т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в 12. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи востаннє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені «рівно 12!» і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.

III

Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер і пішов одшукувать театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно і пристойно ходили парами повбирані євреї (тоді були якраз якісь їхні свята), завернув у якийсь глухий перевулочок, де крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад - і нічого похожого на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця зі стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі. А будинка, що мав бути театром, не було.

- Чи не помилився я? - подумав я, але перевіривши себе, мусів таки признати, що це таки та вулиця.

- Дивно,- стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред улиці. А на ній хоч би одна жива людина,- неначе вимерло все. Постояв я, постояв та вже хотів рушати назад, коли це з одного двору, біля якого стояла крамничка під залізною покрівлею, вийшла червона жіноча постать, за нею дві чоловічі в сіренькому й жовтенькому і оглядаючи одно одного зо всіх боків, пішли просто на мене. Я зрозумів, що то єврейчики йшли на пляц «у праходке». Почекавши, поки вони порівняються зі мною, я звернувся до них і спитав, де грає трупа Гаркуна-Задунайського.

- Теа-а-атр? - перепитав мене сіренький єврейчик.- Вам на приставлєння хатітся пасматрєть?

Я сказав, що мені тільки треба знати, де театр.

- Что значить «на приставлєння пасматрєть»! - умить визвірилась на нього червона євреєчка. (На голові в неї був ще солом’яний капелюшок із зеленою, великою птицею). Тібє спрашувають, де тєатр, так ти скажі. Что значить «пасматр-є-єть!»... ви пайдіть прямо до єтому большоє дєрево... Вот...

- Там будіть вивіска сапожнік... Так ви...- перебив її сіренький, але мусів замовкнути, бо євреєчка зараз же з призирством зупинила його:

- Что значить «вивіска»! Как онє знайдуть вивіска, єслі оні не знають, как студова іті?. Так ви ідіть прямо. А єслі ви повідіте большоє дєрєво, так ви станьтє... Там ви павідіте афіше... Так ви зайдьоте у фортке і пайдьотє уп’ять прямо. У сад будіть тєа-а-тр...

- Толькі там тіпер нічего нє-єт...- знов умішався сіренький, але знов зупинився.

- Что значить «нічево нєт»? - Какое тібє дєло! Їм нужно тєатр, так онє йому шукають! Ти сібє ідьош, і онє сібє ідуть, так оні тібє нє спрашувають, куда ти ідьош... Так ви ідітє прямо і больше нічево?.. До свіданія! - Кінчила і пішла.

Мовчазний жовтенький і цікавий сіренький ще раз окинули мене цікавими поглядами й рушили за нею.

Я подякував і пішов. Найшов «большоє дєрево», вивіску шевця і... афішу. На ній стояло:

«19 - Город N. С дозволения начальства - 02 г.

Сего N... месяца N... числа в здании театра Г-на А. Цибельмана по Херсонской улице товариществом русско-малорусских артистов под управлением режисера и антрепренера В. А. Гаркуна-Задунайского при благосклонном участии знаменитой артистки императорских театров А. Галиной (ці два прізвища великими літерами) представлено будет:

I.

Люте серце

абож -

чотири смерті разом.

Драма на 4 дії Сьогобережного.

II.

Она одна.

Водевиль в 1 д. соч. Мансфельда.

Далі «участвующие лица», «цени местам со включением благотворительного сбора», «начало ровно в 8 1/2 ч. вечера», і знов великими літерами: «антрепренер і режісер В. А. Гаркун-Задунайский».

Переконавшись, що театр таки існує, я зайшов у двір, знайшов хвірточку, як сказано, у сад і пішов по стежці, що ховалась за кущами бузку. Пройшов бузок, проминув якийсь загін з дерев’яною повіткою, продерся ще крізь якісь кущі й... опинився в кінці саду.

- Ну, а де ж усе таки театр? - запитав я в повітря. Одповіддю мені було цвірінькання горобців та скрекіт коників у густій, злегка пожовклій траві. Садок кінчався ровом, за яким починалась чужа левада з городом і подвір’ям. Я ще постояв трохи, послухав коників і вернувся назад.

- О! А я вас шукаю! - вмить наче виріс з-за загону, повз котрий я проходив, Гаркун-Задунайський і злегка торкнувсь до шапки.

- Що це, «обозрєвалі окрєстності»?

- Еге ж,- одмовив я,- шукав театру, та щось не найшов.

- Театр? - здивовано скрикнув Гаркун.- Та ви ж коло нього стоїте! Оце ж театр!

От тут то вже я здивувався: той загін, що я минув так байдуже, і та дерев’яна повітка й були театром.

- Так оце він?

- А ви ж гадали де?.. Трохи не... той... не ізящний...- повів він навколо театрально рукою.- Ну, та не в формі діло... Форма, по-моєму, абсолютно - ніщо!.. Главноє, іскуство. Хоча... А скільки, ви думаєте, тут може бути збору? - вмить хитро подивився він на мене.- Скільки по-вашому, ану?

- Не знаю,- промовив я,- треба всередині подивитись.

- Добре! Гайда всередину!

Через хвилину ввійшли всередину. Чи бачили ви коли загін серед поля для худоби? Як бачили, то приставте до цього загону ще... повітку не повітку, а так якесь чортзнащо з поганеньких, старих дощок, запніть це чортзнащо спереду старим, полатаним брезентом,- і ви матимете перед очима N-ський театр. Тільки й ріжниці між загоном і «партером» буде, що в загоні не може бути набитих на стовпчики шаршавих дощок, а тут їх було рядів з п’ятнадцять. Перед повіткою, чи то пак - перед сценою, було, щось подібне до великого корита, де теж були понабивані стільчики. То - місце для музиків. Я порахував ряди, накинув їм ціну і промовив:

- Рублів з... 70?

-