т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
«Апартаменти» справді були досить прості. То була друга половина звичайної хатки, брудна й темна. Долі валялись клапті з паперу, якісь стружки, на столі розкидані були афіші й ролі, на широкім, дерев’яним ліжку в великій простоті лежала неприбрана постіль. Простоти було вже занадто, занадто навіть і для такого таланту, як Гаркунів.
Театрально посадивши мене на стілець з діркою посередині для руки, він зараз-же витяг з печі горщик, розставив на столі два залізних полумиски і, згадуючи про простоту, налив з горщика по самі вінця. Найшлось дві дерев’яні ложки з погризеними кінцями й ми взялись до теж просто звареного борщу. Закусили м’ясом, що було вкрито якоюсь слиззю, і я став прощатись, зважаючи на покинуту ніби роботу.
- Ну, бог з вами, одпускаю,- протягуючи мені руку, нарешті згодився він пустить мене.- Тільки глядіть, рівно в половині дев’ятого будьте... Я терпіть не можу, як починають в 10, а пишуть рівно в 8. У мене це не так, як по других трупах. Написано в 8 - у 8 і начинаєм, в 8 1/2 - начинаєм у 8 1/2... Абсолютно!.. Пожалуста ж...
Я хотів нагадать йому про репетицію, але тільки махнув про себе рукою й пообіцяв не спізнитись.
IV
Знов рівно в 25 хвилин на дев’яту я підходив до воріт шевця, біля яких стояла купка хлопчиків, що цікаво заглядали у двір, декільки єврейчиків, і... полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на ньому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля нього сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з панією, я пройшов у садок і тількищо мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє й гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Потім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, щось застогнало, зашипіло і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними й серйозними лицями примостилось чотири добродії й щосили - один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години, я чув у себе в номері. То грав цей «оркестр»!
Маючи на увазі, що здалека мелодія раз-у-раз вчувається краще, я поспішив одійти й попростував до театру. По доріжках саду й біля театру було темно й безлюдно, а в самім театрі в темряві чорніли тільки «кресла» сумними рядами. Артистів і духу ще не було. Я постояв, постояв і вийшов знов у садок, силкуючись порахувать, на скільки єсть уже збору. Але, не дивлячись і на музики, його було щось мало, у всякім разі на двісті карбованців не було. Ходило декільки пар єврейчиків і євреєчок, сидів на лавочці якийсь старенький поштовий чиновник із дівчинкою, реготались за кущем якісь гімназисти та ще коло музик, зазираючи чотирьом добродіям у рот, стояла купка «зайців» хлопців і дівчаток.
- Певно щось помішало публіці,- подумав я і, заспокоївшись на тому, пішов собі в глибину садка. Під бузковим кущем була широка лавочка, я ліг собі на ній і, здригуючись від несподіваних варіяцій «оркестру», став дивитись у небо.
- От коли б Гаркуну стільки публіки, як оце зірок зараз! - зідхнув я, блукаючи оком по безкраїм, темно-синім небі, з якого, мов моргаючи до мене, світились-усміхалися зорі.
І раптом стало тихо тихо. Я здивовано підвів голову і став слухать. Було таки тихо. Десь здалека долітав до мене ледве чутно гомін, підо мною цвірчав цвіркун і бережно, потиху затьохкав у кущах соловей. Було якось спокійно й легко, мов я тількищо вирвав болячий зуб.
- Ах, то музики перестали! - догадався я і з цею догадкою острах наче морозом пройшов по мені.
- А що, як вони це тільки спочивають, набираються духу, щоб ще голосніше утнуть?
І соловейко теж, мабуть, цього боявся, бо наче поспішавсь наспіватись; оксамитні, м’які згуки приємно голубили вухо й нагадували багато-багато таких же зоряних ночей, таких же соловейків... тільки без «оркестрів» і Гаркунів-Задунайських.
І вмить усе зникло: і минуле, і соловейко, і зорі; в очах потемніло, в ухах заляскотіло, а по тілі мов громовина пройшла. Музики врізали якусь польку.
Я, як опечений, схопився й побіг до театру. Всередині вже світилось і я, радий тому, як не знать чому, підбіг до дверець, що були позаду театру, й поторгав ними. Мені відчинив Гонта і люб’язно шаркнув ногою.
- Добродію Гаркун, чи хутко ж ми почнемо? - звернувся я зараз же до антрепреньора.- Вже хутко десять годин!
Він мовчки повернувся до мене від дзеркальця, дивлячись у яке, щось мазав у себе на лиці і, трохи подивившись на мене, одмовив:
- Ви ж бачите, що гриміруємося...
Я спершу цього не бачив, але придивившись, побачив, що вони справді «гримірувались». Себто: кожний з актьорів мочав пальцем спершу в одну череп’яну мисочку з водою, потім у другу з червоною фарбою і, нічесоже сумняшеся, навманя розтирав у себе по лиці всею долонею,- тільки в Гаркуна був шматочок дзеркальця. Потім таким же чином умочалось у воду і в другу мисочку з сажею і вже один одному наводив брови, а кому треба було - то й вуса. Поклавши, як казали вони, «ґрунт», починали робить зморшки. А це вже робилось так. На свічці, що одиноко світила на всю низеньку, голу «уборну», запалювався сірник, і зараз же гасився. Потім, де треба було буть зморшкам, засмаленим кінцем сірника проводилось декільки тоненьких смужок.
Але, не вважаючи на цю простоту «гриму», лиця були поважні й навіть торжественні, видно було, що мало бути щось таке, до
