилась з кожним моїм рухом, пили мою кров, скільки сами вже хотіли. Лице й шия мої аж пашіли від їх поцілунків, а я не вгавав, бачачи перед собою